Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 10

– То коли ж ти влаштуєшся на нормальну роботу?

Зараз він самостійно закінчував розпочатий у великій фірмі проект. Ця свобода коштувала йому невеличкого фінансового відшкодування і кількох вибачень. На його життєвому шляху доволі часто зустрічалися порядні люди, але його завжди дивувало, що, обіймаючи високі посади, їм вдавалося зберегти себе, свою людяність. Це вже значно пізніше він довідався – будь-що, навіть людяність, має свою ціну. І ціна ця значно вища за ту, яку ти готовий платити. Недаремно мудреці казали: «Бійтеся своїх бажань».

Різкий, мов пісок в очах, телефонний дзвінок привів його до тями. Він уперше задрімав після двох діб безперервної праці. Муза і натхнення не покидали його. Так він любив казати друзям, які докоряли йому трудоголізмом та нехтуванням звичайних людських потреб – спати, їсти, відпочивати.

Потягнувся за слухавкою. Електронний годинник показував п’яту ранку. Ого, то він устиг поспати аж чотири години. Стільки ж спав Наполеон, тому настрій умить покращився.

– Алло, слухаю уважно, – прогундосив він, намагаючись активніше рухати зціпленими вустами і здерев’янілим язиком. Давалося взнаки й те, що він уже декілька днів ні з ким не розмовляв, тому перші слова давались важко. А надто – спросоння.

– У тебе все добре? – схвильовано пролунав чоловічий голос на іншому кінці дроту.

– Так, так, добре, – його розсмішив переляк, що виразно вчувався у запитанні. – З чого така турбота та ще й удосвіта?

– Оце я перелякався! Таке враження, що тобі або мову відняло, або язиком ворушити важко.

– А знаєш, таки важко. От якби ти хоч раз на день дзвонив і запитував, як у мене справи, або приїхав би хоч інколи друга перевідати, то було б легше, – задоволено дорікнув він своєму найкращому приятелеві. – Дзвониш лише, коли щось потрібно і то – негайно.

– Та, добре, добре. Пробач, старий, сам знаєш, як воно. Робота, дружина, сім’я… Все хочеться встигнути, все спробувати, осягнути. Це тільки ти можеш сидіти на одному місці і творити. А я інший, мені потрібна вона. Дорога! Ти ж сам це добре знаєш. А тут саме така нагода випала – дружині стипендію призначили в Мюнхенському університеті. Вона там працю з медицини писатиме. Пропонує їхати з нею. Каже, що менше за домом тужитиме та й у мене буде шанс попрацювати там архітектором.

– То їдьте собі на здоров’я, вітаю. Ти ж знаєш, що, крім вас, у мене нікого немає, і я завжди за вас радий. Але нащо мене будити о такій порі? Я дві доби не спав.

– Та в тому-то й річ, що негайно потрібно вирішити, чи вдасться нам скористатися з цієї нагоди, чи ні, – він витримав паузу. – Все залежить від тебе.

– Як це – від мене? – він остаточно прокинувся. – До чого тут я? Поясни все до пуття, бо я вже ніколи не зможу заснути.

– Ми не можемо взяти з собою нашу малу, – і, не даючи йому оговтатися, товариш продовжив: – По-перше, в неї випускний клас, по-друге, нам виділили невеличку кімнатку в університетському гуртожитку, де й одному тісно, а, по-третє, ти ж дорослий, усе розумієш – не часто випадає нагода після стількох років спільного життя мати можливість побути знову вільними, молодими, закоханими і шаленими.

Стільки правди, надії, тепла було в цих словах, стільки любові, що перед ним ураз виник образ приятелевої дружини – мовчазної і дивовижно тендітної істоти, яка героїчно зносила всі життєві перипетії. Вона, як ніхто, заслуговувала на цей шанс.

– І на скільки ви там плануєте зависнути?

– На рік.

– Згода, – промовив він голосом без сліду сну і з жалем подивився на незакінчений проект. Хотів було повторити, що він страшенно за них радий, але чомусь посоромився – завжди було важко виказувати свої почуття.

Він був трохи засмучений, що доведеться як не змінити зовсім, то суттєво скоригувати свої плани.

– О, а що це таке? – вона показувала на макет його незакінченого проекту.

