Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер. Страница 46

У міру наближення до серця Ду Вельденвардена дерева ставали вищими, простягаючи довкруж своє загребуще гілляччя. Стовбури велетенськими колонами заввишки футів зо двісті здіймалися вгору. Ерагон виміряв кроками одну з них, і нарахував аж сімдесят футів.

— Це означає, що ми вже поблизу Елесмери, — кивнула Арія, спостерігаючи за вправами юнака. — Загалом, ці дерева — найдавніші мешканці Алагезії. Ельфи полюбили їх ще відтоді, як уперше побачили Ду Вельденварден. Вони дуже піклуються про їхнє зростання. Тож ми вступаємо до мого світу, Ерагоне. Прошу пам'ятати про те, що цей край дихає сивою історією, будучи сповнений таємниць і несподіванок. Тому поки що не літай із Сапфірою, аби ми не вскочили в халепу.

Ерагон переказав почуте драконові, який лежав поруч і розважався пусканням пасемець диму з ніздрів.

— Мені й на землі непогано, — відгукнувся той. — Можу й не літати поки що.

Заспокоєний хлопець усівся на Фольквира й рушив за Ориком та ельфами до принишклого лісу. Сапфіра повільно пленталася вслід за ними. Вершники й білі коні ледь виднілися в напівтемряві хащів.

Час від часу Ерагон зупинявся, вражений божественною красою навколишнього світу. Скрізь відчувалась сивизна століть, ніби тут з тих легендарних часів нічого не змінилося й ніколи не зміниться.

Пополудні темрява розсіялась і перед мандрівниками раптово постав ельф зі срібним вінцем на чолі, вбраний у білі шати. Його обличчя випромінювало спокій і благородство.

— Ерагоне, — ледь чутно мовила Арія, — покажи йому своє магічне тавро на руці й перстень.

Ерагон здійняв праву руку так, щоб було видно і те, і друге. Ельф усміхнувся, примружив очі й жестом запросив проїжджати.

— Дорога вільна, — сказала Арія, наказуючи коневі рушати.

Вони мовчки оминули ельфа, і той, ляснувши в долоні, зник так само раптово, як і з'явився.

— Хто це? — спитала Сапфіра.

— Джильдериєн Мудрий, князь Дому Миоландра, власник Білого Вогню Вандила, охоронець Елесмери від часів Ду Фірн Скулблако, нашої війни з драконами, — відповіла ельфійка. — Ніхто без його дозволу не увійде в місто.

За чверть милі ліс став рідшати й угорі проглянуло небо. Дорога тяглася між двома вузлуватими деревами на краю галявини. Земля довкола була вкрита килимом із квітів. Троянди, лілії, півонії сповнювали вологе повітря духмяним ароматом. Неподалік дзюрчав струмочок, дзижчали волохаті джмелі, вистрибували лукаві білки.

Ерагонові здалося, що десь поблизу обов'язково мав би причаїтися олень. Вдивляючись у цю квітучу діброву, він з подивом зауважив незвичне скупчення стовбурів, що межували з густим чагарником. Раптом кут зору змінився, і перед очима постали оселі, які виростали просто з дерев!

З одного дерева виглядала двоповерхова хатка. Обидва її поверхи були шестикутними, а стріха й стіни викладені з дощок, які лежали на шести товстелезних поперечинах. Мох і жовтий лишайник устеляли стріху, звисаючи з віконниць. Парадні двері загадково темніли під заквітчаною аркою.

Другі двері були сховані між крислатими соснами, які переплелися між собою зігнутими гілками. Підперта ними, хата вивищувалась на п'ять просторих ярусів. Усередині виднілась альтанка, сплетена з верби та кизилу й обвішана ліхтариками, замаскованими під горішки.

Кожна із цих унікальних хатинок ніби прикрашала та доповнювала й без того мальовничу галявину, поєднуючись із рештою лісу. Годі було розрізнити, де завершується майстерність ельфів і де вступає у свої права природа. Усе тут було гармонійно врівноважене. Не змінюючи довкілля, мешканці лісу сприйняли його в повній красі й пристосували до власних потреб.

Легкий порух гілки привернув увагу Ерагона, і ось уже вдалині з'явилися мешканці Елесмери. Він добачав помахи рук, білі обличчя, ноги в сандаліях тощо. Один за одним стривожені ельфи виходили на світло, пильно вдивляючись у прибульців.

Тутешні жінки мали довге розпущене волосся, яке спадало на їхні спини сріблястими й чорними хвилями. У нього були вплетені квіти, що відтінювали неземну красу цих істот. Ерагонові вона видалася бездоганною. Вилицюваті чоловіки були такими ж гарними, з напрочуд красивими носами й важкими повіками. Усі були вбрані в зелені й коричневі туніки, оздоблені жовтогарячою, червоно-коричневою й золотою бахромою.

