Лазарит - Вилар Симона. Страница 64

Конрад підійшов до Ґвідо так стрімко, що той мимоволі відступив на крок. Тепер вони стояли один навпроти одного – темний, мов демон, Конрад, маркіз Монферратський, і золотоволосий янгол – Ґвідо де Лузіньян. Утім, янголом нині називали не його, а Філіпа, короля Франції, уже проголошеного головнокомандувачем хрестоносного війська.

Досі Філіп тримався скромно – мовчки стояв за Конрадом у простій сірій коті поверх кольчуги і в темному плащі. Його русяве негусте волосся притримував золотий обруч корони, обрамленої лілеями та хрестами, – єдина прикраса, але така розкішна, що відразу виокремлювала з натовпу худорлявого й не дуже високого Капетінга.

«Мабуть, мені теж слід було надіти вінець», – упіймавши себе на цій думці, Ґвідо мимоволі поморщився, згадавши, що таємно від свого оточення заклав корону Єрусалима венеціанцям, аби розрахуватися з воїнами. Та якщо це стане відомо, його не безпідставно називатимуть королем без корони.

– Нема чого морщитися, Ґвідо! – різко кинув маркіз Монферратський. – Це тобі не допоможе. Ти мусиш повернути мені наречену.

– Месіре, схаменіться! Згадайте, що ви розмовляєте з королем!

– Та невже? А де ж твоє королівство, Лузіньяне? Може, запитаємо про це в Саладіна?

Навколо, мов розбурхане осине гніздо, загули збуджені голоси.

– Не смій так зі мною розмовляти! – підвищив голос Ґвідо, знаючи, що Конрад зараз згадає про поразку під Хаттіном. – Я урятував тобі життя!

– Не годиться лицарю дорікати врятованому своїм подвигом!

– Не гоже було б не впустити в Тир свого короля й королеву. Я цього не забув.

– Схоже, забув, якщо кинувся мені на порятунок у битві під стінами Акри. А може, хотів віддячити за те, що я зупинив Саладіна. Інакше, куди б ти повернувся, красунчику, занапастивши власне королівство?

Маркіз по-вовчому ошкірився, зблиснув великими цукрово-білими зубами, і у Ґвідо раптом похололо в грудях. Це страх. Він теж боїться непохитного Конрада.

– Урятувати вас у бою з невірними – це був християнський учинок, – стиха промовив він, хоча про це слід було кричати, бо його слова потонули в навколишньому гаморі. Воїни перемовлялися, хтось обурювався, а дехто веселився – не щодня випадає бачити, як державці сваряться, мов баби біля сільської криниці.

Філіп Французький збагнув це першим. Він звелів своїм сигнальникам кілька разів засурмити в роги, і аж тоді нарешті запанувала тиша. З фортечного муру за ними й далі стежили мусульмани, та й люди Саладіна могли помітити з пагорбів натовп навколо ставки короля Ґвідо.

Філіп виступив уперед.

– Нам стало відомо, що ви ховаєте в себе спадкоємицю Єрусалимського трону принцесу Ізабеллу. Яке ви маєте на це право?

– Право сюзерена, родича й захисника, до якого звернулася за допомогою шляхетна дама.

Тонкі Філіпові вуста викривились в отруйній посмішці.

– Чи не занадто часто ви бездумно кидаєтеся на допомогу? Часом це має сумні наслідки.

Ґвідо похитнувся. Знову Хаттін!.. Навіть на смертному одрі йому нагадуватимуть про цю фатальну помилку!

Та, зібравши всі сили, він почав гучно й чітко – так, щоб його міг почути кожен, хто зараз тут був. Усі вони мусять стати свідками нечуваної несправедливості, яку замислили Конрадові прибічники.

– Пані Ізабелла та її чоловік Онфруа прийшли в моє шатро і попросили прихистку, оскільки принцеса Єрусалимська дізнался, що її хочуть силою розлучити з чоловіком і віддати заміж за Конрада Монферратського…

Як і сподівався Ґвідо, йому вдалося заволодіти увагою натовпу. Прошелестів приглушений обурений гомін, але дехто доволі голосно промовив:

– А чому би й ні? Конрад – великий воїн, а юний Ізабеллин благовірний здатен лише манускрипти перебирати. Від тих дрібних літер очі псуються, який із нього буде стрілець?

Хтось підхопив:

– Нам на троні потрібен не зманіжений хлопчисько, а суворий воїн!

«Прокляття, але ж у вас є король! – хотів був вигукнути Ґвідо, однак стримався і, максимально підвищивши голос, прокричав:

– Месір Конрад не може стати чоловіком принцеси Єрусалимської, бо це її збезчестить! Герой, з яким ви так носитеся, одружений! І принцеса Феодора зі славного роду Комнінів здорова й живе в Константинополі, нетерпляче чекаючи на свого чоловіка!

