Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 10

По перемові Шереметьєв оголосив у таборі, що поляки випускають всіх — тільки без зброї. Першими підуть козаки, за ними — московські ратники. Поляки навіть виставили охоронну лінію. Розімкнули вози. Першим вийшов Цицюра зі своїм полком, за ним — ніжинці, переяславці. Гуляло в небі сонце, нудно, по-осінньому цвірінькали в гаю птахи. Черідка диких гусей прямувала в небесній синяві до Дніпра. Козаки йшли понуро, повільно, вели попідруки поранених. Ішли скошеним лугом, з якого вже були звезені стоги, лишилися тільки обтоптані стожарища. З-під ніг випурхували жирні осінні перепілки. Відійшли від табору на два постріли з лука, як раптом на них з трьох сторін налетіли татари. Це було схоже, як налітають коршаки на курчат. Іржали коні, мелькали шаблі, свистіли аркани. Беззбройні козаки піднімали для захисту руки, але їх рубали татарські шаблі. Одному козакові вдалося схопити татарина за ногу й стягнути з коня, він вийняв у татарина з піхов до половини шаблю, перерізав аркана на шиї, скочив на коня й кинувся в поле. Четверо татар погналися за ним, вони швидко наздогнали втікача й порубали його.

Козаки в полі метнулися назад до табору, але москалі зімкнули вози, не пустили їх. Деякі козаки вилазили на вози, на вал, москалі збивали їх пострілами з рушниць, кололи списами, рубали шаблями, кидали назад під ноги татарським коням.

У полі ж і далі чинилося страшне побиття козаків, ще більше їх тягли в полон. А москалі тюкали, свистіли, реготіли, пританцьовували, підстрибували, шаленіли, тицяли в поле пальцями, дехто повистрибував на вози й танцював там, показуючи один одному на найтрагічніші, на їхній погляд найсмішніші, сценки з полону і загибелі козаків. У іншому місці, збоку, москалі розімкнули вози й продавали татарам козаків, які були залишилися в таборі — за гроші, за окраєць хліба, навіть за кілька яблук. Виводили їх зі зв’язаними руками й давали татарам. За півгодини все було скінчено. До козаків Хмельницького встигло добігти й сховатися там з десяток козаків з Цицюрою. Решта були порубані й полонені. Їх продадуть на турецьких і татарських невільничих базарах у Кафі, Козлові — на галери, в дальні східні країни в довічне рабство.

Але даремно тріумфували москалі. Ледве було покінчено з козаками, татари і поляки взялися за них. У полі в розкішному вбранні сиділи рядком три польські комісари, москалі підходили до них і кидали їм до ніг рушниці, шаблі, списи. Тут налетіли татари. Вони ввірвалися в табір, шаблями вигонили московських ратників у поле. Ті лазили в ногах у татар — просили пощади. Їх гнали в неволю. Не відкупився Шереметьєв козаками. Даремно волав Шереметьєв, гукав, що він князь і воєвода, що вони ж домовились, що заберуть тільки козаків, двоє немолодих татар теж накинули йому аркана на шию і повели до Нурадина.

Двадцять два роки просидів боярин у підземеллі татарської фортеці Чуфут-Кале біля Бахчисарая, те підземелля совіцькі екскурсоводи показували туристам, примовляючи: «Здесь сидел славний русский полководец, настоящий русский патриот боярин Василий Шереметьєв».

Після Чуднова Юрій поїхав до Корсуня. Треба було порадитися з козаками, що робити, як далі жити. Юрій хитався, як на кладці на гойдалці: триматися булави чи зректися її. Падав на серце жаль за поруйнованим краєм, після посухи розпочався голод. Народ не знав, до якого берега йому приставати. Ходили чутки, що от-от буде страшний суд, трус землі, станеться по всій землі війна, потечуть вогняні ріки, й уже народився у Вавилоні антихрист, який спокушатиме людей. Хвилювалися й козаки. Одні казали: нехай Юрко покладе булаву, інші були супроти того. Старшини ж гомоніли, що треба вручити булаву Виговському. Юрій покликав на раду Бенєвського, польського посла, багатолітнього досвідченого дипломата, одного з авторів Гадяцького трактату. Але тепер поляки були проти Виговського, бо він хотів єднати Україну з Польщею тільки федеративно, насправді ж добивався самостійності Україні, стояв за Велике князівство Руське.

