Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга. Страница 77

— У таке важко повірити! Це якась комедія!

— А я би сказав: трагедія. Причому насамперед для надто розумного абітурієнта.

— Не може бути!

— Або ти слухаєшся мене — і вступаєш, або не слухаєшся — й опиняєшся за бортом. Вибирай сама.

До кінця липня я навчилася писати настільки стерильні твори, що аж самій було гидко. Та в наших розмовах з Володимиром Романовичем йшлося не тільки про граматику й пунктуацію. Якось учитель зауважив, що під час вступних іспитів одна із трьох запропонованих для написання тем творів обов’язково буде або про партію, або про Леніна.

— Не буду я такий твір писати! Це не цікаво, нудно.

— Будеш. Це найбільш безпечна тема твору. Зміст завідомо простенький, бо писати треба тільки так, як художні тексти пояснено в підручнику, а пунктуацію і граматику вилизати до блиску.

— Це компроміс? Так?

— Ні, єдиний шлях до твоєї перемоги. Вірний шлях. Усі інші — манівці. Коли вже станеш студенткою, будеш писати твори, на які теми забажаєш. А зараз про найменші імпровізації забудь. Пам’ятай єдине: ти маєш зробити все, аби вступити! Все — означає зробити саме те, що тобі підказую, на чому наполягаю. Багато кому з розумних абітурієнтів навіть цього нема кому підказати!

— І такі вступники заздалегідь приречені на поразку?

— А ти як думала?

Подібні розмови з Володимиром Романовичем мені не подобалися. Але в глибині душі я розуміла, що правда на його боці, що вибору в мене нема. Самостійно товкла «Історію КПРС» і англійську, адже попереду мене чекали чотири вступних іспити: твір з української мови та літератури, українська мова та література (усно), історія КПРС (усно) й іноземна мова (усно). Катруся прибігала раз на тиждень і скаржилася, що вчиться, аж голова пухне, тим більше що в медичному інституті їй треба було здавати набагато важчі навчальні дисципліни, ніж мені в педагогічному. Чого вартувала тільки математика письмово! А хімія, історія КПРС! Біологія разом з ботанікою й анатомією людини подругу хвилювали набагато менше — з цих шкільних предметів вона була визнаним асом!

Нарешті гіпс із моєї ноги зняли. Нога свербіла немилосердно, шкіра на ній місцями, де гіпс понатирав, позлазила і навіть вкрилася ранками. Незважаючи на такі неприємності, доводилося щодня шкандибати на перший поверх, де пацієнтам робили різні процедури: масажі, огрівання, електрофорез. Лисий неохайний масажист Петро Петрович, вічно погано поголений, дуже пітний і в сорочці з брудним коміром, м’яко кажучи, був якийсь дивний: щоразу замикав двері, як тільки пацієнт лягав на кушетку. Робив це й тоді, коли приходила на процедури я. Перші масажі були жахливо болючі, я гостро скрикувала щоразу, коли шепелявий Петля Петльович, як його дражнили навіть санітарки, починав крутити мою ступню. Але після п’ятого сеансу болі суттєво зменшилися. Зате лікар почав масажувати коліно, а далі потягнувся й вище. Коли ж одного разу, пускаючи з рота слину, остаточно знахабнів і, мовивши: «А там в тебе щось таке гарненьке, солоденьке-солоденьке», — однією волосатою рукою поліз аж до моїх трусиків, а другою почав поспішно розстібати ширінку в своїх штанах, усім тілом налягаючи на мене, я рефлективно зігнула ноги в колінах, а коли з усієї сили їх випрямила — масажист уже корчився з болю на підлозі й стогнав, як умираючий гладіатор. На моє щастя, ключ стирчав у дверях. Я перекрутила ним у замку, босоніж вискочила в коридор і, не пам’ятаючи себе, вибігла на третій поверх. У палаті взулася в босоніжки, жужмом поскидала свої речі в полотняну торбу й утекла з лікарні, хоч мене мали виписувати тільки наступного дня.

