Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 9

Юрій бачив, як одного поляка з орлячими крильми за плечима розірвало навпіл гарматне ядро, як козаки навалилися й посунули вперед гармату, як од валу ліз козак у голубому жупані й тримався обома руками за живіт, як козак-гармаш з ґнотом на довгій палиці нагнув її й припалив од ґноту люльку, а тоді підніс до гармати, й вона гуркнула; ще одне ядро прошурхотіло над Юрієвою головою, вдавило в сідло, кінь басував, кінь рвав повіддя, й гетьман, не тямлячи себе, скочив з нього й побіг назад, вбіг у долинку, в свій шатер і впав на коліна перед іконою Божої Матері, яка висіла в кутку.

— Господи, врятуй мене і моє військо, спаси нас, — і шепотів ще якісь слова, вже не тямлячи, які.

Любомирський лютував: «Скрутимо в’язи підлому хлопству!» — гукав. Поляки й татари огорнули двома крилами горбик, на якому стояли козаки, луг був мокрий, грузький — поляки поки що не могли напасти кінно. А в козацькому таборі стояв безлад: старшина з’їхалася докупи й радилася, що робити; більшість раяли помиритись з поляками, ніхто не хотів бою. Ніхто не кермував військом, строї розладналися, козаки й самі сперечалися між собою. Юрій ще ніколи не був у бою: «Боже мій, визволи мене з цього пекла, — шепотів він молитву, — не хочу я нічого, піду в монастир, молитимуся Богові».

— Треба відколоти орду від ляхів, — казав писар Семен Голуховський.

Написали листа, відправили до Нурадина, але він передав листа Любомирському.

— Поляжемо ми тут нізащо, — мовив Кравченко.

Хмельницького душа гойдалася на терезах то туди, то сюди. Він вирядив водночас гінців і до поляків, і до москалів: Шереметьєву писав, щоб той швидко йшов на з’єднання. «Ми приїхали сюди не для війни, а шукати злагоди», — писав польському посланцеві. До поляків поїхало козацьке посольство. Любомирський напиндючився, закусив губу, але Дорошенко був не полохливого десятка, він теж підніс голову.

— Правда за нами, — мовив. — Й маємо шаблі та самопали.

Нурадин, який стояв збоку, під ним грав сірий арабах, мовив заразом до обох, у нього вже погинуло кілька чамбулів, і він не хотів нових втрат:

— Не годиться величатися в такий час. Коли лютуватимеш на них, тільки завдаси шкоди. Талан і хоробрість ще не покинули козаків. Коли їх роздратуєш, вони кусатимуться. Не дратуй бджіл, обходься з ними ладком. Від цього тобі буде більша слава.

— Козаки багато заподіяли лиха, — мовив Любомирський. — Миру не буде! — Броня на його грудях хижо блимала. — Цю ребелію треба знести до короля.

— Вогнем і мечем тільки й можна їх упокорити, — сказав регіментар Покруцький. — Вогнем і мечем. І канчуком.

— Вже хіба мало ви парили канчуками хлопські і козацькі спини, — блиснув з-під лоба жаринами очей Богун. Ті очі буравами вертіли й на диби брали. — Вже забули Хмеля, його науку. А тут його син, він тієї ж породи. Але просить миру.

Юрій гаряче молився в наметі. Враз там посутеніло: оглянувся — до намету зайшли Дорошенко, Кравченко, Ханенко, Лісницький.

— Гетьмане, — голосно мовив Лісницький, — відклади молитви на потім і подумай про нас. Бо скоро ми не будемо потрібні навіть москалям. Скорімось Богу. Подбай про нас.

Юрій занімів з пучками біля чола. Він не знав, що робити. Поглянув на Богуна, той щойно вирвався з бою, на його обличчі, паленому внутрішнім вогнем, нічого не можна було прочитати, дротяна сорочка в нього на грудях була розірвана. Обличчя — в гарі й кіптяві.

У цю хвилину в намет убіг Олелько Чорний, гетьманів вістовий. Старшини здивувалися: чого він тут. Чорний — прізвище Олелька, а сам він білий, його чуб, коли Олелько без шапки, розтікається золотавими хвилями, і вус у Олелька пшеничний, а сам він тонкий у стані, вертлявий, жвавий, сміливий.

Виговський спочатку оддав його в обоз, а далі привіз у Чигирин і там зробив стременним. Олелько ж виріс у панському дворі, дражнив індиків, катався на злому лінивому кнурові Азі, літав на конях по пастівнику.