Бенєвський прийшов у хату до Хмельницького вночі. Низенький, натоптуватий, кругленький, але жвавий, вертлявий, сипав словами, як з рукава, потирав білі пухкі руки. Блимала лампада, тьмяно горіла одна свічка в трисвічнику. Сів на лаву.

— Так що оце ви, ваша милість, гадаєте зложити булаву? Таке гомонять.

— Я молодий, без досвіду, — понуро мовив Юрій. — Та ще й нездужаю.

Бенєвський роздумував. Усе-таки в цей час ліпше Юрій, ніж хтось інший.

— Велика шкода. Але це ще не причини, щоб відрікатися від гетьманства. Старшини дадуть булаву Виговському. Вони не відважуються говорити мені у вічі правду. Але я знаю. Одне вам спасіння, триматися того, що було перше, а інакше вороги заїдять вас. Візьмете собі за писаря Тетерю, він чоловік з розумом і до вас прихильний.

Гомоніли довго. Бенєвський улещав — такий наказ отримав від Потоцького, заворожував голосом, ворожбитськими рухами рук. Наводив приклади з історії, казав, як нелегко було і його батьку, й врешті Юрій згодився з ним.

Наступного дня на дворі, де жив гетьман, зійшлася рада. Прийшли майже самі полковники та сотники. Юрій прийшов останнім. Він поклав на землю шапку, а на неї булаву й сказав тихо-тихо, що зрікається гетьманства. Бенєвський тримав довгу промову, вихваляв козаків, ганьбив москалів і на кінець сказав, що ліпшого, як Юрій Хмельницький, їм гетьмана не знайти, взяв булаву і вручив її Юрію.

— А тепер, — мовив, — ходімо до церкви та подякуємо Богові, що все так скінчилося.

По тому був банкет, схожий на учту. Юрій сидів похнюплений, пониклий. У праве вухо йому щось шепотів чигиринський сотник, але раптом зліва до нього почав гукати білоцерківський полковник. Юрій не чув. Той гукнув раз, вдруге, а тоді з усіх сил:

— Слухай мене, гетьмане, а то я такий, що можу й горло підрізати.

Усі заціпеніли. В усіх головах зблиснула думка: якби полковник гукнув таке до Богдана, той зарубав би його на місці. А Юрій знітився, повів вислими плечима й мовив:

— Мовчи! — І випив келих горілки. Це був перший келих у його житті. — Мовчи, бо й у мене є шабля.

Поволі розкутурхалися. Козаки пили люто. Стояв чад і дим, було душно. Дехто познімав кунтуші й лишився в жупанах. Порозтріпувалися вуса, чуприни. Юрій встав і тихо вийшов.

Назад їхали навпрошки: через Бердичів, Погребище, Звенигород, Шполу. Юрій був вовкодухий, один раз навіть потягнув у віконце карети за чуба гайдука, який реготівся. Їхали полем, удалині манячили хутірці, за ними синів ліс. І синів під копитами верес синіми плесами, а поля не орані, бо лемеші поперековували на шаблі. Сумне це видовисько — неоране поле. Сухі грудомахи землі, бур’ян, по якому пурхають щиглі і посмітюхи. А там і Шпола — відпочинок. З’їхали з пагорба, вгорі курликав журавлиний ключ. Гетьман задивився на нього з віконця карети. І враз машталір тпрукнув на коні. Напереріз зліва летів верхівець на бурій кобилі. Підлетів, поставив кобилу цапа — й до віконця карети. То був Олелько Чорний.

— Вашмосць, повертайте за мною. Попереду засідка, татари. Я під’їхав до них ззаду, побачив. По всьому краї розсипалась татарва. Усіх женуть у бран.

Справді, татари розлетілися по всьому Правобережжю. То поляки платили їм за союзництво українським ясиром. А далі так само платитимуть козацькі старшини, московські воєводи. Кривавим цвітом зацвіла українська земля. Страшна доба. Не раз вдасться до тієї плати з лиха Юрій Хмельницький.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Килинка тіпала коноплі. М’яла їх на терниці, вибирала велику кострицю, меншу вичісувала гребенем. Вулицею пробігла якась молодиця, хустка зсунулася з її голови, волосся розпатлалося. За нею пробігла друга, за тією — третя. Килинка сполошилася. Куди й чого вони біжать? Немов на пожежу. Але ж диму не видно.

Вийшла на вулицю. Просто на неї бігла Харченчиха, поруч, чіпляючись за її спідницю, дріботіла дівчинка років семи. Харченчиха зупинилася, трималася за груди, які ходили ходуном.