Лазарит - Вилар Симона. Страница 100

Цю думку всі сприйняли охоче, і Річард запропонував Філіпові Французькому самому обрати, куди скерувати свої сили. Як він і сподівався, Капетінг, іще раз поглянувши на мапу, зголосився й надалі штурмувати Прокляту вежу й міські мури.

Нарешті настав час останнього і найважливішого питання, адже воно було саме тим яблуком розбрату, через яке хрестоносці могли остаточно втратити єдність. Хто стане королем Єрусалимським після відвоювання земель королівства?

Річард уже так утомився, що лише мовчки спостерігав за суперечкою вельмож. Вони ошаліло сипали доказами й погрозами, готові кинутися в бійку, а Ґвідо де Лузіньян і Конрад Монферратський таки зчепилися, гамселячи один одного, тому довелося викликати охорону, щоб розборонити войовничих претендентів на престол. Єпископ Бове, папський легат Умбальдо та єпископ Солсбері примусили розбишак примиритися та вибачитися один перед одним, що ті, врешті-решт, і зробили.

За інших обставин цей гармидер розважив би Річарда, але зараз він напівлежав у кріслі, тьмяним поглядом стежачи за колотнечею. До короля підійшов Робер де Сабле у своїй новій білосніжній мантії з червоним хрестом і в такій же червоній шапочці з плоским верхом, яка засвідчувала його високе становище магістра ордену.

– Річарде, що з вами? – стиха тривожно запитав він. – Я вас не впізнаю. Ви є не властиво для себе спокійним… чи знесиленим? Що коїться?

– Я й сам себе не впізнаю, – пересохлими вустами мовив Річард.

Язик у нього набряк та ледве поміщався в роті, і він знову попросив подати води. Сабле простягнув йому свій кубок із вином. Солодке та густе, воно не могло вгамувати спраги, але додало англійському королю сили. Трохи оговтавшись, Річард підвівся, щоб оголосити те, що встиг сказати йому перед смертю патріарх Іраклій.

– Високородні сеньйори! – він знову підняв руку. – Маю ще одну пропозицію, яку раджу вам обміркувати.

– Знову ви, ваша величносте, збираєтеся нав’язати нам свою волю! – вигукнув Леопольд Австрійський, але відразу ж замовк, коли Плантагенет обернувся до нього: залите потом обличчя короля палало, сірі очі грізно блищали.

– Панове, я закликаю вас визнати права короля Ґвідо, істинного помазаника Божого на трон Єрусалиму до кінця його днів. Але спадкоємцем Ґвідо де Лузіньяна я пропоную визнати героя облоги Тира маркіза Конрада Монферратського, чоловіка Ізабелли Єрусалимської!

У шатрі запала тиша. Це був компроміс, що влаштував би багатьох. Ґвідо зберігає корону, але Єрусалимський трон згодом переходить до Конрада.

Ґвідо мовчав. Нарешті він скинув шолом і прибрав із чола вологе волосся.

– Я згоден, – промовив він.

Конрад – похмурий, скуйовджений, з потемнілим зі злості лицем – сплюнув на коштовний персидський килим кров із розбитої губи.

– Я обіцяв Ізабеллі відродити королівство її пращурів, – понуро мовив він. – А з якого дива мені відроджувати його для Ґвідо? А якщо я раптом, боронь Боже, помру раніше за нього? А якщо помре моя дружина, яка зараз носить у череві своєму мого спадкоємця? Хіба рідко вмирають під час пологів?

Але тут не витримав навіть Філіп.

– Занадто багато «якщо», люб’язний маркізе! Ви наче схоласт, який гадає, скільки янголів може розташуватися на кінчику голки. Вам пропонують спадок вашої дружини, а ви намагаєтеся посіяти розбрат. Коли на те буде воля Божа, якогось дня ваше чоло увінчає корона Єрусалимського королівства!

– Амінь, – набурмосено відповів маркіз, усвідомивши, що іншої ради на це немає.

Філіп підвівся і, усміхаючись, наблизився до Плантагенета.

– Це ж треба – яке тонке рішення ви, Річарде, вимудрували! Мабуть, хтось вам його підказав?

«Той, від кого я підхопив цю кляту болячку», – хотів було відповісти Річард, але не мав сили навіть глибоко вдихнути. Ухопившись за прикрашений самоцвітами комір туніки, він рвонув його, і рубінові застібки посипалися на килим. Король Англії похитнувся в кріслі й почав падати лицем уперед.

Філіп устиг підхопити могутнє розпашіле тіло.

