Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод. Страница 37

— Наймиліше, найпрекрасніше місце з усіх, що я бачила й навіть уявляла, — захоплено мовила Енн. — Мовби з казки чи з дивовижного сну.

Кам’яничка була низенька, побудована з нерівного морського пісковику, у її гостроверхому даху видніли два віконця з дерев’яними дашками та два великі комини. Стіни її всуціль заросли пишним, густим плющем, якому легко було звиватися по шорстких брилах. Осінні приморозки вже забарвили його в розкішні відтінки бронзи та червоного вина.

Перед будиночком простягнувся сад, до якого й вела стежина від хвіртки, де стояли дівчата. З одного боку він прилягав до будинку, із трьох інших був оточений старою кам’яною огорожею, зусібіч порослою травою, мохом і папороттю, аж нагадувала вона височенький зелений горбочок. Праворуч і ліворуч над нею ялиці розпросторювали гілки, мов долоні, унизу пролягав невеличкий свіжоскошений конюшиновий лужок, що тягнувся аж до блакитного вигину річки Графтон. Жодного дому чи розчищеної ділянки під ферму довкруж не було видно — лише долини й пагорби, засаджені молодими пухнастими сосонками.

— Хтозна-яка вона, та панна Лаванда, — боязко мовила Діана, відчиняючи хвіртку в сад. — Кажуть, що дуже химерна.

— Тоді з нею цікаво поспілкуватися, — рішуче відказала Енн. — Химерні люди завжди цікаві, які б не були. Хіба я не казала, що ми вийдемо до чарівного замку? Недарма ж цю стежину зачаклували ельфи.

— Хоч Лаванда Льюїс і не принцеса, — засміялася Діана. — Вона стара панна, їй сорок п’ять і коси в неї вже геть сиві, як я чула.

— То все через закляття, — упевнено проказала Енн. — Серцем вона й дотепер юна і прекрасна. Якби лиш ми знали, як її розчаклувати — панна Лаванда вийшла б нам назустріч така вродлива, осяйна… Та ми не відаємо. Це завжди знає тільки принц, а її принц іще не з’явився. Може, його спіткало фатальне лихо? Але так ніколи не буває в казках.

— Боюся, він уже з’являвся тут і пішов геть багато років тому, — відповіла Діана. — Вона, кажуть, була заручена зі Стівеном Ірвінгом, батьком Пола. Та вони посварилися й відтоді більше не зустрічались.

— Тихо, — застерегла її Енн. — Двері відчинені.

Дівчата спинилися на порозі під заростями в’юнкого плюща й постукали. Зсередини долинули чиїсь швидкі кроки — і перед ними постала чудернацька маленька особа років чотирнадцяти, кирпата, веснянкувата і з таким широким ротом, що він, здавалося, й справді простягався «від вуха до вуха». Дві її довжелезні русяві коси були перев’язані велетенськими синіми бантами.

— Чи вдома панна Льюїс? — запитала Діана.

— Так, мем. Проходьте, мем. Я повідомлю панну Лаванду, мем. Вона нагорі, мем.

Із цими словами маленька покоївка здиміла. Дівчата лишилися у вітальні самі й зацікавлено роззирнулися довкола. Ізсередини дивовижний будиночок приваблював не менше, ніж іззовні.

Стеля в кімнаті була низька, а на двох невеличких квадратних вікнах гойдалися муслінові фіранки. Старомодні, пречудово збережені й доглянуті меблі тішили око. Проте мусимо визнати щиро — найбільшою привабою в кімнаті для двох молодих дівчат, які щойно пройшли чотири милі на свіжому осінньому повітрі, був накритий до чаю стіл із ясно-блакитним порцеляновим сервізом, різноманітними ласощами, прикрашений папороттю, що надавала йому, як висловилася Енн, «святковості».

— Панна Лаванда, напевно, чекає гостей, — прошепотіла вона. — Стіл накритий на шістьох. А яка в неї кумедна покоївка — мов посланець зі світу ельфів. Вона могла би провести нас туди, та мені хочеться побачити панну Лаванду. Але тс-с-с, — ось і вона сама.

Наступної ж миті до них вийшла панна Лаванда Льюїс — і дівчата, забувши від подиву про добрі манери, зачудовано дивилася на неї. Вони гадали побачити звичайнісіньку стару діву — кощаву, із суворо закрученим попелясто-сивим волоссям і в окулярах. Проте жінка, яка постала перед ними, аж ніяк її не нагадувала.

Була вона невисока, з білосніжним густим кучерявим волоссям, ретельно вкладеним в охайні буклі. З-під тих буклів усміхалося їм юне, ще майже зовсім дівоче лице з гарно окресленими вустами, великими лагідними карими очима, рожевим рум’янцем і ямочками — справжніми ямочками на щоках. На панні Лаванді була елегантна сукня із кремового мусліну, уся гаптована блідо-рожевими трояндами — сукня, котра на більшості дам її віку здавалася б сміховинно дитячою, проте їй личила просто бездоганно.

