Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 14

Не знаю, чи бачив ти щось, окрім своєї радості? Чи помітив, як вона на мене впливає? Чи бачив ти мої крила? Тоді ще маленькі і майже не помітні?

– Чого це ти переминаєшся з ноги на ногу? Пісяти хочеш? – іронізуєш, а щастя так і хлюпає з твоїх очей.

– Ні.

– То що тоді?

– Тебе викликають до школи.

– Мене?

– Ну, не тебе, батьків, але їх тут нема, а ти залишився офіційним опікуном, отже – тебе.

– Ти щось накоїла?

Сяйво згасло, замість радості в очах – стурбованість і непевність, а може, й страх, замість шовку на вікнах звичайнісіньке старе шмаття, замість картин на підлозі – поїдені шашелем дошки, що розсохлися від часу, звичайні грубі горнята і звичайні, з патьоками води на боках, склянки для вина – дешевого й ординарного.

Таки накоїла.

…і звичайний, зацькований підліток.

2

Вийшовши з Центру, кремезний ангел втомлено, наче лантух, скинутий із пліч, гепнувся довготелесим тілом на долівку. Поруч умостився малий. Вони досі, мов діти чи закохані, трималися за руки. Здавалось, так легше буде знайти рішення. Проте нічого мудрого на думку не спадало.

– Може, відкладемо цього чоловіка на пізніше, а там, дивись, і рішення з’явиться.

– Ні.

– То, може, ходімо додому? Не будемо ж ми отак на узбіччі цілу ніч сидіти, наче сироти.

– Ні.

– Що, ні? Послухай мене, ходімо поволеньки, а там, може, щось і придумаємо, – мало не благаючи, просив менший і вільною рукою скорботно гладив неслухняні пасма волосся на скронях у друга. Він трепетно відгортав кучері з чола і полохливо заглядав у вічі, шукаючи якогось, хоч найменшого контакту. Проте більший сидів, опершись чолом на коліна і сховавши обличчя в складках одягу. З його мовчазної нерухомої постаті можна було подумати, що він заплющив очі й дрімає, заколисаний голосом і доторками свого друга. Насправді ж він дивився у свій поділ широко розплющеними та невидющими очима, а його самого тут не було. Він був там, унизу, на землі, біля обтиканого плетивом розмаїтих трубок чоловіка.

«Як же тобі, сердешному, допомогти?» – відчайдушно метикував більший ангел, напружуючи мозок, і докладаючи нечуваних зусиль, аби спіймати хоч одну рятівну думку. Проте всі спроби виявлялись марними.

Він чув, як малий торсає його, як гладить волосся, як хоче йому зарадити, проте в нього невідь звідки виникла впевненість, що доля цього чоловіка саме в його руках, і що якщо не він, то ніхто не зможе допомогти бідоласі. Жаль було розчаровувати друга, жаль образити його прагнення втішити себе, та він змушений був його покинути. Так він, напевне, швидше дасть собі раду.

Більший підвівся так рвучко і стрімко, що малий від несподіванки покотився по долівці. Їх уже нічого не з’єднувало. Руки були вільні. Малий лежав на спині, йому було доволі незручно, бо від падіння підвернув собі крило, та встати чи бодай поворухнутися він побоявся. Більший нависав над ним непохитною скелею. Такої величі і рішучості не виявляли навіть старші ангели. Кремезний зрозумів, що прийшла пора переходу в інший, важливіший і неминучий стан відповідальності. Для цього потрібна неабияка сила, воля і мудрість. І для цього потрібне благословення. І в Центрі він його отримав.

– Пробач, я мушу йти. Я мушу зробити те, що задумав. Але я обов’язково повернуся до тебе, і в наші вільні дні ми знову сидітимемо на хмаринах і, звісивши ноги, чудуватимемося з таємничого та магічного світу людей, – він незграбно підморгнув і всміхнувся.

На обличчі більшого ангела не було більше смутку, тривоги, безпорадності. Він був осяяний рішучістю і якоюсь ледве вловною приреченістю. Менший умить ту приреченість зауважив і, досі лежачи на спині, жалібним голосом попросив:

– Але пообіцяй, що ти будь-що повернешся до мене.

Менший добре знав, що приятель не зрадить свого слова, і хотів з цього скористатися. Він конче мав розвіяти тривогу, яка оселилась у його люблячому серці.

