Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга. Страница 76

— Ха-ха-ха! — регоче Василина Кирилівна. — Женило таки виросло! Камінь у трусах! Не камінь, а залізо! Є такий медичний анекдот. Зібрав професор дівчат-двієчниць, поставив перед ними свого асистента й каже: «Хто на дотик правильно визначить, що у нього в трусах: м’яз, кістка чи якийсь інший матеріал — залік поставлю без опитування». Помацала перша й каже, що м’яз. Друга — що кістка, а третя — залізо. Ха-ха-ха! Чому не смієтеся? Молоді, дурні, нічого не розумієте! Ой, поговорю я сама з вашим Вовочкою, лиш би пощастило зустрітися! Але сьогодні вже все, бувайте! Треба додому бігти, а то ще в мого Маркіяна в трусах котрась також камінь намацає!

Катруся каже, що шкільні атестати вже виписані, але їх нам вручатимуть тільки на урочистій лінійці. Хотіла мій диплом забрати — не дали. Аліна Веніамінівна сказала, що отримати замість мене цей документ дозволить хіба що моїм батькам, та й то вже після випускного.

— Як твоя мама? — запитую подругу.

— Пообіцяла не пити бодай до того часу, поки я складатиму вступні іспити.

— Добре.

— Ой, скоро вже почнеться наше вступне пекло! Щось мені дуже страшно, Олю!.. З кожним днем усе страшніше й страшніше… Що я буду робити, як не вступлю?!

— Ти думаєш, я собі цього запитання не ставлю? Мені ще гірше: із сільською пропискою навіть робота в місті не світить.

— Ні, ми таки вступимо. Чуєш, ми на зло їм усім станемо студентами!

— Кому — на зло?

— Ну, тим, за яких батьки домовляються. Які гроші мають. Хабарі дають.

Ні, я не хочу нікому нічого робити на зло. Хочу лише використати земне право на власне місце під сонцем. Жити серед людей, а не серед мавп і хижаків. Бодай у таких умовах, як описано у книжках, де зло завжди рано чи пізно буває подолане добром і справедливістю. Прошу Бога, щоб видужав дядько Данило. Мрію, щоб писалися вірші, які чомусь узагалі не пишуться. А ще — неодмінно треба зустрітися з Вовочкою! Хто тепер із нас двох більше винен: він, тому що ненавмисно зробив мене калікою перед самим випускним, чи я, бо ненароком стала причиною безсоромного глуму над ним наших однокласників?

XX

Батько вирішив забрати мій атестат зі школи в день випускного. Ми удвох приїхали прямо з лікарні під школу «Москвичем», але зупинилися не навпроти головного входу й аж ніяк не на величезному шкільному подвір’ї, а припаркувалися на вулиці з боку протилежних дверей вестибюлю, де майданчик, значно менший від головного подвір’я, був призначений для рухомих ігор учнів початкових класів. Хизуватися матеріальними цінностями в часи моєї юності не було прийнято — і Генералів, а вірніше, уже татів «Москвич» мої вчителі й однокласники могли розцінити вкрай негативно. Тож нам було краще до своєї машини й не признаватися.

Біля клумби на малому шкільному подвір’ї, замість старої, облізлої й потрощеної лавочки, вже встановили рожевий грибок із сидіннями навколо. Щойно тато пішов на вручення шкільних атестатів у актовий зал, я вибралася з «Москвича» й, підпираючись милицями, дошкандибала до того грибка. Мені дуже вірилося, що коли сидітиму на такому видному місці, Вовочка угледить мене з якогось вікна й обов’язково прибіжить. Але час ішов, починало сутеніти, а шкільне подвір’я залишалося порожнім-порожнісіньким. Раптом я побачила Шім-Вішім і гукнула її. Вона неохоче наблизилася до грибка, бо дуже поспішала, власне, вже давно запізнювалася на шкільні урочистості. Проте, співчутливо зиркнувши на мої милиці й гіпс, вчителька математики таки вислухала моє прохання покликати Вовочку. Здалеку навіть привітно махнула рукою: «Під грибок, то й під грибок», — і щезла у дверях, прикрашених польовими квітами. Тато повернувся десь через дві години. Виявляється, спочатку був концерт, присвячений випускникам, тому атестати про середню освіту вручали аж після закінчення самодіяльності.

— Медалістів запрошували на сцену першими. Прізвище тільки одного Володимира Аннищука чомусь кілька разів називали, бо цього учня в залі не виявилося. Навіть медаль і атестат вручили його мамі. Так що не один я з батьків у твоєму класі виходив на сцену!

— Вовочка так і не з’явився?

— Прийшов, коли вже все закінчилося. Я тільки-но бачив, як директор вичитував йому на сходах.