— Шарлотта Четверта сказала, що ви до мене, — пролунав голос панни Лаванди, який так гармонійно доповнював її зовнішність.

— Ми хотіли спитати дорогу до Вест-Графтона, — пояснила Діана. — Маємо запрошення на чай до пана Кімбелла, та в лісі пішли не тією стежкою і вийшли на головну дорогу замість вест-графтонської. Від вашого обійстя нам слід іти ліворуч чи праворуч?

— Ліворуч, — відповіла панна Лаванда, невпевнено глипнувши на святково прибраний стіл. Тоді, мов натхненна раптовою поривчастою рішучістю, вигукнула: — Та, може, ви лишитеся на чай зі мною, тут? Будь ласка, лишайтеся. Доки ви прийдете, у пана Кімбелла вже й мине чаювання. А ми із Шарлоттою Четвертою ласкаво просимо вас.

Діана запитально глянула на Енн.

— Ми лишилися б залюбки, — відповіла та, не вагаючись, бо їй так кортіло щонайбільше дізнатися про цю дивовижну панну Лаванду, — якщо це не завдасть вам клопоту. Ви ж чекаєте інших гостей, правда?

Панна Лаванда знову глипнула на чайний стіл і зашарілася.

— Я знаю, вам це здасться дурницею, — мовила вона. — Бо це справдешня дурниця, і мені буває соромно… хіба тоді, як мене заскочать. Я не чекаю нікого — це лише гра. Бачте, мені було так самотньо. Але сюди майже ніхто не заходить, бо мій дім далеко від дороги. І Шарлотті Четвертій було самотньо. То я вдала, що чекаю гостей. Наготувала все… і стіл накрила… Поставила материн весільний сервіз і вбрала гарну сукню.

У Діани майнула думка, що панну Лаванду недарма кличуть химерною. Треба ж таке — сорокап’ятилітня жінка, мов дівчисько, бавиться в гості! Проте в Енн зблиснули очі й вона радісно вигукнула:

— О, ви теж любите все уявляти!

Почувши це «теж», панна Лаванда зрозуміла, що перед нею «рідна душа».

— Так, — рішуче зізналася вона. — Хоч це й дивно в мої літа. Але яка користь із буття незалежною старою панною, коли не можна втнути дурницю, якщо хочеться й нікого це не кривдить? Людина мусить чимось тішитися. Часом я думаю, що не змогла б жити без таких забав. Хоч рідко хто мене й заскочить із ними, а Шарлотта Четверта нікому не розповідає. Але сьогодні ви мене заскочили, — то я рада, бо маю справжнє товариство, і стіл до чаю накритий. Пройдіть, будь ласка, до кімнати для гостей і зніміть капелюхи. А я побіжу на кухню — гляну, чи Шарлотта Четверта зняла чайник з вогню. Вона хороша дівчинка, але чайника ніколи не знімає.

І сповнена гостинності панна Лаванда вибігла до кухні, а дівчата піднялися до гостьової кімнати, білосніжної, як і двері до неї, налитої світлом, що соталося крізь поросле плющем віконце, — кімнати, де мали б, як висловилася Енн, «розквітати щасливі сни».

— Дивовижна пригода, еге ж? — мовила Діана. — Яка вона чудова, ця панна Лаванда, хай навіть і трошечки дивна. Зовсім не схожа на стару панну.

— Вона — як музика в людській подобі, — відповіла Енн.

Дівчата спустилися вниз. Панна Лаванда несла до столу чайник, за нею дріботіла щаслива Шарлотта Четверта з тарелем свіженького печива в руках.

— А тепер скажіть мені, як вас звуть, — поцікавилася панна Лаванда. — Я дуже рада, що маю в гостях дівчат. Люблю молодь. З нею так легко уявляти, буцім я й сама ще зовсім юна. Так гірко, — ледь спохмурніла вона, — згадувати, що я вже стара. Отож, ви — просто для зручності — Діана Баррі? Та Енн Ширлі? Можна, я вдаватиму, що ми знайомі вже сотню років, і буду кликати вас Енн та Діаною?

— Звісно, так, — хором відказали дівчата.

— Тоді сідайте зручненько і їжте, — щиро запросила їх панна Лаванда. — Шарлотто, сядь скраєчку й розріж курку. Як добре, що я спекла бісквіт і пончики. Дурниця була, звісно, робити це для уявних гостей. Шарлотта Четверта собі так і подумала, правда, Шарлотто? Але бачиш, як добре все вийшло. Воно б не пропало, певна річ, бо ми з Шарлоттою Четвертою з’їли б усе за день чи два, але бісквіт — не з тих речей, які краще смакують із часом.