Вдома мусила збрехати, що більше в лікарні перебувати я не маю сили, і тому пішла сьогодні звідти самовільно. Мама забідкалася, що тепер по мене приїде або «швидка», або міліція, щоб забрати назад. «Швидкої» я не мала підстав остерігатися, але трохи боялася міліції, бо хто знає, що там з моєї вини сталося зі слинявим масажистом. Та розповісти батькам про те, що він намагався зі мною зробити, не сміла: сором і страх, а також не прогнозована мамина реакція стримували мою відвертість. Цілу ніч мене мучила совість. Якщо Петля Петльович помре: не дай, Боже, я розбила йому печінку, жовчний міхур чи селезінку, а цей кровотворний орган при розриві треба негайно повністю вирізати! — замість омріяної студентської юності отримаю небо в клітинку, а подруг у смужечку. Вранці я таки набрехала мамі, що мушу йти в лікарню за випискою, — хоч навіщо вона була мені потрібна, якщо школу я закінчила, а на жодній роботі ще не працювала? — приїхала в Районний Центр і впросила Катрусю довідатися в лікарні, чи сьогодні приймає лисий масажист. Як сказала моїй подрузі санітарка, Петля Петльович на роботу з'явився, але пацієнтів не приймає, бо відчуває слабкість у руках. Я перехрестилася: який би мій кривдник не був, на його життя посягати не збиралася.

Ми проблукали з Катрусею містом до обіду, й дівчина ще більше накрутила мене страшними плітками про вступні іспити, які, здавалося, те лиш і робила, що збирала з усіх усюд. Ми домовилися наступного дня поїхати в Обласний Центр заносити кожна у свій інститут документи, але тато вперся, що також поїде з нами. Вступати тоді дозволялося тільки в один навчальний заклад. У медінституті Катрусині документи прийняли без жодних ексцесів, і я теж сподівалася на подібне. Коли підійшли до обраного мною навчального закладу, який розміщувався поміж вулицями Шевченка й Пушкіна, тато мовив:

— Якщо вступиш, будеш у цих стінах навчатися. Тобі інститут подобається?

Я промовчала, бо провінційному педінститутові було далеко до Львівського університету. На превелике розчарування, у приймальній комісії навідріз відмовилися приймати мій диплом про перше місце серед юних письменників, та й грамоту за здобуту першість з української мови та літератури на республіканській олімпіаді Тлуста Дама так зневажливо покрутила в руках, що мені відразу ж перехотілося в цьому закладі вчитися. Проте тато не став і слухати, щоб наступного дня їхати до Львова й подавати документи в університет. На ґанку інституту він строго вичитав мені за мою наївну сподіванку на допомогу родичів:

— Цьоці Дозі буде вже не до тебе ані тепер, ні в наступні роки. Данила вже ніхто не годен вилікувати. Марна надія: рак піднебіння — це не рак пальця, тут дуже близько мозок, так що ту пухлину вже не виріжеш. А Дозя, скажу тобі чесно, надто пшенична. Вона ніколи ніде не працювала і працювати не буде.

— А за які кошти житиме без дядька Данила?

— Знайде собі іншого чоловіка. Гарні жінки самотніми довго не бувають. У Львові ти їй будеш тільки заважати влаштовувати власне життя.

— Якщо я вступлю до університету, то житиму в гуртожитку! Обійдуся і без допомоги цьоці Дозі!

— Добре, уяви, — хоч у це мало віриться! — що ти навіть вступиш. За що ти у Львові збираєшся жити? Сюди зможеш із Села щонеділі привезти собі хоч картоплі, яєць, сиру, сметани. А у Львів одна лиш дорога туди-сюди всю мою зарплату висмокче! Що я тобі дам на харчування, на одяг, на взуття, на книжки-зошити? Чим тобі зможу допомогти?

Зі злістю вихопивши із татових рук папку з документами, я бігцем повернулася у приймальну комісію і несподівано для самої себе прямо з порога затарахкотіла:

— Ми ходили, куди треба, з моїми документами! Нам сказали, щоби ви не вигадували велосипеда, а приймали всі мої грамоти!

Вислів «вигадувати велосипед» був улюбленим афоризмом проректора педінституту, але звідки я могла про такі тонкощі знати? Мовила, що на язик зі слиною спливло, бовкнула із відчаю. Власне, зі страху не вступити без обіцяних мені нашою всезнайкою Урюк пільг. Та, зачувши ті слова, Тлуста Дама перетворилася у саму ввічливість, навіть улесливість, запросила мене присісти (на стілець, звісно ж, а не зробити кілька присідань!), поки вона перепише назви всіх документів, які я подаю до вступу, і видасть мені про це довідку.

Ми їхали додому переповненим міським поїздом аж дві години з хвостиком. Хвостик виявився таким довгим, що мені здавалося, ніби минуло ще дві години. У вагоні тільки й розмов точилося про вступні іспити, проклятий бал, якого завжди не вистачає, хоч знайомі, наприклад, вступають уже третій рік, несправедливих екзаменаторів, котрі знущаються зі вступників під час екзаменів, «валять» безпричинно навіть золотих медалістів, і гроші, гроші, гроші, без яких пороги взагалі будь-яких інститутів нема чого переступати.