У голосі вчувалося щире зацікавлення, і йому чи не вперше захотілося розповісти про свою роботу, поділитися думками та сумнівами. Даремно, що це всього лише дівча, яке ще навіть не закінчило школи.

– А мій батько проектує переважно якісь нудні багатоповерхівки. Геть нецікаво. За винятком отієї, схожої на пташине крило, хоча тато стверджує, що то вітрило. Той будинок начебто збудують, але не в нас, а десь за кордоном, тому хтозна чи й випаде на нього подивитися. А в тебе так багато дерев і… А що це за білі пінопластові кульки, це вівці?

– Сама ти вівця, – відповів у тон.

Чи не занадто швидко вона освоїлась і почала називати його на ім’я і звертатися на «ти»? Все-таки він друг її батьків.

– Це камені, я просто ще не встиг їх розфарбувати. Це буде сад.

– Сад? А хіба сад має якийсь стосунок до архітектури? Ти ж архітектор, як і мій батько, правда ж? Чи ти садівник? – і вона капосно захихотіла, як хихочуть лише п’ятнадцятирічні безсоромні дівчиська.

– Ні, не садівник, – усміхнувся. – Це зветься ландшафтним, чи пак, садово-парковим мистецтвом. Нині я ним просто хворію. Стільки задоволення й насолоди, надто коли ділянка складна, а необхідно врахувати всі побажання замовника. Це до біса цікаво.

Дівчинка уважно слухала. Здається, в нього ще не було більш вдячного слухача. Тому натхненно продовжував.

– Для будиночка і саду я взяв за основу традиційне японське садове мистецтво. Замовник – доволі багата й поважна людина, він чимало пережив, чимало втратив, та ще більше здобув. І я запропонував йому саме такий підхід – спокій, умиротворення, споглядання і відпочинок. Він одразу погодився. Так цей проект і виник.

Основний композиційний принцип, так званий «принцип невизначеності», покликаний створити гармонійну рівновагу всіх складових саду. Там має бути і свобода, і порядок, і рух, і спокій. Це ще можна означити як заперечення рівності: об’ємно-просторові елементи саду не повинні мати однаковий розмір і в їхньому розташуванні неприпустима симетрія. Невід’ємний елемент саду – каміння та вода.

Перед тим як взятися до роботи, я довго вивчав історію, періоди розвитку японського саду, його типи, символіку. Все наче зрозуміло, все підпорядковано певним законам, логіці. Проте дещо від мене вислизає. Мені ніяк не вдається спроектувати… спокій.

– А ти сам розумієш, що це таке?

– Себто?

– Ти знаєш, що таке спокій?

Він був вражений з дорослості запитання і з тієї незворушності, з якою вона його поставила. Так, проблема в ньому. Він бачив спокій у своєму житті, розрізняв його, відчував на дотик, але сам не мав.

– Хоч як це дивно, ти маєш рацію. Доведеться відкласти це на пізніше, а поки що опрацювати з тим, що вже є. Допоможеш?

– Де твоя вода?

– Яка вода?

– Сам казав, що без води не може бути японського саду. Чи ти все це вигадав? А може, просто не сприймаєш мене серйозно? – вона насупилася, на очі накотилися сльози. Різка зміна настрою, сміх, раптові сльози насторожили його. Тепер він відповідальний за це юне створіння, тому доведеться якось до нього пристосовуватися. Здається, він починає розуміти, що таке ніжний перехідний вік, про який загадково натякнули її батьки, сідаючи в потяг.

Терпіння, тільки терпіння!

– Коли немає ні природної водойми, ні можливості створити штучну, в так званих «сухих» садах, створюють символічну воду з гальки чи піску. Один із найпопулярніших таких садів-каменів є сад монастиря Рьондзі в Кіото, створений наприкінці ХV – на початку ХVІ сторіч. – Він уважно подивився на дівчинку, яка начебто заспокоїлась і знову уважно його слухає.

– Може, ти чула колись про цей сад? На майданчику, засипаному білим крупнозернистим піском, групами порозкладане каміння. Загалом – п’ятнадцять штук. До речі, недавно під час виставки ландшафтного мистецтва у столиці стався курйоз, про який навіть у пресі писали. Організаторам надійшов лист із проханням допомогти придбати для оформлення японського павільйону п’ятнадцять каменів. І додавався малюнок кожного з них.