Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод. Страница 39

— Бо так нічого не пропадає.

— Тих, хто несхожий на інших, завжди вважають диваками, — відповіла Енн. — А панна Лаванда таки ні на кого не схожа, хоч і важко сказати, чим саме. Може, тим, що вона — з тих людей, які ніколи не старіють?

— Кожна людина мусить старіти з його власним поколінням, — заперечила Марілла, доволі недбало вживаючи займенники. — А коли ні — то усім буде зле. Я думаю, Лаванда Льюїс геть віддалилася від життя. Вона жила там самотою, доки всі про неї забули. Та її кам’яничка — один з найстаріших будинків на острові. Її ще вісімдесят років тому звів старий пан Льюїс, коли приїхав з Англії. Деві, не штовхай Дору попід лікоть! Я все бачила. І не вдавай, наче ти не винен. Що це коїться з тобою нині?

— Може, я з лівої ноги встав, — припустив Деві. — Мілті Болтер каже, що тоді ввесь день у тебе все летітиме шкереберть. Йому так бабуся сказала. Але чому з лівої ноги? І що робити, коли ліжко стоїть правим боком до стіни? Скажіть, я хочу знати.

— Мені завжди було цікаво, що сталося між Стівеном Ірвінгом та Лавандою Льюїс, — вела далі Марілла, не звертаючи уваги на Деві. — Адже вони були заручені двадцять п’ять років тому, а потім розірвали стосунки. І хтозна, у чім там річ, але щось відбулося, напевно, жахливе, бо він поїхав до Штатів і відтоді більше не приїздив додому.

— А може, нічого жахливого й не сталося. Дрібниці часто завдають нам більшого клопоту, ніж серйозні й важливі речі, — відповіла Енн із раптовою проникливістю, якої не замінить жоден життєвий досвід. — Марілло, не кажіть, будь ласка, пані Лінд, що я ходила до панни Лаванди. Вона почне розпитувати, а я не хочу відповідати… і певна, що й панна Лаванда теж не хотіла б цього.

— О, Рейчел неодмінно зацікавилася б, — кивнула Марілла, — хоч зараз їй і нема коли втручатися в чужі справи. Томас хворіє, і вона майже не виходить, та й важко їй, бо, здається, вона й не вірить уже, що він одужає. Якщо із ним щось станеться, Рейчел буде геть самотня, бо всі діти виїхали на захід, окрім Елізи, чоловіка якої вона недолюблює.

— Рейчел каже: якби Томас виявив силу волі, то враз одужав би. Але яка в тім користь? Горбатого могила виправить, — продовжувала Марілла. — Томас Лінд зроду-віку не мав сили волі. Замолоду слухався матері, після одруження — Рейчел. Дивно, як він наважився захворіти без її дозволу. Проте не можна так казати. Рейчел була йому доброю жінкою. Без неї він напевне нічого б у житті не досяг. Коли вже й судилося бути підкаблучником, то добре, що йому дісталася така тямуща й розумна дружина, як вона. Проте Томас і не опирався, принаймні так йому не доводилося приймати жодних важливих рішень. Деві, не крутися як в’юн.

— Але мені нема чого робити, — запхинькав Деві. — Їсти більше не можу, а дивитися, як ви з Енн їсте — дуже страшно нудно.

— Ну то йдіть із Дорою надвір і погодуйте курей, — відказала Марілла. — Тільки дивись мені — не скуби білого когута за хвіст.

— Але мені потрібне пір’я, коли ми бавимося в індіанців, — посмутнів Деві. — Мілті Болтер так приндиться, бо йому пір’я мати віддала, коли зарізала їхнього старого білого індика. Ви теж могли б мені дати хоч трошечки. У того білого когута пір’я оно як багато.

— Візьми на горищі старий віничок для пороху, — сказала Енн, — а я тобі його пофарбую червоним, жовтим і зеленим.

— Зіпсуєш хлопця, — буркнула Марілла, коли Деві, сяючи від щастя, вибіг слідом за своєю статечною сестрою надвір. Марілла багато чого засвоїла впродовж останніх шести років, та все ж не могла позбутися думки, що дитячим бажанням потурати безперечно шкідливо.

— Усі його однокласники мають пера для гри в індіанців, то Деві й собі хоче, — відповіла Енн. — Я добре знаю, як воно. Ніколи не забуду, як мені хотілося пишних рукавів, коли в інших дівчат вони були. А Деві я не боюся зіпсувати, навпаки — його поведінка стає щодень ліпша. Згадайте, який він був, коли приїхав сюди рік тому.

