Лазарит - Вилар Симона. Страница 101

Коли після сутички із сарацинами у вбранні лазарита Мартін відлежався, дочекавшись темряви, він повернувся в табір і насамперед розшукав рудого. Але перед тим скинув із себе коту й плащ із зеленим хрестом, запам’ятавши про всяк випадок місце, де це зробив. Потім, у самій лише кольчузі, проминув варту, сказавши тим, хто стояв на чатах, що просто ходив у рів за гостроколом справляти потребу. Пароль на цю добу, яка ще тривала, він знав.

Опинившись серед наметів та конов’язей, Мартін безпомилково вийшов до стоянки данців і в першого-ліпшого воїна запитав, де можна знайти рудого Ейріка. Рудий, як вони раніше домовилися, намолов сто пудів гречаної вовни своїм новим соратникам – мовляв, незабаром прибуде його друг. І це спрацювало. Протягом кількох днів Мартін ночував у його наметі, і єдине, що його непокоїло, – це австрійці, які стояли неподалік. Їхній герцог, тупак та хвалько, охочий випити і сп’яну поколобродити, щовечора на весь табір волав про те, як вони всі збагатяться, узявши Акру, бо в місці повнісінько заможних євреїв, а пустити кров синам Ізраїлевим не менш почесно, ніж зарубати зо дві дюжини сарацинів…

Мартін згадував це, проводячи поглядом відблиск смолоскипа вартового, який саме проходив угорі по муру. Щойно той зник, Мартін почав розкручувати мотузку з гачком-кішкою, подумки повільно рахуючи. Напередодні він увесь день і частину ночі спостерігав за сарацинськими караулами й тепер точно знав, скільки в нього часу, аби видертися по стіні до балки, що з неї стриміла…

Ейрік досі стояв на тому ж місці, до болю напружуючи очі, поки таки не роздивився, як легкою світлою тінню його приятель почав підійматися по прямовисній скелі.

– Але ж який пройдисвіт, присягаюся вірою пращурів!..

Мартін був убраний у світлу туніку з каптуром, що її Ейрік устиг роздобути для нього ще до того, як за Річардовим наказом почали виганяти з табору торговців. Тривав ретельний перепис лицарів, сержантів і слуг, наново комплектувалися загони, призначалися нові командири, регулярно здійснювалися переклички. І хоча на цьому п’ятачку скупчилося багато тисяч людей, але чужак, який не мав на одязі гербів свого начальника, неминуче привернув би до себе увагу. У цьому не було сумніву, адже очільники хрестоносців укотре переконалися: у таборі діє чимало султанових розвідників, і всі вони підтримують зі своїми постійний зв’язок.

А сталося це ось як: наступного дня після того, як Річарда Левове Серце підкосила несамовита гарячка, від Саладіна прибув гонець із кошиком соковитих фруктів для хворого й побажаннями щонайшвидше одужати. Це мало вигляд благородного вчинку, і не так уже й просто було зрозуміти, що за тим стоїть. Чи й справді він прагнув виявити люб’язність до Річарда, про якого багато чув, чи в такий спосіб давав зрозуміти, що докладно знає про всі події в таборі хрестоносців.

Так чи інакше, але пильність було подвоєно, і патрулі почали уважно придивлятися до всіх, хто безцільно валандався табором, особливо до найманців. Мартінові необхідно було зникнути. Щезнути він міг лише в Акрі…

Тепер він почувався значно безпечніше і переймався лише через те: чи скоро місяць знову вирине з-за хмари. Мартін сидів на краю балки, що стирчала зі стіни, над ним нависали машикули, [141] далі виднілися зубці муру. Він перечекав, поки вартовий, який патрулював стіну, відійде на достатню відстань, аби потім залізти на самісіньку гору.

Але той не поспішав, Мартін навіть чув, як воїн на ходу позіхає. Друга половина ночі, саме час поспати, однак і досі на мурі усували пошкодження. До Мартіна долинуло рипіння коліс возика, який каменярі везли по стіні. Вартовий перемовився з ними кількома словами, з’ясував, що працювати їм доведеться аж до світанку, і, далі позіхаючи, вирушив до вежі Святого Миколая.

