Лазарит - Вилар Симона. Страница 74

– Моєму кузенові королю Англії потрібні на Кіпрі такі воїни, як ви, – наполягала Джоанна. – Роберте, ця людина врятувала мені життя, і ти не повинен йому відмовляти. Інакше – хоч як би мені хотілося бути присутньою на весіллі короля Річарда й побачитися з моєю дорогою Іванною – я змушена буду відмовитися плисти на Кіпр і вирушу з Мартіном д’Ане до берегів Леванта!

Мартін зблід, але серце в нього затремтіло болісно й солодко. Роберт, навпаки, гнівливо спалахнув.

– Чи можу я сказати вам кілька слів віч-на-віч, міледі? – мовив граф, підводячись.

Він подав дамі руку, і вони пішли в сад, ступаючи вапняковими плитами, що ними було викладено доріжку між кипарисів.

Мартін швидко перезирнувся з Ейріком. Той майже безгучно прошепотів:

– Англійка не так уже й дає маху, бажаючи взяти нас із собою, – але що саме Ейрік мав на думці, Мартін так і не збагнув.

Він домігся від сестри маршала тамплієрів усього, що було потрібно, і зараз… Однак, якщо він приєднається до Річардових загонів, хіба не буде йому значно простіше опинитися під стінами Акри?

Бесіда небожа з молодою тітонькою затягувалася, та коли граф нарешті пішов, Джоанна мало не підстрибом повернулася на терасу.

– Роберт поступився, як чинить завжди, коли я наполягаю! Він істинний лицар, але тобі зовсім не варто було кидати на нього ревниві погляди. – Вона стиха засміялася. – Однак він вимагає, щоб я сьогодні ж перебралася у фортецю. Здається, це він ревнує мене до тебе…

Вона всміхнулася, але усмішка вийшла дещо зніченою. Розмовляючи з Робертом, Джоанна чітко зрозуміла, що він страшенно гнівається, бо комендант і капелан уже встигли поділитися з графом місцевими чутками та плітками. Тому вона лише бігцем торкнулася до Мартінової щоки й наказала своїм людям негайно збиратися.

Поміркувавши, Мартін вирішив, що виплутався значно легше, ніж можна було очікувати. Джоанні в якийсь спосіб таки вдалося переконати небожа не вдаватися до крайнощів. Та коли наступного ранку оманливий госпітальєр піднявся на борт галери, Бомон навіть не глянув у його бік, натомість він ні на крок не відходив від Джоанни, намагаючись всіляко відволікти її увагу різними розповідями або пропонуючи милуватися мальовничими краєвидами.

Лицареві залишалося тільки сумно всміхнутися: хоч як граф старатиметься, домагаючись уваги цієї жінки, такою, якою Джоанна була з ним, Мартіном, з Робертом вона не буде ніколи. Тому він більше не дивився в той бік, а міцний солоний вітер тріпав його вигоріле на південному сонці волосся.

Мартінові подобалося море і все, що було з ним пов’язано. Він милувався його густою блакиттю, рядами весел, що спінюють хвилі, широким чистим небокраєм. Він ніколи не страждав від хитавиці і завжди, опиняючись між двох великих стихій – небом та водою, – відчував деяку омріяну свободу. Навіть неотесані матроси та гребці, котрі співали своїх невибагливих пісень, здавалися йому хорошими хлопцями. Про справи він подумає пізніше, а поки що… поки що можна розслабитися… Справжня справа ще попереду, а зараз його серце сповнювала тиха ніжність.

Зате Ейрік був понурим і дратівливим.

– Тобі завжди все легко дається: закохався, досягнув свого, а потім відступився, – бідкався він. – А мене Санніва просто в сльозах утопила, вмовляючи якнайшвидше покинути орден і податися на службу в почет міледі. І як мені тепер спекатися від цієї крихітки?

«Про що ти раніше думав, рудий, коли йшов зі своєю кізонькою до вівтаря?» – усміхнувся Мартін, але промовчав.

Він сам не має жодних зобов’язань перед Джоанною де Рінель. Незабаром вона возз’єднається зі своїм благовірним, а він виконає те, що йому доручено. Після цього всі жінки, крім дорогоцінної Руфі, перестануть для нього існувати.

Поки галера йшла уздовж узбережжя, Мартін весь час відволікався, роздивляючись скелясті острівці й спостерігаючи за рибальськими човнами та неповороткими купецькими суднами, що виникали час від часу. І хоч море тут, кажуть, кишить піратами, поки що не було жодних ознак небезпеки.