Нецеремонно, непоштиво пропхавшись крізь високу старшину, підбіг до Юрія.

— Ваша мосць, там Виговський дожидається, каже: «Треба — пильно».

Юрій підвівся з колін. Прізвище Виговського кольнуло неприємно, одначе й подумав, що може той чимось зарадить, адже вельми мудрий.

Виговський чекав у стороні од бойовиська під дикою яблунею. Чепурні вуса, біле, бліде обличчя, чепурний сам. Вклонився ґречно, як то й має вклонятись гетьману. Виговський нині — київський воєвода й депутат сейму.

— Юрасю, — сказав він, як бувало раніше, і це «Юрасю» залоскотало щімким спогадом, ласкою й трохи черконуло по самолюбству гетьмана. — Юрасю, ти із військом в безвиході. Оточені з усіх сторін. Погинете всі.

Оце «всі» боляче пропекло свідомість гетьмана, воно прикро прив’язувало його до «всіх».

— Відкинься від москалів, від переяславських статей, що вони вам дають. Ярмо московське. Люті, неправедні статті. Довірся мені. Я все-таки ще щось важу. Я допоможу замиритися, укласти договір з поляками.

— І цей договір буде кращий за московський? — спромігся на таку думку Юрій.

— Спробую, щоб він був укладений на основі гадяцьких пактів. Ручатися не можу. Можливо, будуть ці статті формальні. Але у вас немає викруту.

Юрій стояв потуплений, згнічений важким тягарем. Ліворуч попереду бахкали гармати, лунало татарське «алла», нагадуючи, що часу немає.

— Пиши свою згоду, — тоном наказу мовив за спиною Юрія Лісницький.

У польський табір знову пішли Дорошенко, Кравченко і Лісницький. Їх зустрів Виговський. Вони вернулися й принесли угоду на мир від польного гетьмана Любомирського. Решта старшин з’їхалися в гурт, ніхто не кермував військом, усі дивилися на два тугі ворожі крила, які облягли козацький табір. Бій все ще тривав.

Сурмачі заграли розмир.

— Вирядіть послів до коронного гетьмана, щоб скласти умови, — наказав Любомирський. — А війська нехай роз’їдуться. Бийте ретарду.

Після того одразу поїхав до головного війська. Незабаром були привезені статті, які потім називались чуднівськими: Виговський добився, щоб в їхню основу був покладений Гадяцький трактат, але поляки обкраяли його, насамперед викресливши про Велике князівство Руське.

Сурми все ще грали розмир.

Тим часом військо під командою Шереметьєва рушило до Слободищ. Воно пройшло не більше верстви, як наткнулося на шанці, спробували прорватися через них, аж тут поляки вдарили з усіх трьох боків. Таки трохи пройшли до якогось сільця, яке було вщент поруйноване, й поруйнована була гребля на ставку, вода затопила луку. Тут і впорожні не можна було проїхати. Обоз повернув праворуч, щоб вийти на суходіл, але в цей час хмарою налетіли татари, стріли затулили небо, на овиді бовванів ліс, намагалися добитися туди, але зусібіч почали стріляти польські гармати, польська піхота з довгими списами кинулася в атаку. А ліс манив, а ліс вабив, і через силу таки допленталися до нього. Окопалися, як могли. Поляки ж оточили табір, і палили з гармат, і нападали зо всіх боків.

А в чудновському замку зібралися депутації польська і Хмельницького. Перечитували угоду. Козаки наполягали на гадяцьких статтях, по трактату Виговського. Поляки заперечували категорично, щоб козацька держава називалася Великим князівством Руським, як це було за статтями Виговського. Бо ж це говорило про самостійність Української козацької держави. І дописали, що козаки не повинні мати зносин з іншими державами. По тому був банкет, Юрій Хмельницький сидів у наметі з польськими гетьманами. Ляхи віватували, пахолки розносили келихи з напоями, співали якісь панії, ляхи перепилися й погрожували знести з землі цю козацьку ребелію, й не зважали, що тут сидить і слухає їх гетьман цієї ребелії.

Запах розкішних страв не долітав до московсько-козацького табору. Там стояв голод, їли конину, смерділи кінські і людські трупи. Коней нічим було годувати. Доходило до краю. Шереметьєв викинув корогву на перемову. Поляки погодилися. Вони вимагали, щоб московське військо вийшло з України.