Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 18
Він скрушно зітхав і дослухався далі.
Зараз серце у неї б’ється, мов зацькований звір, який будь-що хоче вирватися на волю. Видно, що їй неймовірно важко і що вона давно цього не робила – не поверталася туди, в минуле, ретельно оберігаючи себе й свій мозок від подій десятилітньої давнини. Їй лячно. Іноді вона раз у раз безпорадно роззирається, хоч знає, що тут нікого немає. Тоді вона ще раз з надією дивиться на чоловіка і тихим благальним голосом просить його обізватися і подати хоча б якийсь знак, що він її чує і що вона недаремно тривожить минуле.
Ангел напружено разом із дівчиною вдивляється в бліде обличчя нерухомого чоловіка, вслід за нею переводить погляд на його долоню, до вказівного пальця якої прикріплено датчик, що мав би відреагувати на найменше, найнезначніше коливання фалангою пальця – тиша. Вперта тиша, яка, здається, поглинає будь-яку надію.
Дівчина вмовкає, заплющує очі і кладе свою голову поруч з незрушною рукою чоловіка, яку досі не випускає зі своїх долонь. Так вона лежить якийсь час. «Мабуть, втомилася, – співчутливо думає ангел. – Вона ж лише людина».
І вирішує сам-один чатувати біля непритомного чоловіка. Та щойно він про це подумав, як дівчина рвучко вирівнялась і втупилася твердим, мов кам’яна брила, поглядом у нього, в невидимого для всіх ангела. Він закляк. Від несподіванки і страху, що його викриють, відчув, як зарухалося пір’я на кінчиках крил. Відчув, як нічна прохолода тінню майнула крізь прочинене вікно, зачепивши його маківку. Готовий був уже втікати, але дівчина опустила повіки, звільнивши його від свого нестерпного погляду.
– Щось примарилося, – пробурмотіла сама до себе. – Мабуть, година така, що всяке може привидітись. Які тут можуть бути ангели? В лікарні? Та й до чого тут ангели? Не збирається він ще землю покидати, чуєте, ви, там, за вікном. Не збирається.
І – в сльози.
Він знову закляк із настовбурченим пір’ям. Ще якусь мить міркував над її словами, але вирішив усе-таки, що це їй примарилося, бо не дано людям бачити ангелів. Не дано…
Мовби нічого не сталося, дівчина продовжила свою розповідь, обволікаючи нерухомого чоловіка, ангела і всеньку кімнату тихим, заколисувальним сумом кольору ультрамарину з золотавими кульками, немов наліпленими дитячими, незграбними рученятами. Ніжно так, душевно…
6
– То я правильно зрозуміла, що віднині ти впритул візьмешся за моє виховання? – трохи оговтавшись від радості, що ти все ж таки повернувся, наважилася я запитати у дверцят холодильника.
Мені все одно було, які відвідувати лекції, – хоч про моторні мастила. Байдуже, які читати книжки. Аби лише ти був щасливий і нікуди більше не йшов. Поки ти з набитим ротом з’явився з-за відчинених дверцят холодильника, я з жахом усвідомила, що закохалася.
Світ закрутився в мене перед очима, і я тоді чи не вперше зомліла просто біля столу з купою книжок.
Отямилася вже у власному ліжку. Була ніч. У кімнаті, зануреній у цілковиту темряву, горів один-єдиний торшер, який ти акуратно накрив чорною вовняною хусткою з великими лапатими квітами, яка лишилася тобі на згадку від бабуні. Хустка була стара і де-не-де поїдена міллю, тому як доповнення до гардеробу не годилася. Але, щоб зігрівати застуджене горло чи як компрес від мігрені, цілком пасувала. Або, як тоді, нею можна було приглушити яскраве світло.
