Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 7

Та найбільше турбувало кремезного ангела те, що цей чоловік не встиг зробити багато із запланованого. І найприкріше – не встиг сказати своїй коханій найважливішого. Ні, він таки повинен отримати ще один шанс.

З такими думками ангел рішуче простував до Центру, сподіваючись вдало поговорити зі Старшим, і навіть думати не хотів про поразку. Він іще ніколи нікого не просив. У нього, на відміну від меншого ангела, не було хисту переконувати, і все одно він розраховував на удачу.

У Центр вони дісталися за лічені хвилини. Тут, як завжди, було тихо, хоч дуже метушливо. Можна уявити собі вулик, де всі кудись квапляться: одні прилітають, інші відлітають, але – безгучно. Жодного тобі дзижчання, шелесту змаху чи лопотіння крил, жодних вдихів чи видихів. Усі працюють злагоджено і чітко, мов єдиний організм. Тому на цих двох – одного великого, широкоплечого, з трохи зухвалим поглядом, і другого – меншого, заталапаного до колін, блакитноокого, ніхто не звертав уваги. Блакитноокий весь час зиркав на друга. Ще ніколи той не здавався таким рішучим і ще ніколи в нього не було такого дивного, затаєного сяйва в очах. Зустріч має бути принаймні цікавою. Підібгавши намоклі поли, менший рішуче ступив за більшим.

– Я вас слухаю, – пролунав спокійний і наче трішечки втомлений Голос, – у вас є п’ять хвилин, аби розповісти, що привело вас сюди. Якщо я не помиляюся (а він, себто Голос, не помилявся ніколи), у вас сьогодні вихідний і ви повинні відпочивати. Чи сталося щось таке, чого я не знаю? – спитав Голос так само спокійно і з такою інтонацією, що хотілося негайно викласти все, що було в тебе на серці.

– У нас і справді вихідний, але ми бачили, суто випадково бачили… тобто не бачили, як… – набравшись хоробрості, на одному подихові почав був менший, аби виручити друга.

Він-бо добре знав сором’язливість товариша і захотів будь-що йому допомогти.

– Дякую, не турбуйся, – ніжним, майже материнським, голосом виразно промовив більший, обережно відсуваючи зграбну постать малого, щоб самому опинитися віч-на-віч з Головним. – Це моя справа, тому говоритиму я. Тим більше що часу в нас обмаль, а сказати потрібно багато. Постараюся стисло, тільки найважливіше. Так-от, хоч це й не мій підопічний, проте я давно за ним спостерігаю. Це ж у нас не заборонено, – майже благально виправдовувався більший, відчуваючи, як піт бісером вкладається на верхній губі.

Він старався на це не зважати, хоча відчув, як його немов жаром обсипало і він ось-ось спалахне. Долоні змокріли і навіть пір’я на крилах злиплося. Та він говорив далі, й промова його ставала дедалі переконливішою, а навкруги стало ще тихіше, хоч здавалося, що така тиша взагалі неможлива. Чути було тільки єдине серцебиття, що з ним у ритм говорив більший. Він казав, що чоловік, який потрапив в автомобільну катастрофу, найменше на це заслуговує. Що він так довго йшов до цього дня, коли мала відбутися презентація його першої споруди офісного центру, яка ще до відкриття здобулася на кілька нагород і її визнано спорудою року, а його як автора – людиною року. Крім того, на цей день заплановано і відкриття виставки старожитностей. Цю колекцію збирали всі в їх родині, і він подарував її місцевому етнографічному музеєві. Музей, своєю чергою, висунув кандидатуру цього чоловіка на премію, бо з’ясувалося, що деякі експонати, які тепер стали надбанням всіх мешканців їхнього міста, не просто коштовні, вони – безцінні. І що тепер із нами хочуть укласти угоди про співпрацю найвідоміші музеї Європи. Це дасть чималі фінансові прибутки, що, відповідно, дозволить зберегти, відновити, законсервувати і відреставрувати значну колекцію рідкісних ікон, які досі зберігались у вологих, не пристосованих сховищах, іще трохи – і реліквії могли б назавжди втратити.

Він говорив, можливо, трохи заголосно і занадто емоційно. Але відведений йому час минав, а він ще не сказав найголовнішого. Спинився. Перевів подих. Глянув на малого.

Той стояв, мов застигла чудова льодяна скульптура, і весь час, поки говорив друг, його обличчя змінювалось, як водяне плесо. Спершу страх, потім здивування і зрештою захоплення та повага. Він пишався другом. Не знав, що його товариш має такі тверді переконання, і що в цього незграбного велета таке тендітне та вразливе серце. Він навіть почав був сполохано перебирати в пам’яті свої слова, чи не було серед них чогось, чим мимоволі міг образити кремезного ангела. Але, знову дослухавшись до палкої мови, зрозумів, що в цьому серці немає місця ні на образи, ні на порожні балачки.