«Які гарні люди», — подумав Ерагон, торкаючись губ на знак вітання.

Усі ельфи відразу ж уклонились у відповідь. Потім вони полегшено зітхнули й почали посміхатися. Тоді одна із жінок несподівано заспівала:

Ерагон прикрив вуха руками, гадаючи, що пісня може бути черговим закляттям, схожим на нещодавні, але Арія заспокоїла його.

— Це не магія, — мовила вона, відпускаючи свого коня.

Жеребець заіржав і помчав собі геть.

— Відпустіть і своїх, — гукнула до подорожан ельфійка. — Нам вони вже не знадобляться. Вони заслужили на відпочинок у своїх стайнях.

Спів залунав голосніше, коли Арія рушила стежиною, яка звивалась повз дерева й хатки, ведучи через струмок. Вона йшла по викладеній кругляком доріжці зі шматочками зеленого турмаліну. Ельфи весь цей час щасливо витанцьовували навколо прибульців, пурхали з місця на місце, сміялися й вряди-годи стрибали на дерева, аби краще роздивитися. Сапфіру вони називали якимись незвичними іменами на кшталт Довгі Пазурі чи Донька Повітря та Вогню.

Зачарований гостинністю ельфів, Ерагон лише посміхався, гадаючи, що цілком міг би тут жити. Йому дуже сподобалася Елесмера — більше за будь-яке з величних міст гномів. Він показав на хатину, збудовану в сосні, й запитав Арію:

— Як це все зроблено?

— Дуже просто. Ми співаємо деревам прадавньою мовою, змушуючи їх рости так, як нам треба. Усі наші будинки були зроблені в такий спосіб.

Тим часом стежка завершилась сходами, зовні схожими на покручене коріння. Гості піднялися до дверей, врізаних в огорожу з молодих дерев, і серце Ерагона закалатало, коли вони відчинилися й перед ними постав темний коридор. Склепіння гілок над головою утворювало стелю, а під стінами стояли дванадцять стільців.

На них сиділи двадцять чотири лорди й одна поважна пані.

Усі вони видавалися мудрими й гарними, з гладенькими обличчями, за якими годі було визначити їхній вік. Сановиті ельфи вп'ялися в гурт прибульців з подивом і надією. На відміну від решти ельфів, вони мали мечі, прикріплені на поясі, руків'я яких були прикрашені коштовним камінням.

У кінці зали знаходився білий павільйон, де стояв трон з вузлуватого коріння. На ньому сиділа прекрасна королева Ісланзаді. Горда та владна, з вигнутими бровами й губами, схожими на стиглі ягоди, вона була вбрана в туніку малинового кольору, а на її чолі красувалася діамантова діадема. Довкола стегон королеви звивався ремінець із плетеного золота. Оксамитова накидка, закріплена на шиї якоюсь коштовною прикрасою, спадала ніжними складками. Незважаючи на рішучий вигляд, королева здавалася ослабленою таємною недугою.

Біля її лівої руки покоївся скіпетр, на якому сидів білий ворон. Він занепокоєно підвів голову, вивчаючи Ерагона, і раптом крикнув:

— Вірда!

Ерагон здригнувся від цього різкого вигуку.

Двері за гостями зачинилися, і вони увійшли до зали. Наблизившись до королеви, Арія опустилась навколішки, а слідом за нею — Ерагон, Орик, Лифаєн і Нарі. Навіть Сапфіра, яка досі нікому не кланялася, поважно схилила голову.

Ісланзаді підвелась і зійшла зі свого трону. Вона зупинилася біля Арії, поклавши тремтячі руки на її плечі, й мовила:

— Підведися!

Коли ельфійка стала перед правителькою, та уважно придивилася до її обличчя, ніби читаючи нерозбірливий текст.

Нарешті Ісланзаді скрикнула й обняла Арію:

— О, донечко моя, я вчинила так несправедливо!

КОРОЛЕВА ІСЛАНЗАДІ

Схилившись у поклоні перед королевою ельфів та її консулами, Ерагон від несподіванки заточився й ледь не полетів шкереберть, почувши слова Ісланзаді. Арія — принцеса! Тепер усе з'ясувалося, адже довкола ельфійки завжди панувала аура влади, і нині вона стане за нездоланну перешкоду між ними. Усвідомлення цього гнітюче вразило юнака. Тепер він згадав пророцтво Анжели щодо його кохання до шляхетної жінки й невизначений фінал цієї історії.