Лазарит - Вилар Симона. Страница 96

Прогнавши порожні думки, Річард знову взявся вивчати укріплення Акри – тепер уже значно ґрунтовніше. Коли кораблі його флотилії ще тільки наближалися до берега, він зауважив, що мури фортеці зведено інакше, ніж прийнято в Європі, – жодна з будівель не мала гострих кутів, скрізь камінна кладка плавно заокруглювалася. Уперше так почали будувати оборонні споруди ромейські інженери, переконавшись, що заокруглені кути краще витримують удари кам’яних ядер стінобитних машин. Між вежами тягнувся потужний мур із масивних кам’яних блоків, що спирався на могутній гласис [138] й із суходолу був оточений глибокими ровами, а з моря – кам’яним молом, що впирався в скелю зі знаменитою Мушиною вежею, об яку так безславно розтрощилися надії галасливого Леопольда Австрійського взяти Акру з води.

Нарешті Річард скрушно промовив:

– Неймовірно, скільки сили, крові й часу забрала ця облога! Але ж перші хрестоносці захопили Акру за якихось двадцять днів!

Проте Генріх поквапився уточнити:

– Діку, все, що ви перед собою бачите, звели не сарацини, а правителі Єрусалимського королівства. Раніше Акра була невеличким приморським містечком із ромейською цитаделлю, обгородженим благенькими стінами, напівзруйнованими від часу. Місцевість тут була заболоченою, водовідвідних каналів не існувало, і караванні шляхи обминали її тими он узвишшями. Зате зараз, – мало не з гордістю вигукнув молодий граф, – фортеці Акри такі, що на їхніх шляхах можуть розминутися два вози!

– І як же примудрилися втратити таку цитадель?! – Річард звів очі до неба, гнівливо трусонувши кулаками.

Генріх Шампанський натужно видихнув.

– Місто і фортецю здали без бою. Жослен де Куртене, нащадок графів Едеських, якому король Ґвідо доручив за своєї відсутності захищати Акру, вирішив відчинити браму перед Салах ад-Діном. Після того як султан милостиво випустив за викуп мешканців Єрусалима, Жослен де Куртене вважав, що чинити опір немудро. Самі ж міщани готові були захищатися зі зброєю. Однак слава милосердного завойовника летіла попереду Саладіна, і Жослен злякався, що, коли він не піде на поступки, сарацини виріжуть в Акрі всіх без винятку…

– Прокляття! – люто вилаявся Річард. Обидва йшли далі, зберігаючи гнітюче мовчання.

Так вони пробродили до самісінької темряви. Граф Шампанський почувався таким виснаженим, що, повернувшись у стан Плантагенета, відразу пішов спати. Король же у своєму шатрі пильнував аж до ночі. Він скликав начальників загонів і разом із ними засів за мапами. Час від часу спалахували палкі суперечки, Річард щось пояснював, креслив вуглиною на пергаменті схеми укріплень, і, врешті-решт, почали з’ясовуватися певні контури спільного рішення.

За цей час Річарда наважилися потривожити лише двічі.

Першим був посильний від короля Філіпа, який цікавився, коли англійський Лев готовий буде скликати велику військову раду. Річард усміхнувся у свою золотаву борідку. Його потішило, що король Франції, який полюбляв нагадувати: Левове Серце – васал Філіпа, не наважувався призначити час наради без нього.

– Якщо не помиляюся, завтра повинен зібратися конклав ордену Храму, – зауважив Річард. – Думаю, варто дочекатися, поки лицарі оберуть нового магістра ордену, щоб і він міг узяти участь у нараді.

Так Річард виграв іще один день, щоб підготуватися й остаточно відшліфувати план, який він збирався запропонувати очільникам хрестоносного війська.

А другою короля потурбувала його дружина. Річард аж здивувався, знаючи її сором’язливість і делікатність.

– Королю, чоловіче мій! – Беренгарія вклонилася так низько, що її каштанові, обтяжені низками перлів коси майже ледь не торкнулися до килимів. – Я не зможу заснути, не переказавши вам покірне прохання його святості патріарха Єрусалимського Іраклія. Він хворий, не може рухатися, але благає вас неодмінно його відвідати.

Річард знав: тільки коли йдеться про стражденних, королева здатна виявити несподівану твердість і наполегливість. Ще вчора до нього приходив посильний від патріарха, але через бенкет король не прийняв запрошення.

