Лазарит - Вилар Симона. Страница 67

Король покликав до себе войовничого Гуго, герцога Бургундії.

Те, що Вільям де Шампер слів на вітер не кидає, невдовзі стало очевидним. Збоку від табору, де розташовані лісисті узвишшя Каруби, здійнялася хмара куряви. Мусульманського війська досі не було видно, але в бік хрестоносців уже летіли стріли. Сарацини стріляли, не цілячись, випускаючи стріли майже вертикально вгору, а вони потім, описавши в повітрі круту дугу, падали на супротивника немов із неба.

Досвідчені вояки, особливо з місцевих християн, які звикли до такої тактики, негайно затулилися щитами або заховалися під возами. Але стріл було страшенно багато, вони падали, мов град, і незабаром повсюди залунали скрики та стогін болі. Коні шалено іржали, вставали дибки, скидаючи вершників.

Ґвідо за вимогою конетабля сховався в шатрі – Аморі не любив, коли молодший брат утручається в бій. Король навіть підозрював, що його брат забобонно вважає: участь у бою того, хто зазнав поразки при Хаттіні, віщує невдачу. Тепер йому залишалося тільки спостерігати з-за пологу, як Аморі, рвучи горлянку й затуляючись щитом, віддає команди. Ураз засурмила труба – і кілька десятків воїнів кинулися рубати канати противаг, що втримували піднятими мости через рів, який оточував табір.

– Що вони коять, пекло і тисяча демонів! Хто їх послав? – ревів Аморі, дивлячись, як заковані у важкі обладунки вершники, очолені лицарем величезного зросту з червоно-синім щитом, лавиною потекли назустріч ворогові крізь відчинену в гостроколі браму.

Ґвідо ужахнувся: чи йому не знати, що сельджуки часто розпочинають атаку таким обстрілом, але піти на них зі списами – це просто підставити себе під їхні стріли й вилетіти із сідла ще до зіткнення із супротивником. Мусульмани, знаючи нездоланну міць кіннотних лицарів, які скачуть верхи, насамперед ціляться у тварин, а спішений лицар стає жертвою стріл та шабель легкої кінноти.

До Аморі наблизився тамплієр. Ґвідо відразу його впізнав, незважаючи на горщикоподібний шолом, що ховав його голову. Вільям де Шампер!

Лицар указав мечем убік Акри.

– Сарацини з гарнізону фортеці здійснять вилазку, щойно Гуго Бургундський виведе кінноту з табору на рівнину. Ми з магістром госпітальєрів Гарньє спробуємо загнати їх назад, а якщо поталанить, намагатимемося ввірватися на їхніх плечах у браму. Ти, Аморі, залишайся в таборі за головного. Чини, як тобі підказуватиме досвід, – нехай Господь тебе береже! Бо саме ти мусиш зараз обороняти табір від натиску сарацинів із Каруби та прикривати відступ цих рвучких новачків, які нічогісінько не тямлять у тутешній війні.

Ґвідо вмить збагнув, що конетаблю випало найскладніше завдання: утримати вал і гостроколи навколо табору, поки Саладінова кіннота відтіснятиме хрестоносців, які в паніці відступатимуть.

Що саме так і буде, він не сумнівався. Поки що хрестоносці-новачки ще прагнуть виконати обітницю й зійтися з невірними, проте вузька брама табору може пропускати їх лише невеличкими партіями. Сельджуки їх методично винищуватимуть доти, доки не нагодяться Саладінові мамлюки. Тоді хрестоносці почнуть тікати, а в брамі наштовхнуться на тих, хто ще не встиг вийти за межі табору, почнеться немилосердна тиснява. Тоді й доведеться втрутитися Аморі. Він повинен буде звільнити прохід, впустити своїх назад у табір й одночасно стримати натиск воїнів Саладіна, котрі докладуть усіх зусиль, щоб услід за хрестоносцями ввірватися в табір.

Усе це Ґвідо бачив, немов наживо, – два роки облоги Акри навчили його прогнозувати дії невірних, але зараз він не міг віддавати наказів: його авторитет очільника, особливо після прибуття підкріплення на чолі з Філіпом Капетінгом, який мав Ґвідо ні за що, було остаточно втрачено.

Тепер йому залишалося тільки молитися.