Очі в меншого сяяли безмежним щастям, що додавало його приятелеві впевненості й натхнення. Відзначив про себе, що це неймовірно приємно, коли на тебе хтось отак дивиться – щиро й захоплено. Тим більше, якщо це твій друг.

– Ще багато можна розповідати про цього чоловіка. Він, звісно, не святий, як і, зрештою, всі люди, – несподівано трохи засмутився більший ангел. – Але коли я спостерігаю за його життям, то дістаю таку насолоду, наче читаю чудову книжку або милуюся настінними фресками великих майстрів середньовіччя, – тихо додав він і опустив очі.

Ураз посутеніло, наче надвечір’я зазирнуло у вікно, наче хтось випадково вимкнув світло. Запанувала мовчанка. Зараз має пролунати вердикт, і жодні сили не зможуть його змінити.

Два ангели: більший попереду і менший на півкроку позаду. Їхні погляди були напружені, мов натягнута тятива. Вони вдивлялися в присмерк. Тиша тиснула на барабанні перетинки, перед очима попливли кольорові кола, мов зграя рибок. Найдивнішим було те, що вони обидва бачили одну і ту ж зграйку.

Не витримавши напруги, менший тихенько, щоб не стривожити завмерлий простір, простягнув руку і вклав свою маленьку й холодну від хвилювання долоньку в долоню другові. Його рука була тепла і суха. Він ніжно та вдячно стиснув руку товариша, і приємний, зігріваючий спокій огорнув їх обох.

– Згода, у вас є два тижні, аби довести, що цей чоловік повинен отримати другий шанс, – пролунав той самий спокійний і трохи втомлений Голос. – Але не тому, що цей чоловік мене зацікавив, а тому, що ти його дуже переконливо захищав. Мені імпонує твоя віра. Віра здатна творити чудеса. Можете йти, в мене багато роботи, – сказав Голос і змовк.

Було очевидно, що більше на них ніхто не зверне уваги. Доведеться повертатись і вирішувати самостійно, що робити далі. Очевидно було й те, що більший ангел цілком перейнявся долею чоловіка з землі і що він зробить усе можливе, щоб вибороти йому другий шанс.

7

– Де я можу знайти лікарку, що опікується чоловіком, якого привезли сюди з місця автокатастрофи два дні тому? – тихо, майже сором’язливо, запитав слідчий у чергової приймального відділення лікарні «швидкої допомоги».

Це була єдина лікарня такого високого рівня в їхньому місті, тож навколо безконечно хтось щось запитував, відповідав, плакав, кричав, стогнав, голосив, наказував, благав. Безконечно хтось виходив, заходив, вибігав, забігав. В обидва боки сновигали візки, підштовхувані людьми, які одночасно мацали пацієнтам пульс, а подеколи навіть примудрялися вводити фізрозчин. Опинившись тут уперше, важко збагнути, як можна працювати в такому безладі та гаморі. Здавалося, чи, радше, хотілося вірити, що ще трошки й дика напруга спаде – всіх прооперують, порятують і відвезуть у палати, де вони під пильним наглядом усміхнених цицькатих медсестер у коротесеньких халатиках відбуватимуть період реабілітації.

Але пробувши якусь годину-другу в приймальному відділенні, людина починає розуміти чи усвідомлювати, що такий рух тут завжди. Що тут завжди багато крові, страждань, німого розпачу і німого благання. Тут завжди забагато спраг лих допомоги і завжди бракує тих, хто цю допомогу може надати. Дається взнаки низька зарплатня, неувага тих міністерств, у чиїх відомствах перебуває лікарня, корупція у верхніх ешелонах керівництва. Розпач одних лікарів і психологічні злами в інших. Бо як можна, давши клятву Гіппократа, дивитися на пацієнта, знати, як йому допомогти, але не мати змоги це зробити через відсутність потрібних препаратів. А препарати, які є – неналежної якості, протерміновані чи неліцензійні. Бо кошти, виділені на медикаменти, не доходять за призначенням і осідають у міністерстві, або ж «відмиті» через підставні фірми задля «відкату» несусвітніх відсотків. Апарати в хірургічних і реанімаційних відділеннях закуплені через посередництво цих же підставних фірм, зареєстрованих у країнах розвинутого капіталізму, від якого ми так стрімголов тікали і який наздогнав нас цим вживаним залізяччям, яке час від часу виходило з ладу. Бо воно (з якогось доброго дива) потребувало стабільної електричної напруги і фахівців, які мали б тиснути на потрібну кнопку, а не навмання – методом проб і помилок, часом – вартістю чийогось життя. А «кнопки-невдахи», на натискання яких апарат не реагував, назавжди заклеювалися лейкопластиром як зайві.