Лазарит - Вилар Симона. Страница 63

– Де тепер ваш чоловік? – запитав Ґвідо.

Ізабелла не знала. Її мати, вдова короля Амальріха І, [96] – Марія із роду Комнінів, покликала дочку до себе й заявила, що та вже розлучена. Засвідчила свої слова посланням від Папи Римського Целестіна ІІІ, який недавно зійшов на престол Святого Петра. У документі йшлося: шлюб Ізабелли, принцеси Єрусалимської, і Онфруа де Торона вважається недійсним через те, що під час таїнства наречений із нареченою були ще дітьми й не могли відповідати за свої вчинки, крім того, шлюб було укладено всупереч волі королеви-матері.

– Попередній Папа нізащо не вчинив би так ницо! – зблідлими від гніву вустами ледве спромігся промовити Ґвідо.

Він краще за інших розумів, що замислили його вороги: тепер, коли не стало Сибілли, вони вирішили коронувати Ізабеллу, єдину спадкоємицю Анжуйської династії на Єрусалимському троні. Але чоловік Ізабелли, Онфруа де Торон, поет і музикант, завзятий книжник, не міг бути очільником хрестоносного війська.

– Хочеш, я підніму наших людей і накажу їм охороняти вас з Ізабеллою? – Аморі поклав важку кисть на руків’я меча.

– Щоб воїни в християнському таборі підняли одне проти одного мечі, а сарацини скористалися розбратом і напали? – різко промовив Ґвідо.

– Що ж тоді робити? Невже ти не розумієш, що вони збираються позбавити тебе трону?

Ґвідо пильно дивився на смарагдовий хрестик, що лежав у нього на долоні, немов позичав у нього мужності. Нарешті повернувся до Ізабелли.

– Мила сестро, думаю, вам слід залишитися в моєму шатрі. Я мушу порадитися з вірними мені людьми. До речі, кого вони хочуть вам насватати?

– Як? Хіба я не сказала? Конрада Монферратського!

Вона зайшлася слізьми, а Ґвідо, хоч це мало досить дивний вигляд, розреготався.

Уранці чимало людей зібралося біля шатра короля Ґвідо. Усі вони були озброєні й нікого не підпускали до намету, крім молодого Онфруа де Торона, якого Аморі розшукав у таборі і відправив до дружини.

Ґвідо, відхиливши завісу, ввійшов у ту частину шатра, де прихистилися Онфруа з Ізабеллою. «Двійко дітей, – мимоволі подумав він, – двійко наляканих дітей, що туляться одне до одного».

Онфруа почувався ніяково ще відтоді, коли сарацини забрали в нього трансйорданські землі і він змушений був жити з подачок лицарських орденів. А Ізабелла… Можна лише здогадуватися, як погано було цій чепурушці, котра понад усе на світі любила змінювати вбрання, якщо вона й досі залишається в ганебному лахмітті табірної дівиці…

Шкури на долівці приглушували кроки короля, і він почув, що Ізабелла казала Онфруа:

– Я боюся його… Конрад – чудовисько! Я ціпенію від одного його погляду. І він такий старий! Як вони могли віддати мене йому!

– Але ж поки ще не віддали, – упівголоса промовив її юний чоловік.

Конраду Монферратському було заледве більше сорока, нині він у розквіті, і, Ґвідо це бачив, легковажні жінки вдень і вночі вертілися біля його шатра, знаючи, що герой Тира частенько бере до себе на ложе то одну, то іншу, а то й відразу двох. І хоч розплачувався він з ними не надто щедро, зате був такий популярний, що декотрі й від грошей відмовилися, аби тільки потішити того, хто зупинив самого Саладіна.

Ґвідо стиха кахикнув, привертаючи до себе увагу, а потім сказав, що звістка про схованку Ізабелли вже розлетілася табором, тож невдовзі сюди прийдуть, і принцесі варто причепуритися. Він кивнув на вбрання, яке встиг для неї роздобути.

– Вам теж слід вдягнути обладунки, месіре Онфруа.

– Який із мене воїн! – кволо запротестував юнак.

– Що ви тоді забули в таборі? – трохи роздратовано промовив Ґвідо.

Вийшовши із шатра, він роззирнувся. Як вони й домовлялися з Аморі, брат скликав усіх відданих їм людей. Але, як і припускав Ґвідо, то були переважно місцеві пулени – вірні своєму королю, ті, які ще добре пам’ятали щедрі роки його володарювання перед поразкою при Хаттіні. Озброєні вони були кепсько: іржаві кольчуги, пом’яті шоломи, шкіряні куртки з нашитими на них бляшками замість добротних обладунків. Ґвідо не мав грошей на ковалів, і пулени воліли латати й лагодити обладунки заможніших лицарів та воєначальників. Але, крім пуленів, на його бік перейшли італійські стрільці та їхні очільники, яким Ґвідо пообіцяв повернути привілеї в Акрі. Ці мали чудовий вигляд, адже італійці не бідні, торгівля зі Сходом озолотила їхні міста.