Коли нагорі все стихло, Мартін метнув мотузку з важком на кінці, і вона обкрутилася навколо обломка зубця. Перевіривши надійність петлі, він спритно, як мавпа, видерся нагору. Одяг робив його майже невидимим на тлі світлого каменю, що з нього було викладено мур. Він виявився таким товстим, що згори можна було їздити хоч квадригою. [142] Але попереду була ще одна перепона – друга лінія міського укріплення: вже не така потужна, але ще вища стіна. Тут довелося задіяти гаки.

Коли мотузка натягнулася між стінами, Мартін беззвучно поповз по ній, час від часу позираючи вниз – у просвітку між стінами було розташовано казарми. Там, у напівтемряві, відчувався якийсь рух, миготіли смолоскипи, звідти глухо долинали голоси, та, на щастя, нікому з воїнів не спало на думку подивитися вгору. На тлі темного неба його могли помітити, однак смолоскипи палали занадто яскраво, засліплюючи вартових.

Хмара пропливла, і знову засяяв місяць. Його тонкий серп не давав стільки світла, як у повню, однак Мартін переконався, що другу лінію оборони захисники Акри охороняли значно гірше: уздовж неї миготіло лише два-три вогники.

Присівши навпочіпки між зубцями парапету, Мартін роздивився спляче місто, прикидаючи напрямок і шлях, який йому треба було здолати. Ашер бен Соломон примусив його вивчити мапу Акри напам’ять, але одна річ бачити хитросплетіння вулиць та завулків на пергаменті й зовсім інша – насправді. Лише слабко освітлені вежі та куполи виступали над суцільним масивом дахів будівель, що утворювали вигадливий лабіринт.

Пошуки будинку Сари слід було починати, орієнтуючись на собор Святого Хреста, розташований у самому центрі Акри. Та зараз Мартін, хоч як напружував зір, не зміг зрозуміти, яка ж саме з великих міських будівель і була тим храмом. Його увагу привернув високий чіткий шпиль, що вирізнявся на тлі сріблястої від місячного сяйва поверхні моря. Але він не міг належати головному собору – такі шпилі християни навчилися зводити зовсім недавно, а храм Святого Хреста був доволі старим. То куди ж його вирушити, щоб до світанку і до того, як крик муедзина закличе правовірних до саляту, [143] розшукати потрібний будинок із помітним знаком – усміхненим собакою на фронтоні? Та якщо навіть нічого не вийде, треба якнайдалі віддалитися від фортечних мурів і сховатися до ранку, щоб потім розчинитися в натовпі. У місті на більш як двадцять тисяч мешканців це, вочевидь, не так уже й складно.

Раптом його увагу привернув якийсь звук. Мартін обережно визирнув із-за зубця: зліва по стіні йшов чималий гурт воїнів-мусульман, прямуючи просто до нього.

Чорт забирай! Він трохи забарився, роззираючись, і вартові встигли наблизитися аж так, що, коли Мартін почне рухатися, його неодмінно помітять. Він глянув униз. Якщо скористатися мотузкою, сарацини будуть тут іще до того, як він торкнеться землі під стіною. Унизу, кроків за двадцять від стіни, виднівся плаский дах якоїсь будівлі. Це ризиковано, але ж в асасинів його навчили робити неймовірні стрибки й приземлятися так, аби не пошкодити кісток та сухожилля. Щоправда, він давно не практикував цього мистецтва, однак вагатися не було коли.

Мартін відштовхнувся, натреновані м’язи спрацювали, немов тугі пружини. Стрибок завдовжки був саме такий, щоб приземлитися за два лікті від краю покрівлі.

Чи помітили його вартові? Він про це не думав.

Поштовх від приземлення швиргонув Мартіна вперед. Він умить викинув руки поперед себе і беркицьнувся через голову, гасячи силу удару. Потім підтиснув під себе коліна й певний час сидів нерухомо, відновлюючи дихання. Аж тоді він відкинув з обличчя каптур і поглянув на мур.

Вартові ватагою пройшли повз, і жоден не глянув йому вслід.

І все ж Мартін трохи перечекав. Покрівля мала приступки, нижче стояли діжки для дощівки – з водою в Акрі було геть кепсько. Мартін ковзнув на нижній приступок, потім по-котячому обійшов по периметру цю частину даху й, побачивши дерев’яну драбину, відчув полегкість. Багато міських будівель мали три й навіть чотири поверхи, і ще раз стрибати з такої висоти у вузьку щілину брукованої вулиці було б справжнім божевіллям.