Через дірочки пробивалися тьмаві промінчики, а від лапатих квіток світло теж здавалося лапатим і якимось іграшковим, немов із дитячих снів. Ти сидів біля мене, як оце зараз коло тебе я, й тривожно тримав мене за руку. Найперше, що я відчула, розплющивши очі, – був твій погляд, стривожений і відданий водночас, майже як у собаки, якому залишили пильнувати щось дуже важливе. Хотіла було піднятись, але ти рішуче вклав мене назад. Я згадала, чому тут лежу, і зрозуміла, що більше ніколи не зможу дивитись на тебе так, як дивилася досі – просто і насмішкувато. Не зможу розмовляти так, начебто ти був моїм батьком чи другом. Бо ти став об’єктом моїх мрій, бо я в одну єдину мить із дівчинки перетворилася на дівчину. Кров ударила мені в скроні і, поки ти нічого не второпав, попросила піти геть, пославшись на втому й бажання щонайшвидше заснути.
Я й не здогадувалася, що для тебе це давно не таємниця. А вчора, взнавши про аварію, помчалась у твій заміський будиночок, аби щось чи когось там зустріти, добре розуміючи, що тебе там нема. Та зайшовши, збагнула, що відтоді, як я пішла, гримнувши дверима – пробач мені за це, – в тебе нічого не змінилося. Тільки квіти розрослись, нагадуючи куточок тропічного острова. Та й фіранки на вікнах трохи потьмяніли від часу, але їм це на користь. Весь дім став стриманіший і загадковіший, немов старовинний родовий замок. На робочому столі, розгорнутий, як і тоді, десять років тому, лежав зошит, у який ти пізніми вечорами щось скрупульозно записував рівним, дуже дрібним і правильним каліграфічним почерком. Ти так ретельно виводив кожну літеру, що легко можна було прочитати весь текст. Тільки тоді мені й на думку не спадало, що ти записуєш туди не результати роботи, а свої душевні переживання. І вони пов’язані здебільшого зі мною.
Було божевіллям погодитися доглядати те навіжене дівчисько. І гадки не мав, які тортури на мене чекають, перш ніж зможу повернути її в руки батькам. Скоро закінчується цей, наче гумовий, рік.
Вона, мов дике кошеня, готова шипіти і дряпатися аж поки переконається, що все буде так, як сама захоче. Скажімо, в неділю ввечері заявила, що до школи більше не піде. Я мало не впав. Щось безглуздіше і зухваліше годі уявити. Поки я намагався дізнатися причину, то ледь не посивів. Тіло, бачите, в неї якесь не таке. Дівчинко моя люба, та таке, таке в тебе тіло. Сниться воно мені ночами і ходить за мною, як кара Божа. Очей від нього відвести не годен. І сказати тобі нічого не можу. Щоб не злякати. Я й досі не наважуюся запитати в тебе найпростішого – чи регулярні в тебе місячні, чи тобі не боляче? Бо якось у бюро почув був, як за сусіднім столом дві співробітниці між собою розмовляли. Одна з них була дуже стривожена, тому й розмовляла голосніше, ніж завжди. Казала, в доньки такі болючі місячні, що невідкладну допомогу викликала, аби щось знеболювальне вкололи. «Атож, то неприємно», – підтакувала інша і казала, що чула, начебто за кордоном жінки в критичні дні на роботу не мусять ходити.
Тому, бачачи в смітнику акуратно замасковані згортки, я потерпав від самої думки, що тобі боляче, а ти й пожалітися нікому не можеш. Думаєш: – «Та що йому, мужланові, про це розповідати, все одно нічого не зрозуміє і не допоможе. Не мати він і навіть не батько».
Щоб хоч трохи заспокоїтися, сусідку просив, оту, що молоко нам приносить. Вона завжди з тобою спільну мову знаходила. Сказала мені згодом, що в тебе все гаразд і що не для всіх оті дні такі вже й критичні.
Я їй дуже вдячний.