— Еге ж, тепер, як пішов до школи, він уже не такий шибеник, — визнала Марілла. — Певно, бешкетує там з іншими хлопцями. Але дивно, чому не пише Річард Кіт. Останній лист від нього був у травні.

— Я вже боюся того листа, — зітхнула Енн. — Коли він прийде, я не наважуся його розгорнути й прочитати, що двійнят час відправити до дядька.

Лист прийшов через місяць, але не від Річарда Кіта. Один з його друзів писав, що Річард Кіт помер від сухот два тижні тому. Автор листа був іще й виконавцем останньої волі померлого, згідно з якою статок у розмірі двох тисяч доларів передавався панні Маріллі Катберт із правом опікунства над Девідом та Дорою Кіт до їхнього повноліття чи шлюбу. Доти відсотки з наданої суми належало витрачати на потреби дітей.

— Звісно, радіти будь-чому, пов’язаному зі смертю, не можна, — серйозно мовила Енн. — Шкода бідолашного пана Кіта… але я таки рада, що Деві з Дорою залишаться в нас.

— А я рада, що будуть гроші, — відповіла практична Марілла. — Я й хотіла залишити дітей — та не знала, чи прогодую, надто тоді, як вони підростуть. Грошей за оренду ферми ледь вистачає на господарство, а я присяглася, що ні цента із твоєї платні на двійнят не піде. Ти й без того робиш для них забагато. Дорі той новий капелюх, що ти купила, був потрібен не більше, ніж коту другий хвіст. Але тепер вони забезпечені, мені на душі спокійніше.

Деві й Дора втішилися, почувши, що лишаються в Зелених Дахах «назавжди». Смерть дядька, що його вони ніколи й не бачили, не могла похитнути їхньої радості. Проте Дора все ж мала деякі сумніви.

— Дядька Річарда поховали? — тихенько запитала вона в Енн.

— Так, мила, звісно.

— А він… він не такий, як дядько Мірабел Коттон? — пролунав іще більш схвильований шепіт. — Він же не ходитиме навколо будинку, правда, Енн?

Розділ 23

ІСТОРІЯ ПАННИ ЛАВАНДИ

— Я піду сьогодні в Прихисток Луни, — сказала Енн надвечір однієї із грудневих п’ятниць.

— Здається, сніжитиме, — застерегла її Марілла.

— Я встигну туди раніше й залишуся там на ніч. Діана зі мною не піде — у неї гості, а панна Лаванда напевне сьогодні мене чекатиме. Я вже два тижні в неї не була.

Після найпершого жовтневого візиту Енн часто заходила в Прихисток Луни. Деколи вони з Діаною приїздили бричкою, деколи йшли пішки навпростець через ліс. Часом, коли Діана не могла скласти їй компанію, Енн ходила сама. Поміж нею й панною Лавандою розквітла та міцна й благодатна дружба, яка буває лише між дорослою жінкою, що зберегла в серці свіжість юності, та дівчиною, чия уява й інтуїція здатні замінити життєвий досвід. Енн урешті-решт відшукала справжнісіньку рідну душу, а в самотнє, сповнене лише мріями життя панни Лаванди, «що світ покинула — що й світ її покинув», [17] вони з Діаною принесли веселий, радісний дух молодості й реальності, сповнивши відлюдницьку оселю щасливим відчуттям зовнішнього світу. Шарлотта Четверта незмінно вітала їх найширшою зі своїх усмішок — а усмішки в Шарлотти були дивовижно широкі, — бо дівчат уподобала її люба господиня, та й сама вона щиро до них прихилилася. Ніколи ще не панувала в старому будиночку така «завзятуща радість», як тієї прекрасної довгої осені, коли був листопад, як другий жовтень, і навіть у грудні, мов улітку, мерехтіли тумани й сяяло сонце.

Але того дня грудень, начеб згадавши, що надворі зима, раптом посмутнішав і набурмосився, усім безвітряним своїм заціпенінням пророкуючи снігопад. І все ж, прямуючи між сірих буків, Енн тішилася прогулянці, і їй не було самотньо. В уяві дівчина прикликала собі веселе товариство, з яким подумки вела жваву бесіду, цікавішу й дотепнішу, ніж зазвичай бувають вони в справжньому житті, де часом люди не виправдовують сподівань, покладених на розмову з ними. В уявнім же колі рідних душ усі говорять саме те, що прагнеш від них почути, тож і казати саме те, що хочеться висловити, з ними напрочуд легко. Отак зі своїми невидимими супутниками Енн вийшла з лісу на стежину, що вела до Прихистку Луни саме в ту мить, коли на землю тихо злетіли перші пухнасті сніжинки.