Це подіяло, вигуки вщухли.

І тоді заговорив Філіп. Могутній правитель, що прийшов під стіни Акри із серйозною допомогою, нагодував голодних і пообіцяв узяти у своє військо кожного, хто здатен тримати зброю, та платити їм по дві монети за постріл. Зараз його авторитет був беззаперечний – недаремно Філіпа одностайно обрали верховним головнокомандувачем хрестоносного війська.

– Конрад вільний від шлюбних обов’язків, – незворушно промовив Філіп, – адже його вінчав у Константинополі патріарх-єретик, який не визнає влади Святого Престолу. Такий шлюб будь-який істинний християнин уважатиме незаконним і недійсним.

Із натовпу пролунали схвальні вигуки. Серце Ґвідо знову стиснулося. «Е ні, Конраде, ти так просто від мене не спекаєшся», – подумав він.

– А що ви, добродію, скажете, якщо я нагадаю: іще до того, як маркіз Монферратський узяв за дружину небогу ромейського імператора, він був одружений із такою собі сеньйорою Горацією? І той обряд вінчання, безсумнівно, було здійснено цілком добрим пастирем, який шанував Папу Римського!

Здійнявся гучний лемент, що заважав Ґвідо розчути власні слова.

«Поки я живий, вони не можуть коронувати Ізабеллу… – промайнуло в його голові. – Утративши країну, правитель не позбувається легітимності, і бойова поразка не позбавляє права на престол. Конрад двічі одружений, і вони не наважаться…»

Філіп Французький квапливо радився з бароном Баліаном Ібелінським та королевою-вдовою Марією.

– Месіре де Лузіньян, – знову звернувся Капетінг до Ґвідо, не згадавши його королівського титулу, зате титулувавши «її величністю» вдову Амальріха І, яка вже багато років була баронесою Ібелінською. – Її величність Марія Єрусалимська наполягає повернути їй дочку. Вона писала Папі, і він, порадившись із кардиналами, вирішив благословити маркіза Монферратського, захисника Тира, на шлюб з її дочкою Ізабеллою. Оскільки було достеменно підтверджено, що сеньйора Горація де Монферрат померла кілька років тому.

Цього Ґвідо не знав. Отже, за плечима в того демона два шлюби, а тепер вони хочуть віддати йому ще й Ізабеллу. Тому він заперечив:

– Пані Ізабелла – заміжня дама. Незважаючи на те, що вас, государю, вдалося переконати: два шлюби маркіза Конрада не перепона для нового подружжя, він не може побратися з дружиною іншого чоловіка, який нині живий-здоровий.

Запала така тиша, що стало чутно, як тріпочуть на вітру знамена – немов розгоряється вогонь.

Філіп неквапно наблизився до дружини барона Ібелінського і взяв з її рук сувій з червоною печаткою папської канцелярії.

– Отут, – він підняв згорток, щоб його могли побачити всі присутні, – у цьому посланні, Папа Римський Целестін ІІІ повідомляє, що згоден задовольнити прохання королеви Марії Єрусалимської і скасувати шлюб її дочки Ізабелли з Онфруа де Тороном у зв’язку з тим, що цей шлюб було укладено без її батьківського благословення, а лише волею покійного нині короля Аморіха – нехай оберігають янголи його душу!

– Чи можу я поглянути на послання його святості? – запитав Ґвідо.

Королева-вдова зробила рвучкий жест, немов збиралася перешкодити Філіпові передати сувій Ґвідо, але Капетінг стояв до неї спиною і не міг цього бачити. Послання опинилося в де Лузіньяна. Той швидко пробігся очима по рядках і несподівано усміхнувся. Хоч очі від читання не так чітко бачать ціль, але користь від нього є, до того ж чимала.

Він повернувся до Аморі:

– Нехай до нас вийде подружжя де Торон.

Юна пара вийшла із шатра, тримаючись за руки. Ґвідо зауважив, що Ізабелла причепурилася – зараз на ній була простора світло-коричнева сукня, на плечах – широкий оксамитовий плащ самого Ґвідо, сріблясто-біляве волосся Ізабелла прикрасила гаптованою стрічкою, пов’язавши її довкола чола. Невибагливе вбрання, але постава і гордовитий вигляд принцеси Єрусалимської, її неперевершена привабливість приховували простоту наряду. На відміну від дружини, Онфруа не дослухався його поради – не вбрався в кольчугу. Він постав у звичайній сірій коті, вбраній поверх камизи [99] з витертими на ліктях рукавами. У цьому вбранні він здавався неймовірно тендітним і скидався не на чоловіка Ізабелли, а, швидше, на її пажа.