Ґвідо зрадів і був здивований, побачивши також англійців – хороброго графа Дербі та архієпископа Кентерберійського: саме він коронував Річарда Плантагенета в Лондоні, але потім, не дочекавшись свого короля, вирушив у Святу землю й бився тут, як простий воїн, надіваючи митру лише під час меси. Він і зараз стояв в обладунках, хоч і без шолому, виблискуючи ретельно виголеною на маківці тонзурою. [97]

Король побачив також кількох лицарів-тамплієрів з мечами і в білих котах із червоними хрестами поверх кольчуг. Це було дуже дивно – зазвичай орденські брати не втручаються в мирські справи, це забороняє їм статут. Однак вони були тут, біля шатра Ґвідо, і він сприйняв це як добрий знак.

Ще сильніше здивувався Ґвідо, побачивши неподалік патріарха Іраклія. Останнім часом він хворував, рідко виходив зі свого шатра, та й зараз звелів подати собі крісло й закутався в розшиту чорними хрестами пелерину, наче його била пропасниця.

У таборі хрестоносців до Іраклія ставилися стримано-презирливо: багато хто не міг пробачити, що він відмовився платити викуп за християн Єрусалима. Але Ґвідо знав, що Іраклій від’їжджав поспіхом, бо мусив донести в Рим звістку про падіння Святого граду й спробувати найняти достатньо воїнів для удару у відповідь. Це геть спорожнило його скарбницю, та для багатьох хрестоносців він залишався зрадником, що покинув своїх єдиновірців напризволяще, і за яких заплатив сам Саладін, – цей вчинок прославив султана в очах усього світу, а патріарх назавжди знеславився.

І все ж Іраклій був недурний, хитрий та заповзятливий. За його порадою люди Ґвідо й Аморі пустили табором чутку, що Ізабелла Єрусалимська знайшла прихисток у шатрі короля, бо супротивники Ґвідо де Лузіньяна ладні на все, щоб позбавити його корони – готові навіть знехтувати святим таїнством вінчання й видати дружину Онфруа де Торона за Конрада Монферратського. Чи захоче Господь допомагати хрестоносцям після такого свавілля?

Табір гудів, мов розбурханий вулик. Ґвідо стояв біля шатра, вслухаючись у гомін, і чекав. Хамсін не вщухав, через куряву сонце здавалося каламутною плямою на небі, і все навкруги вкривав шар жовтавого пороху. Чути було, як майорять на вітру знамена і корогви, скрізь збуджено перемовлялися люди.

Ґвідо гидливо скривився – повіяло з ровів навколо табору, куди ночами воїни ходили справляти потребу. Удень вони не наважувалися, остерігаючись сарацинських лучників, але поночі часто покидали табір, тож його околиці були ґрунтовно запаскуджені. Латники посміювалися, кажучи, що тепер невірні точно загрузнуть, якщо спробують забратися в табір. Але запаху це однак не покращувало.

До короля наблизився конетабль, звернувши його увагу на рух, що з’явився серед юрми воїнів.

– Ідуть, – мовив він, надіваючи свій закритий топхельм [98] з вузькою щілиною на рівні очей.

«Господи, відверни кровопролиття! – молився Ґвідо. – Тільки б серед хрестоносців не почалася бійня!»

Король пильно поглянув у бік світло-жовтих мурів Акри з купою сарацинів, які спостерігали за табором християн.

– Ти наказав стежити, щоб вони не послали голуба з листом у стан Саладіна? – запитав Аморі.

З-під шолома долетів приглушений смішок. Хоч який буде пильний Ґвідо, Аморі він не випередить. Його лучники й так весь час стежили, щоб захисники Акри не надсилали поштових птахів до пагорбів, а сьогодні їм наказано особливо пильнувати!

Склавши руки на грудях, Ґвідо спостерігав, як розступаються воїни, утворюючи прохід. У дальньому кінці нарешті з’явилися його супротивники. Усі як один: барон Баліан Ібелінський з дружиною Марією Комнін, матір’ю Ізабелли, кузен французького короля єпископ Бове, за яким ішов білявий велетень – герцог Австрійський Леопольд, родич Конрада Монферратського. З’явився і сам Конрад, усміхаючись у довгі доглянуті вуса. Його смагляве продовгасте обличчя облямовувало чорне, мов воронове крило, волосся, жорстке й густе, що лежало над чолом хвилею з тонкими нитками сивини. Очі він мав темні й палкі, мов чорний агат, брови сходилися над ними яструбиними крилами, але все псував шрам на переніссі, надаючи його обличчю гнівливого виразу. Не дивно, що юна Ізабелла боїться цієї людини!