Настала ніч, але в таборі ніхто не спав. Звідусіль лунали стогін, зойки нестерпного болю, цілителі схилялися над пораненими, священики відпускали гріхи конаючим, і не стихали слова молитви над померлими, яких зашивали в савани й рядами вкладали на березі каламутної річечки Віли:

Загибло значно більше людей, ніж можна було передбачити. І все ж перемогли християни – тамплієри і госпітальєри не дозволили сарацинам з Акри вдарити в табір із тилу, хоча, попри сподівання Вільяма де Шампера, прорватися в місто їм так і не вдалося. Остаточно переконавшись, що це неможливо, маршал кинув своїх лицарів на допомогу хрестоносцям Гуго Бургундського, яких на той момент притиснули до ровів комонники Саладіна, що зійшли лавиною. Та Аморі впорався й утримав табір. Його стрільці нищили невірних із луків, простромлювали списами тих, хто намагався видертися на вали, й одночасно пропускали в браму поранених та лицарів, які втратили своїх коней.

Люди де Шампера і магістра госпітальєрів, котрі прибули саме вчасно, відкинули мусульман від табору й вирвалися на рівнину, давши змогу лицарям, що билися зі значно чисельнішою за них кіннотою невірних, повернутися до своїх. І хоч іваніти й храмники часто-густо сварилися через володіння в Леванті, а їхні інтереси час від часу перетиналися, зараз, маючи перед собою запеклого ворога, вони билися пліч-о-пліч і не було воїнів управніших і безстрашніших за орденських братів.

Аморі зазирнув до Ґвідо вже глибокої ночі. Конетабль накульгував, але бадьорився й відразу почав вимагати, щоб Ґвідо негайно пішов із ним у шатро патріарха Іраклія.

«У чому річ?» – міркував Ґвідо, поки вони йшли табором, угорнувшись у плащі й опустивши на обличчя каптури.

Ледь переступивши поріг шатра, Ґвідо здригнувся, миттю впізнавши запах: суміш запашних кадильниць, сморід блювотиння і хворобливого поту. Так само пахло у Ґвідовому шатрі, коли вмирали його незрівнянна Сибілла та їхні дівчатка. Арнольдія – так назвали цю хворобу – дюжинами косила людей в оточеному таборі. Але Іраклій… Патріарх був фанатичним чистуном, у його шатрі в кадильниці завжди курів ялівець, що відганяє всіляку заразу.

Наблизившись до патріарха, Ґвідо мимоволі затулив обличчя рукою. Іраклій напівлежав у фотелі, обкладений подушками.

Уже ніщо не видавало в ньому колись такого красивого й показного чоловіка, лише крутий вигин густих чорних брів над сльозистими очима нагадував про того чудового священика, котрий вінчав Сибіллу Єрусалимську і Ґвідо де Лузіньяна в храмі Гробу Господнього. Патріарх останнім часом змарнів, шкіра на його великому обличчі звисала зморшками, вологі від поту сильно посивілі пасма волосся прилипли до чола.

– Ґвідо, хлопчику мій! – Іраклій простягнув руку до Єрусалимського короля.

Ґвідо зупинився при вході в шатро, не наважуючись підійти до недужого.

– Не заважатиму вашій розмові з месіром Вільямом, – промовив він, помітивши в напівтемряві біля патріарха маршала де Шампера.

Той поглянув на Ґвідо, ледь піднявся, коротко вклонився й почав говорити:

– Скажу лише таке: Гуго Бургундський бився відчайдушно, слід відзначити його звитягу. Він прикривав відступ своїх воїнів, був не раз поранений, але й далі відважно бив сарацинів. Ви ж знаєте, ваша святосте, як нині кажуть: герой не той, хто перемагає, а той, хто здійснює подвиги. У цьому бою Гуго, безперечно, був героєм. Він дістав не менше десятка ран, обличчя його було залите кров’ю, та я бачив, як він зіскочив із сідла, і, думаю, герцог невдовзі оговтається. У ньому є щось від великих воїнів сивої давнини.

– Я молитимуся за нього, – мовив Іраклій. – І за хороброго англійського графа Дербі, що поліг на полі бою, і за відважного Філіпа Фландрського… Невже його проткнули відразу трьома списами?

– Саме так. Графові Фландрському взагалі не варто було виїздити на поле бою, ваша святосте. Але він підчепив цю кляту болячку: багато хто вважав, що граф уже не видужає, тому він вирішив: краще полягти в бою за святе діло, ніж захлинутися власною жовчю на смертному одрі.