– Добре, моя пані, – він лагідно опустив руку на схилену голівку дружини. – Обіцяю завтра ж навідати його святість.

Проте до ранку про обіцяне забулося, і Річард знову вирушив із графом Шампанським у табір, щоб простежити за виконанням його розпоряджень. Майстри і механіки вже почали встановлювати стінобитні машини уздовж мурів: одну велику балісту повинні були розташувати навпроти воріт Госпітальєрів, другу – навпроти вежі Святого Антонія, а третю – безпосередньо в таборі короля Ґвідо, навпроти брами Святого Миколая. Саме там, на думку Річарда, була найуразливіша частина муру, та й рів тут мілкіший – засипати його, щоб підвезти упритул до стіни облогову вежу, можна було б з меншими втратами й значно швидше. Креслення облогової вежі вже робив учений Г’юберт, єпископ Солсберійський.

Король був задоволений. Засмучувало його лише одне – бойовий дух воїнів, які майже два роки провели в таборі під Акрою.

У свої тридцять три роки Річард устиг здійснити чимало походів і кампаній, але ще ніколи не бачив, щоб табір було розбито так необдумано, за таких жахливих умов і в моторошній брудоті. Сморід прокислої юшки, гнилої риби, кізяків та людських нечистот, диму, поту й гнилих покидьків, здавалося, йде аж до неба. Мухи хмарами літали над кухнями, лавками маркітантів і помийними ямами. І якщо короля тішили воїни, які зібралися на службу Божу під навісом із похідним вівтарем, то водночас він бачив і намети, набиті хвойдами упереміж із п’яними лицарями та простими латниками.

Ці продажні дівки неминуче з’являються в усіх військових таборах, як щури в підвалах, і на це немає ради. Та, крім шльондр, у таборі було дуже багато жінок із дітьми – так званих «солдатських дружин». Вони живуть зі своїм обранцем, кохаються, народжують йому дітей, перуть, готують їжу, виводять бліх і вошей у наметі. Але якщо так званий чоловік гине, безрадісне життя цих жінок перетворюється на справжнісіньке пекло. Вони або переходять до іншого вояка, якому начхати на чужих дітисьок, або поповнюють лави тих, хто продає своє тіло абикому.

Крім цих нещасних, Річард помітив і вельми ошатних дівуль, які припливли сюди торгувати своїми принадами з усього Середземноморського узбережжя. Декотрі з них походжали табором, мало не обнімаючись із паладинами, що поклали на себе хрест. Король ужахнувся: у Мессіні він наважився на величезне приниження – дав шмагати себе різками задля того, щоб напередодні Священної війни йому відпустили гріхи. А ці солдати воїнства Христового блудять мало не привселюдно! Як же Господь може дарувати їм перемогу, коли вони самі втілюють усемогутність сатани?

Не всі, звісно, тут були п’яні й розбещені. Він бачив воїнів, які наполегливо вдосконалювали майстерність бою, управлялися у стрілянні з лука, тренувалися, їздячи верхи. Однак ці, найвідданіші й вірні, переважно були схожими на голоштаньків. Але ж сюди, під Акру, з Європи їхали переважно заможні лицарі. Пам’ятаючи уроки перших хрестових походів, сюди не кликали бідоту, щоб вона не обтяжувала військової скарбниці і не гинула від виснаження та голоду. Якщо в загін і брали бідняка, то лише тоді, коли очільник переконувався в його бойовому досвіді й міг заплатити за обладунки та зброю новачка.

Усе ж довкола було повнісінько солдатів, брудних, убраних у дрантя, у пом’ятих шоломах та іржавих кольчугах. І це незважаючи на те, що в таборі десятки кузень, майстерень і лавок, що торгували зброєю!

Щодо різноманітних крамниць, то тут їх виявилося навіть більше, ніж Річард міг уявити. Вірменські купці з Кілікії, грецькі, італійські, мусульманські торгаші – часом королю здавалося, що він не у військовому таборі, а на ярмарку десь у Руані чи в Лімасолі: довкруги не вгавали зазивання і крамарів, і міняйл. Однак були тут і якісь дивні шатра, в яких панувала підозріла тиша. Спочатку Річард вирішив, що це шпитальні намети, але Генріх, перш ніж відповісти на питання про те, хто в них живе, дивно поглянув на свого короля, немов вагаючись – казати чи ні.