Не знаю, як тобі про тіло розповісти. Так, аби ти зрозуміла, що воно в тебе молоде і занадто тендітне, аби зваби на ньому шукати. Занадто воно ще юне і несформоване. Але в тому і чар його особливий. Помітити, правда, це не кожен зуміє. Як не кожен здатен відрізнити хорошу картину від поганої, дилетантизм від професіоналізму. Саме тому я три доби просидів у бібліотеці, відбираючи найкращі зразки художніх творів, пов’язаних із образом жінки. Подумав, що лише так ти зможеш усе зрозуміти і осмислити, – через книжку, картину, пісню, малюнок, слово, зітхання…
Я знав, що колись настане мить, коли ти поглянеш на все іншими очима. І боявся цього. Та не думав, що все станеться так швидко і несподівано. Надіявся зауважити перші іскорки, перші паростки неминучого і непокірного, як сама юність, почуття, аби скерувати, вивести його у правильне русло. Я все гадав, хто буде тим молодиком, що вкраде тебе у мене. Мабуть, один із твоїх однокласників, які гарцювали один поперед одного, радше інстинктивно відчуваючи твою ще недоспілу красу, ніж розуміючи її. Або ж молодий вчитель фізкультури, який щойно прийшов до вашої школи і про якого ти мені всі вуха продзижчала, мовляв, він і пісні Елвіса Преслі на шести-струнній гітарі грає, і так розкішно в себе в комірчині стіни фарбами розмалював, і які в нього чудові платівки.
Досі я спокійно все це слухав і думав: так, молодий, спортивний, грає на гітарі, то чому б він тобі мав не подобатися? Але коли ти його жаліти почала, мовляв, жінка в нього стерво останнє – біля такого чоловіка, а їй усе мало. Вона, виявляється, астрономію у вас викладає. А ще – до старшокласників чіпляється. І не просто чіпляється, а до себе в кабінет запрошує. А потім хлопці враженнями діляться – які в неї величезні і м’які цицьки, що коли вчителька «дає», стоячи на колінах, вони одна об одну стукаються, немов долоня об долоню плескається. Розказують, а самі регочуть. День пореготали, тиждень, а вчителька все ніяк не вгамується. До кабінету ледь не силою тягне.
А хлопці ж за той час із чоловіком її здружились і вже їм не смішно, що його жінку і на долівці, і на столі, і в чоловічому туалеті мають. Зрештою, всі дружно відмовилися. На знак солідарності з учителем. А ти теж вирішила його пожаліти, бідного.
Як я маю тобі пояснити, що жалість – це принизливо для нормального чоловіка. Що мужчина не може дозволити, щоби хтось торкався до його жінки, що сам повинен за неї боротися, а не виставляти себе і її на посміховисько перед усією школою.
І як я маю тобі пояснити, чому той учитель раптом перестав звертати на тебе увагу, навіть не дивиться у твій бік? Не можу ж розказати, що ходив я до нього в ту розмальовану комірчину і пояснював по-доброму, аби, боронь Боже, ні він не смів до тебе підступитися, ні тебе не надумав до себе підпустити. А він казав, що безтямно кохає свою дружину, а вона, зараза, з цього користується. І не з власної волі вони в наше місто переїхали. На старому місці їм нікуди було діватися – дружина з усіма переспала… А він, однак, покинути її не може. Ніхто, крім неї, йому не потрібен.
Як мав тобі розповісти, що готовий був цілими днями чатувати під вікнами школи, тільки б з тобою нічого поганого не сталося.
Я готовий чекати… аж поки ти виростеш і зможу тобі сказати, що закохався в тебе, мов школяр, але з усією відповідальністю дорослої людини. Я вирішив чекати. Чекати, поки ти переживеш свою першу любов. Якби я хотів, аби вона не була взаємною. Щоб перестраждавши, перелюбивши і помудрішавши, зуміла побачити мене поруч із собою.
Та я ніколи не хотів, аби це сталося зараз, коли тобі щойно виповнилося шістнадцять.
Сьогодні я мало не вдавився, коли визирнувши із-за дверцят холодильника, зустрівся з твоїм поглядом. Це було наче стріла, випущена з арбалета вправною рукою. Я зрозумів усе швидше за тебе.
Поки я ніс тебе, непритомну, до ліжка, поки вкладав і вкривав, поки був так близько від тебе, відчув, що… боюся.