Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 16

Велося їм у війську по-різному: і сито, і голодно. Бувало, що й ріски в роті добами не мали, а бувало, що трапиться їм старовинний дім чи навіть палац, завбачливо покинутий господарями. Цінності всілякі повивозити встигли – тільки вітер, мов пес голодний, вештався під голоребрими лавами і стільцями розкиданими, – зате погреби які! То вони спершу на роки дивилися й пили просто з діжок найліпші, найдавніші вина. А потім для забави – все одно вдосвіта йти, – решту вин куштували. Під ранок уже й куштувати не годні були, просто нюхали та й залишали діжку відкритою. Тече собі вино, витікає. Скоро його по коліна стало. Пройти не можна. Вони взяли тоді діжки порожні та й давай наввипередки плавати. Ото потіха для них була. Коли прадід, як і обіцяв прабабці, повернувся з війни, то дуже любив ту історію розповідати.

Іншу ж – з люлькою – знали тільки товариші його найближчі. Спершу навіть прабабка не знала, поки якось, захмелівши, один із його побратимів не проговорився.

У полон взяли прадідового товариша найкращого, коли той з іще одним відчайдухом удосвіта, під покровом туману, що встелив і їхню, і ворожу територію, пішов у розвідку. Повернувся тільки один.

– Попався, – каже, – твій товариш. На дурниці попався. Дівку голу, що купатися до річки вийшла, побачив. Цицьки в неї, як дині соковиті, від кожного поруху колишуться, того й гляди, молоком чвиркати почнуть. Такі налиті. Та й сама така нічогенька. Волосся, як антрацит, чорне. І очі такі ж. Мов жарини з-під брів рівнесеньких виблискують. Рота роззявив твій товариш, наче зачарували його. Зразу видно, що давненько дівки не бачив. Стоїть, як укопаний. Ми ж по землі, в траві повзли. А трава, бачте, заважала йому дівку роздивитися. То він на ввесь свій дебелий зріст і піднявся. Недовго й стояв. Одразу його й упіймали. Наче чекали. А мо’й справді чекали, – замислившись, промовив вояк. А прадідові у вічі подивитися боїться. Вину свою відчуває, та зробити нічого не може.

– Мусимо його там залишити. Шкода хлопця. Добрим вояком був. Але часу в нас обмаль. Через річку до ночі непомітно треба перебратись, а там іще кілометрів із шістдесят буде, поки до своїх дійдемо. Бо як самі тут залишимося, вони нас, як мишей, одного за одним виловлять і винищать, – грізним голосом прорік їхній ватаг.

Прадід скреготнув зубами зі злістю, аж іскри посипалися. Вояк, що повернувся без прадідового друга, постарався розчинитись у повітрі і випаруватись, аби не потрапити йому на очі. Прадід неквапом до їхнього начальника підійшов, убік відвів і щось йому тихо, майже самими губами, довго розказував. Той спочатку набурмосений стояв, а потім поплескав прадіда по плечі – удачі побажав, а всім решті велів у похід збиратися.

Ніхто не знав, куди пропав прадід. Дві доби його з ними не було. А на третю побачили вони велетенський силует, що з сутінків до них наближається. Розставлена навколо табору охорона сполошилась, але начальник їх угамував. Велів не стріляти. Коли гігантська, мов скеля, постать наблизилась і вже можна було розрізнити звір то чи людина, всі побачили, що то кремезний вояк до них суне, завдавши на плечі свого найліпшого товариша.

Уздрівши, що до своїх прибився, то як стояв, так і впав без пам’яті на землю разом зі своїм побратимом. Ледве їх один від одного відірвати змогли – так зчепилися.

Кілька днів похідний знахар їх зіллям відпоював і рани полоненому другові гоїв, поки вони обидва до пам’яті прийшли. А як отямилися, – відразу на ноги, хитаючись від слабкості, повставали, пов’язки з себе позривали і, наче нічого й не сталося, зброю свою чистити взялися. Про те, що з ними було, нікому й півслова не сказали. Тільки люльки тієї в прадіда більше ніхто й ніколи не бачив.

Трохи згодом, коли та історія з полоном трохи зійшла з уст вояків, усі взнали, як прадід пробрався у ворожий табір, прихопивши зі собою усеньке своє трофейне золото, щоби друга викупити. Без особливих зусиль вдалося йому знайти жида, що знався з ворожим керівництвом і дуже ласий до грошей був. Висипав перед ним прадід усе своє багатство та й чекає. А жид оком тренованим за люльку вчепився і головою хитає. Мовляв, нічого не вийде, братику, мало золота, мало. Розлючений прадід того жида за барки вхопив – аж над землею підніс. Від злості зубами скрегоче. А жид у руках в нього теліпається, з переляку мало в штани не наклав, але з люльки очей не зводить.

