Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 20

Він і далі нічого не розумів. Але ж досі цей чоловік усе робив правильно. Він, напевне, і сам би так учинив. Та й не лише він.

Серйозний тон і вироки малої лягали одне на одного, мов допасовані цеглини, з яких вона зводила стіну, що розділяла цю кімнату навпіл. І схоже, ангел залишався поза нею. Те, що казала й робила ця дівчинка, було таке відверто доросле і аж ніяк не пасувало до її образу. Саме ця невідповідність примушувала ангела в усьому сумніватися. А це було небезпечно.

Дівчинка ледь помітно колихнулась і завмерла. Ангел лише встиг зауважити, що вона боковим зором безперервно стежить і за підвіконням, на якому він так зручно вмостився, і за всією кімнатою. Там, де вона стояла, на дерев’яній долівці з’явилася темна мокра пляма.

Молода жінка і не здогадувалась, що в неї аж троє слухачів. А може, й більше. Хтозна.

8

Жінка зачинила за собою двері і застигла, не знаючи, сміятись їй чи плакати.

Старий лікар одразу все зрозумів, згірк, проте силкувався цього не виказувати. А вона – мов навмисне – кинулась йому на шию і розридалася.

Притулив він її, по рудому волоссю своїми шорсткими долонями водить і, мов до малої дитини, промовляє:

– Все буде добре, все буде добре, дитинко люба, от побачиш.

Добре вивчив її за ті роки, що вони один дах над головою ділили. Не варто їй нічого радити, поки сама не попросить. Притулиться іноді до старого чи схилить чоло на плече, сховає лице в нього на грудях, зачаїться, мов мишеня, і навіть дихати забуде. Він її по голівоньці гладить і слова все однакові промовляє – «все буде добре». Інша б уже спалахнула – «яке там добре, і те не так, і се не сяк». А ця – ні, сидить, слухає, а потім кивне головою і прошепоче:

– Так, так, усе буде добре.

Заспокоїться, голову підніме, в щоку його, сивою щетиною порослу, поцілує, зірветься з крісла і до роботи береться. За кілька днів усі проблеми розв’яжуться. А які в неї проблеми? Її пацієнти. В того в гній збирається, в того шов після операції розійшовся, бо він, бачите, за дружиною скучив, а в іншого взагалі рана не гоїться, бо дружина покинула і йому не те, що до рани діла нема – до самого себе байдуже. То вона й гризеться – того погладить, тому слово добре скаже, а біля третього сама, власноручно, порається, навіть ночує, аби собі чогось не заподіяв. Коли пацієнт нарешті від виснаження засне, вона зникне кудись, а через кілька годин нову медсестру приводить, молоденьку, з такими блакитними очима, в яких увесь світ уміститися може, і до безнадійного її приставить. За тиждень-другий, дивись, а той безнадійний уже й одужав. Потім прийде додому і щасливо до лікаря старого:

– А таки правду ви казали. Все буде добре. Дякую вам.

І знову цілуватися.

– Та скільки можна діда цілувати? Ти мене в гріб своїми цілунками заженеш. Ще тільки цього мені бракувало. Чи, може, хочеш, аби хата тобі моя зосталася? То хоч пропишися. Бо як помру, державі зостанеться. Не знаю, чи з державою тобі так буде добре, як зі мною. Чи схоче вона з тобою цілуватися, – бурчить і всміхається у вуса.

А сам аж терпне від болю. Бо ще як практиканткою до них у лікарню прийшла, він із першого погляду закохався в її руде волосся, у голос дзвінкий, сміх гортанний. І тепер, коли цілує його з вдячності, відсторонити її мусить, бо ледве стримується, щоб не схопити її в оберемок та над землею разом із нею злетіти. Повести її за собою і свою любов нерозтрачену, ніжність збережену до ніг покласти, дбайливістю огорнути, спокоєм укутати… Та добре розумів, що літа вже не ті. Хоч сам іще доволі дужий чоловік і зміг би собі з нею раду дати, та чи надовго. Знав і те, що послухала б його, підкорилася. Бо вже так давно разом живуть, що й звикнути одне до одного встигли. Та не було в її очах того, що понад усе в житті хотів би в них побачити. Тієї іскри, що вогонь запалює, в якому й згоріти не шкода.

Може, він і справді старомодний, не раз йому друзі казали.

Гладить її по волоссю і чує, що серце в нього холоне. Ні, не болить. Не ниє. Відмирає поволі. Сталося те, що й мало статись, але все одно надіявся, що удвох вони віку доживатимуть. То й що з того, що жодного разу до неї не торкнеться. А йому й не треба, аби тільки знати, що й ніхто інший цього не зробить.

Може б так і сталося, якби не та автокатастрофа. День і ніч тільки про непритомного чоловіка й мова. Дивувалася, мовляв, інший би вже або помер давно від таких пошкоджень, або оклигав. А цей ні, лежить непритомний і ледве дихає. Хоч які ліки йому вводять – жодної реакції, і пальцем не поворухне.