Звідки я могла знати, що рожеві грибки з лавочками поставили й на великому подвір’ї з протилежного боку школи, і що під одним з них Вовочка сумлінно просидів доти, поки його там не розшукали власні розлючені мама й тато?!

Не судилося… Якщо не хоче доля, то людина безсила. Але тоді, на шкільному подвір’ї під рожевим грибком у круглі білі цятки, я це до нестерпного душевного болю відчула вперше і пережила з таким жахливим розпачем і жалем!

Коли пізно ввечері тато привіз мене в лікарню, парадні двері вже були зачинені. Довелося тиснути на кнопку дзвінка приймального покою. Черговий лікар репетував на нас так, що я вже думала, мені прийдеться забиратися додому. Але щойно батько заїкнувся про це, лікар пом’як, і медсестра провела мене в травматологію.

Тримати мене в лікарні цілий місяць із загіпсованою ногою, як на нинішні часи, вважалося б справжнім безглуздям: ніяких процедур, ніяких ін’єкцій, таблеток, крапельниць, а пацієнтка займає ліжко ще й безплатно харчується. У радянські часи все було по-іншому. Безплатна медицина передбачала насамперед повну залежність хворих від тих умов, які їм пропонувалися: якщо вже потрапив у лікарню, то в жодному разі не маєш права уникати цілодобового нагляду спеціалістів.

Наступного дня провідати мене не прийшов ніхто із друзів — усі спали після безсонної ночі. Зате ввечері з’явився Володимир Романович із підручниками з мови й літератури під пахвою.

— Знаєш, я подумав, що тобі не зашкодять додаткові заняття. Удвох наново пройдемо весь матеріал. Напишеш ще зо двадцять творів на найбільш імовірні теми. Готуватися до вступу треба дуже ретельно! Не можна робити навіть невеликої перерви — все, що знала в школі, забудеться. Я в цьому переконувався не раз. Готую до вступу ще двох абітурієнтів, але вони приходять до мене додому. До тебе, поки лежиш у лікарні, буду навідуватися сам. Не хвилюйся, не щодня. Лише двічі на тиждень. Але навантажуватиму роботою так, що ледве встигатимеш впоратися! Не боїшся?

— Та чому ж? Потягну. Вірші теж змусите писати?

— Поки не вступиш, — ні. «Раніш закон, а потім — благодать», тобто тепер на першому плані в тебе має бути «треба» й «мушу», а не «хочу». «Хочу» почнеться, коли станеш студенткою. Ось тоді й повернемося до твоїх віршів, якщо забажаєш.

Мені було дивно, що Володимирові Романовичу потрібно ще чомусь мене учити, адже шкільна програма вичерпана, на олімпіадах я показала найвищий результат. До того ж я не знала, що репетиторство, а саме ним були наші індивідуальні заняття, є платне. Вчитель не взяв за свою роботу ані копійки, навіть не натякнув про плату, хоч муштрував мене до сьомого поту. Те, за що хвалив протягом навчального року, тепер не дозволяв навіть у найменших проявах: ніяких «кучерявих» речень, ніяких власних думок про героїв твору, жодного слова в наступний рядок не переносити, не будувати складних синтаксичних структур, у яких розділові знаки можуть взаємно замінюватися, не використовувати слів, у написанні яких є хоч би найменший сумнів.

— Я ж розставила розділові знаки правильно! — вперто захищалася я від учителевих претензій. — Чому ви ціле речення підкреслили хвилястою лінією?

— Тому що перевіряючий може мати іншу думку щодо розділових знаків у ньому!

— Але правильною є й така пунктуація!

— Доказати це ти ніколи й нікому не зможеш! Складай такі речення, щоб у них навіть учень із середнім рівнем знань міг розставити коми, тире й двокрапки правильно!

— Ви припускаєте, що викладач, котрий буде перевіряти мій твір, може бути навіть не настільки грамотним, як я?

— Я ні на що не натякаю. Я вчу тебе писати твори, в яких пунктуація не буде викликати жодних сумнівів ні в кого взагалі! Розумієш? Вступні іспити — не республіканська олімпіада. Тут ти борешся не за грамоту, а за місце в інституті. Не жартуй з вогнем: тільки за умови найвищої уважності зможеш отримати відмінні оцінки. Приймальна комісія — не я і не інші твої вчителі, котрі тебе знають роками. Викладачі в приймальній комісії про тебе взагалі ніколи не чули. Для них ти — одна з багатьох, абітурієнтка, стосовно якої у них є одне-єдине завдання: знайти у творі місце, де виникне сумнів у правильності написаного, виявити те, чого ти не знаєш належно або знаєш слабше, ніж вимагається!