– От коли б ти ще й люльку свою доклав, то, думаю, цього би стало, – прохрипів гендляр.

Прадід ним об землю як гепне, аж курява здійнялась.

– Хай буде по-твоєму, але обдуриш, то начувайся, висітиме твоя голова зрадлива ще нині на палі, з-під землі знайду, – і люльку в кишеню бездонну ховає.

Жид мало за нею вужем туди не поліз. Не знати, чи погрози прадідової злякався, чи мо’ люльки так йому захотілось, але до вечора прадідів товариш уже на плечах у нього був на шляху до своїх.

Невдовзі після походу в прадіда з’явилася інша добра, ручної роботи люлька з червоного дерева, теж перлами інкрустована. Але не була вона рівнею тій, давнішій. Зате і досі залишилася в їхній родині. Не раз колекціонери пробували її в слідчого виманити, а то й чималі гроші пропонували, та він своєї: «Родинна реліквія», – каже.

Не покидала його мрія про сина.

На місце події виїхав удосвіта. Всю дорогу думав, що таки мусить бути якась зачіпка чи принаймні хоча б один-єдиний свідок. Не може бути все так просто. Потерпілий – водій зі стажем. Машина хороша. Гума на колесах нова. Ні, тут щось не те. Щось не давало йому спокою. Не давав спокою і вчорашній вечір.

У рапорті сержанта, що допитував учасників руху на трасі, які могли там опинитися в момент аварії, промайнуло щось про дівчинку. Маленьку біляву дівчинку в яскраво-жовтому дощовику з волоссячком, заплетеним у дві кіски. Треба ще раз усіх перепитати, хто хоч краєм вуха міг щось чути про ту дівчинку, яка чомусь сама, без дорослих, опинилася за багато кілометрів від населених пунктів. Треба опитати людей в усіх найближчих до того місця селах.

Коли він під’їжджав до одного з сіл, воно щойно починало пробуджуватися. Півні задиркувато прочищали свої горлянки, кури одна за одною, мов на дефіле, виходили на подвір’я ліниво і, мов до камери, вклоняючись то вліво, то вправо, легко схиляючи голівки, клювали сяку-таку поживу. Коти, мружачи заспані очиці, млосно прогинали свої лискучі спини і неквапом прямували до мисочок з паруючим молоком, щедро налитих господинями, нехтуючи ледь вловне попискування мишей – минув їхній нічний час. Поволі висипали з дворів люди – хто пішки, хто на велосипеді, хто й на власній машині. Кожен долав свій звичний шлях до праці по-своєму, але з дня в день однаково. В селах люди незбагненно сильно прив’язуються до будь-чого. Чи це йдеться про звичку однією і тією ж стежкою до річки ходити, чи на одному й тому ж місці рибу ловити, навіть якщо тієї риби там уже роками нема, чи до однієї любки попід тин прокрадатися, хай навіть вона вже стара і беззуба, а кавалер давно вже нічого не здатен їй запропонувати. Звичка. Продавці в цілодобовому магазинчику, що віднедавна слугував і бензозаправкою, і придорожнім кафе, змінювалися завжди в однаковий час – о сьомій тридцять. І слідчому пощастило – він застав обох жінок. Якщо сьогодні день буде хоч наполовину такий вдалий, то, може, йому пощастить знайти і біляву дівчинку.

– Добридень, дівчата!

– І вам доброго, – весело, попри відпрацьовану ніч і сиве волосся, проспівали вони.

– Дякую, не завадить. І як ото вам зранку та ще й після ночі вдається бути такими гарними?

Дівчата пирснули від його зухвалості. І хоч вони добре усвідомлювали, що тут і до чого, та все ж належно оцінили підхід немолодого слідчого.

– Шукаєте когось? Може, чимсь і допоможемо. Правда… – трохи зажурено мовила молодша, – ми кілька днів тому все вашому сержантикові розказали. Гарний він у вас і молодесенький, – пригадуючи щось, усміхнулась сама до себе, та відразу спохопилася: – Навіть записав усе, що ми розказали, на папір і звелів перечитати й підпис унизу поставити. Ми так і зробили.