А потім на слідчого її перемкнуло. І такий він спокійний, і такий голос у нього приємний, а сама шаріється й очі мружить. Старий лікар до неї:

– То, може, ти закохалася в них обох? – жартує, а сам Бога молить, аби заперечила.

– Та ні, та й чого мені в них закохуватися? З якого дива? А за хвилю:

– Якби я у всіх своїх пацієнтів закохувалася, то вже б давно гарем собі завела.

Сміється. Та старого не обдуриш. Якби паузи між реченнями не зробила, то, може, б повірив. А так здогадався, що, на свою біду, попав, як то в народі кажуть, пальцем у небо. Тільки в кого з них вона закохалася?

А нині вже й відповідь знає. Слідчий. Давно він її такою не бачив. Розквітла, а волосся зробилося просто червоне, аж очі ріже. Ніколи її такою щасливою не бачив.

Волосся її завжди настрій видавало. Відразу, як до нього переїхала, було тьмяне, тихе і геть пряме – слухняно в косу заплетене. Згодом, коли до неї усвідомлення самої себе повернулося, кучерявитися почало і блиск мідний повернувся. Хоч і в косу було заплетене й лікарняною шапочкою прикрите, але все одно золотим пасмом неслухняним на чоло лягало. Всі на неї увагу звертали. І він із того тихо радів.

А ще радів, коли вона вважала, що, прийшовши з добового чергування, дід міцно спить, і, збираючись на роботу, гола по хаті ходила. Тоді відкривалось його очам прекрасне видовище. Тіло в неї біле, білим-білісіньке, без жодної цяточки, без жодної плямочки. Мов у шовк найтонший загорнута. Здавалося, що знайшовши потаємну застібку, можна її з того шовку визволити. І відкриється тоді вся її чуттєвість прихована, і потоне він у ніжності вивільненій, і відчує, як кров її пульсує близько-близько під пальцями його.

Бачив він, що й лоно в неї кучериками рудими вкрито. Хотілось обличчям у них зануритись, аромат ніздрями вдихнути, ніжно-ніжно язиком солоність їхню смакувати, пестити, торкатися, ніжити, аж поки те тіло саменьке рухатись йому назустріч почне – розкриється, до місця таємного впустивши.

Вона вже давно тіло своє у вбрання сховала, давно перевірила, чи все в порядку, навшпиньки до нього зазирнувши, в лікарню пішла, а він усе з очима заплющеними лежить і її перед собою бачить.

Мов Венера, що з перлини на світ народилась, і волосся в неї довге-предовге – сідниці геть прикриває, а спереду з кучериками переплелось, ніби завісу створило. Та не боїться він жодних завіс, бо чує, як силою чоловічою наповнився і знає, що зараз він до неї наблизиться, вона до сили його торкнеться й визволить його з мук солодких.

Лежить собі, кохану уявляє, а сам долоню наслинить і ніжно, обережно, наче її плоті торкається, пестить себе. Пестить довго, поволі, щоб задоволення розтягнути, щоб образ дівочий довше перед очима лишався. Ось, уявляє, наче вона спиною до нього повернулась і трохи вперед подалася. Відкрилась його зорові округлість сідниць і місце, яке радше вгадував, ніж бачив. І хочеться йому в те місце, мов уста усміхнені, стулене, губами своїми вп’ястись, аби вологою їхньою насититись. Рука міцніше стиснулася, твердість незвичну відчувши і вгору-вниз рухається. Тепер він уже сильніше стискає, бо чує, що бажання уже не вабить, не тривожить – болить уже, розриває. Ще трохи. Ще вгору – раз…

Міг би він і без її образу обходитись, так як і робив, поки вона до нього не переїхала, але тоді б не мав такого задоволення. Можливо, так і простіше було б, кажуть, що тіло через три місяці про задоволення забувати починає і що енергію свою в інший спосіб вивільняє, через музику чи, може, через мистецтво. Він думав, за наукову працю нарешті взятися, яку через брак часу закинув, і згадував про це з гіркотою. Але не полишала його надія, що колись за звичкою прийде і любов. І зможе вона покохати його, віддатися. Тоді він подарує їй рай, що у серці беріг. Розумів, що повинен тримати себе у формі, бо чутливість, вона як рослинка тендітна – потребує, щоб її пильнували весь час і дбали про неї. Тоді вона нові та нові пагінці випускатиме й розростеться у пишне дерево. Тільки не знав, як вона собі раду з чуттєвістю своєю дає. Спочатку, коли про це мимоволі заходила мова, вона віджартовувалася, мовляв, до всього можна звикнути і про все на світі забути можна. Та згодом почала відмовчуватися й очі опускати. Тоді ж і зрозумів, що не звикла, не забула. Не змогла.