Та через кілька годин, коли берег зник у блакитному мареві й навкруги не залишилося нічого, крім безмежної морської гладіні, дозорний віддалік помітив два судна без прапорів на щоглах. Кораблі змінили курс і звернули до галери хрестоносців, але їм доводилося йти занадто круто до вітру, до того ж гребці на галері налягли на весла, тому невдовзі переслідувачі відстали.

Ближче до вечора показався ще один невідомий корабель – він ішов навперейми галері. Але граф Роберт поставив на носі стрільців із потужними англійськими луками і, коли пірати наблизилися ярдів на двісті, наказав стріляти. Одного залпу лучників вистачило, щоб морські розбійники поквапилися повернути вбік і вирушили шукати легшої здобичі.

Коли сонце вже починало заходити, пасажирам галери подали вечерю: смажене козеня з цибулею та спеціями, рум’яне, ніжне й неймовірно соковите. А потім настала ніч – тиха, якої давно вже не було. Море гойдалося темним шовком, віяв легкий попутний вітер, і гребці відпочивали на веслах – багато хто з них навіть заснув. На небі переморгувалися зорі, невдовзі з’явився тонкий серпик місяця, плюскала вода за кормою, а від кормової надбудови долинали приглушені голоси. Мартін навіть задрімав, закутавшись у плащ, але скоро його розбудив Ейрік і сердито поскаржився, що Санніва таки прокралась до нього й знову взялась допікати своїми благаннями.

– Спи! – відмахнувся Мартін, перевертаючись на інший бік.

У напівсні він міркував про те, що в Джоанни зовсім інша вдача. Вона чудово собою володіє, і сьогодні до нього не раз долинав її дзвінкий сміх: небіж усіляко розважав тітоньку. Але зараз Роберт уже пішов спочивати. Чи хотів Мартін, щоб Джоанна була тепер із ним? Мабуть, але навіщо? Занадто ризиковано…

Кіпр з’явився на обрії аж на світанку. Галера йшла уздовж горбистих у блакитному мареві берегів прекрасного острова, назустріч час від часу траплялися інші судна. Їхні шкіпери, помічаючи червоний хрест на головному вітрилі галери, підпливали до них і ділилися новинами з людьми на палубі. Усі вони казали таке: «Кіпр під владою Річарда Левове Серце, а самозваний імператор готується принести англійському королю омаж [111]».

До Лімасола галера підходила вже надвечір. Море вигравало міріадами іскор, на березі в променях низького сонця золотавилися пагорби та скелі, вкриті лісами й виноградниками, а в порту Лімасола, немов іще один ліс, скупчилися незчисленні щогли зі спущеними вітрилами.

Вечірній приплив плавно ніс їх у гавань. Шкіпер уривчасто віддавав накази, матроси прибирали важкі вітрила. Нарешті гребці разом налягли на весла, палуба нахилилася – і галера розвернулася правим бортом до причалу.

Саме цієї миті серед людей, які зустрічали судно на березі, Мартін помітив маршала тамплієрів Вільяма де Шампера – і немов хтось ножа всадив йому між ребер, повернувши в рані лезо. Ось вона людина, що розкусила його з першого погляду, не повірила жодному слову й наказала завдати йому тортур!

На цю зустріч Мартін не сподівався. Маршала неможливо було не впізнати – він умить виокремив його з-поміж решти тамплієрів за поставою, звичкою гордовито закидати голову й характерним жестом: обидві руки складено на руків’ї меча, що висів у нього на поясі.

Спершу оманливий госпітальєр заціпенів. А потім його думки понеслися вчвал. Що робити? Надягнути шолом зі сталевою личиною, що цілком закриє обличчя? Але тамплієр може захотіти, щоб він відрекомендувався, і тоді доведеться відкрити лице. Може, просто зараз перебратися на лазарита? Від прокажених усі без винятку намагаються бути якнайдалі. Але що тоді робити із Джоанною та графом Лестером, які бачили його зовсім іншим?

Залишається одне: зачаїтися на кораблі, аж поки маршал, зустрівши любу сестроньку, що її приїзд стане для нього великою несподіванкою, покине причал. А що, коли Джоанна забажає представити де Шамперу свого рятівника? Чи граф Роберт заговорить про нього?