– Обіцяю, – коротко відповів той і звернув на малого довгий, протяжний, як осінній вітер, погляд. – Вставай, лежню, – й простягнув йому руку.

У малого аж під пахвами змокріло від того погляду, але видавивши з себе подобу усмішки, сказав:

– Хай щастить, – а за мить додав уже йому в спину: – Я чекатиму і ти… ти завжди можеш на мене розраховувати.

Він не був упевнений, що більший почув останні слова, проте знав, що вони йому допоможуть.

Що ж? Тепер він сам? Якесь дивне відчуття ейфорії сповнило повітря, і він по-новому, на повні груди вдихав, пив, упивався, мов одержимий, неповторним відчуттям самоти. Тепер можна йти і робити все, що вважатиме за потрібне. Тепер він, мов той чоловік із реанімаційного відділення, керований лише власними мотивами, усвідомленням, бажаннями.

Більший ангел поспішив на землю. Його гнав благальний погляд друга, в якому він устиг відчути страх. Страх за себе самого. Так, він його покинув, але що він міг запропонувати меншому? Всі думки його зайняті тільки цим безпорадним чоловіком, який навіть не приходить до тями. Він вирішив оселитися просто в лікарняній палаті. Якщо нічого не придумає, то принаймні його близькість допоможе бідоласі.

Біля нерухомого чоловіка сиділа красива, це було помітно і в надвечірніх сутінках, дуже молода жінка, майже дівчинка. Ангел упізнав у ній підлітка, якого батьки покинули на цього чоловіка, що і гадки не мав, як поводитися з дітьми і як їх виховувати. Нічого собі! Але ж і змінилася вона відколи п’ятнадцятирічною ввійшла в заміський будинок свого опікуна. Дуже змінилася.

Вона сиділа біля непритомного, ніжно, але міцно, немов боячись, що чоловік може раптом устати і кудись піти, тримала його руку у своїх долонях і говорила. Говорила рівно, м’яко, впевнено. Говорила так, начебто вірила, що він її чує.

Віра… Потужна річ, оця віра. Великий навіть почав ревнувати, бо вважав, що віра – це їхній привілей, ангельський. А тут, на тобі, людина, а з вірою. Та ще й якою. За мить йому стало соромно. Він покартав себе за цю слабкість і мимоволі почав дослухатися до дівочих слів.

3

Вирішив зачекати її просто в лікарняному передпокої, а згодом вирушити в його улюблений ресторанчик, де готували східні наїдки, попередньо замовивши там столик. А раптом вона теж полюбляє східну кухню? Він звик передбачати і бути готовим до всього. Цікаво, а й справді, що може подобатися такій жінці? Вже не така й молода, досвідчена, незалежна і… самотня. Це видно з опущених кутиків уст, навіть тоді, коли всміхається. Видно з несвідомих рухів. Коли бачить чоловіка, її рука швидко й енергійно здіймається вгору, щоб поправити пасмо волосся, яке вибилося з-під білосніжної накрохмаленої шапочки. Це свідчить про бажання сподобатись. І відразу ж – усвідомлено – байдужо опущена рука, яка так і не поправила зачіски. А ще та іронія, з якою дивиться на чоловіків, що виявляють надмірний інтерес до її персони. Він дуже спостережливий. Він зауважує геть усе. Навіть якщо це погляд, кинутий у спину.

У передпокої було людно й гамірно, мов на вокзалі. Але, хоч як це дивно, такий гармидер допомагав розслабитись і зосередитися на роздумах, на які йому через постійну зайнятість завжди бракувало часу.

Треба, бо зараз саме рання весна, пересадити деревце китайської троянди, що розрослося в могутнє дерево. І ще кілька рослин, що розрослися на півхати і про які колись дбала його покійна дружина. Він не може викинути її улюблені квіти. Дружина любила милуватися ними перед сном. Розмовляла з ними і бажала доброї ночі, бо вірила, що добре слово і добре ставлення допомагає рости. Та й сама вона була доброю…

Пора вже прибрати і годівничку з балкона. Щозими він підгодовує пташок. Одного разу прилетів навіть снігур, яких він, мабуть, років зо тридцять, не бачив – ще з часів своєї молодості. Треба змайструвати голубам сяке-таке гніздо, бо вони в атомний вік якісь недолугі – мостяться в ринві. І щоразу після рясної зливи їхню домівку змиває водою.