– Та допоможіть же мені, урешті-решт! – гукнув він присутнім, що багато з них перелякано задкували. – Чого витріщилися? Я його не втримаю – він величезний, і від нього пашить жаром, немов від печі…

– Облиште його, добродію! – вигукнув хтось. – Це арнольдія, ви можете заразитися!

Розділ 16

Мартін поглянув на тонкий серпик місяця, до якого пливла довга хвиляста хмара. Було досить світло, аби розгледіти дерев’яну балку, що стриміла з напівзруйнованої хрестоносцями вежі, але й доволі темно, щоб хтось міг помітити, як він залізатиме на мур.

– Може, все-таки ще раз спробуєш проникнути в місто плавом? – пошепки запитав Ейрік, передаючи приятелеві клунок з усім необхідним, щоб лізти по стіні: мотузки з гострими гаками, декілька тонких, але міцних кинджалів, зручні пальчатки з м’якої шкіри.

– Із цього, однак, нічого не вийде, – відповів Мартін, закидаючи за спину торбину зі спорядженням. – Я ж уже двічі пробував. Прибережна частина міста оточена муром і приплив там вищий, ніж будь-де, і якщо навіть мені й удалося потрапити просто в гавань, непомітно вибратися на берег я не зможу. І не лише через вартових, які там весь час вештаються. В Акрі вже відчувається нестача продовольства, і городяни цілодобово стовбичать на молу з вудочками, сподіваючись бодай щось упіймати. Кожен із них може донести охороні про підозрілого плавця. Навряд чи мені вдасться переконати начальника караулу, що я двоюрідний небіж тієї Сари, через яку ми тут опинилися…

– Але цей мур… – Ейрік закинув голову, щоб якнайкраще роздивитися темне громаддя над ними.

Мартін прошепотів:

– Старий, насправді нам дуже пощастило, що хрестоносці пошкодили саме цю частину укріплення біля Легатської брами. Я не ступив би й кроку, якби вони були біля Проклятої вежі. Треба стати невидимкою, щоб перейти тамтешнє широке передпілля одночасно на очах у хрестоносців і сарацинів, – він показав у бік, де на Проклятій вежі палав величезний смолоскип, немов маяк, освітлюючи околиці. – А тут, як бачиш, тихо й темно.

Зараз вони перебували із зовнішнього боку південно-східної стіни фортеці. Неподалік невиразно маячіли шатра табору лицарів короля Ґвідо де Лузіньяна – саме звідти сьогодні обстріл. Цієї глухої нічної пори там було тихо – лише вартові, пошепки перемовляючись, чатували біля стінобитних машин. Зате на мурі, неподалік від брами, вирувала робота: оборонці Акри шпарко латали проломи та осип від ударів кам’яних ядер.

Такі поруйнування були вже на багатьох ділянках міського муру. Можливо, саме це й спонукало короля Філіпа кинути людей на черговий штурм. Але Річард Левове Серце був безпорадним, бо тяжко занедужав, тому Саладін удався до звичної тактики: спустив мамелюків на табір, точнісінько як тоді, коли Філіпові піхотинці вже дерлися на стіну. І штурм, що почався цілком успішно, перетворився на низку сутичок із легкою кавалерією сарацинів, а хрестоносці, які прорвалися до муру, залишилися без прикриття, й атака захлинулася.

У тому гармидері французи втратили одного з найкращих воєначальників – маршала Клемана. Король Філіп був у розпачі і звелів оголосити у своєму таборі триденну жалобу.

«Це слушний момент, щоб пробратися в місто», – вирішив Мартін.

Довга хмара повагом поглинула серп місяця. Мартін поправив на плечах лямки торбини.

– Усе, прощавай, рудий! – він стрімко пірнув у темряву. Легкий шурхіт – а потім цілковита тиша. Вихованець асасинів умів пересуватися безгучно, як велика кішка.

– Нехай тобі допомагають Аси, [140] малий! – пробурмотів Ейрік. Він стояв непорушно, удивляючись у всіяне тілами загиблих передпілля Акри. Але навіть його гострий зір не здатен був розгледіти бодай тінь приятеля.

Мартін вихором пронісся відкритим простором, перестрибнувши завалений глиною та вапняковими брилами рів і, не збавляючи швидкості, злетів схилом насипу оборонної споруди туди, де у кладці нижньої частини стіни зяяла глибока вибоїна від удару стінобитної машини. Там він завмер, відсапуючись. Поки що все відбувалося, як має бути. Ейрік підібрав йому добрі чоботи з м’якої козячої шкіри, що мали тонку та шорстку підошву, крізь яку нога відчувала всі шпари між кам’яними блоками. І взагалі – рудому ціни немає. Що б він без нього робив?…