Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В.. Страница 1

Юрій Сорока

Безгетьмання та останній гетьман України

Вступ

У сім нам добре відомо, що саме XVIII сторіччя стало для гетьманської Української держави тим рубежем, який вона не змогла пережити, майже до останку розчинившись у просторах Російської імперії. Тієї імперії, яка виросла з крихітного Московського князівства, одного з багатьох, що виникли внаслідок руйнування Київської Русі.

Пройшовши за чотири сторіччя довгий шлях до створення Московського царства, яке уклало у 1654 році з Богданом Хмельницьким угоду про військову співпрацю й оборону України від зазіхань Речі Посполитої, Росія на початку 1700–х років відчула, що межі звичайного царства надто малі для її амбіцій. Тепер вона перетворилась на колосальне державне утворення, з яким за територією не могла й не може змагатися жодна з країн світу. І не лише за територією, а й за темпами розбудови імперії, від яких змушені були страждати безліч народів, у тому числі й українці. Особливо протягом саме XVIII сторіччя, тобто в епоху, коли державний устрій патріархального Московського царства і почав перетворюватися на імперський.

Якщо замислитись, історія Української держави у XVIII сторіччі є чи не найтрагічнішим етапом її розвитку. І хоч кривава борня під час повстань Сулими, Павлюка та Остряниці залишилась у минулому, славна Хмельниччина, сумна Чорна рада і страшна Руїна перетворилися на згадку, історія України продовжувала повнитися трагічними сторінками. Тими, що були ознаменовані зникненням з мапи європейського континенту створеної Хмельницьким держави, скасуванням Гетьманщини та покріпаченням вільного козацького народу російськими самодержцями.

«Україна після бурхливих і трагічних часів Мазепи застигла у майже повній непорушності… Десь на задвірках Європи, між провінційною Польщею і ще більш провінційною Туреччиною… Всі найвизначніші особистості виїхали до Петербурга чи Москви, хтось утік до Парижа… Під лінивим малоросійським сонцем лежали ці землі непорушно, аж доки цивілізаторське око Катерини II не звернуло на них увагу». Саме так сучасні російські публіцисти описують процеси, що відбулись перед 1764 роком, коли російська імператриця, розуміючи, що вже немає жодного сенсу прикривати справжній статус України дірявим простирадлом ефемерної автономії, просто скасувала гетьманську владу, підпорядковуючи собі українські землі шляхом створення Другої Малоросійської колегії. Та чи насправді все було так занедбано в українській політиці після того, як гетьман Іван Мазепа зробив свою відчайдушну і трагічну спробу вивести Україну з — під панування Російської імперії? Навряд. Хоча б тому, що до нашого часу російські історики за звичкою натякають на тенденції якогось незрозумілого «зрадництва», яким вирізнялися гетьмани України від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського.

Ми не будемо робити спроб довести, що визначення «зрада» є неправильним і нелогічним, коли воно стосується політики володаря незалежної держави щодо іншої держави. Про це писали, і неодноразово. Натомість розглянемо причини, які дозволили Російській імперії менш аніж за сто років зробити те, що за кількасот років не змогла вчинити влада шляхетної Речі Посполитої. Тобто відібрати в українців гетьмана й перетворити горду Гетьманщину на безбарвну Малоросію.

Гетьман мазепа і його спроба

спільно з Карлом XII вивести

Україну з-під протекторату Москви

Наслідки цього для гетьманщини

Напевне, немає в історії України гетьмана, ставлення до якого було б більш суперечливим, аніж ставлення до Івана Мазепи. Навіть у наш час воно варіюється від щирого захоплення і підтримки до різкого неприйняття й ворожості. Звичайно, останні з названих емоцій значною мірою є результатом намагань російської царської, а потім і радянської влади очорнити постать гетьмана, котрий мав сміливість виступити проти московської диктатури, розпочавши з нею відкриту збройну боротьбу. Ці силкування, що їх у Росії почали проводити ще за часів Петра І Романова і продовжують до нашого часу, є справжнім зразком успішної імперської пропаганди. Хоча б тому, що, незважаючи на багаторазову зміну політичних режимів, революції і світові війни, російські пропагандисти вперто продовжували рухатися колись обраним шляхом.

Протягом понад двох сторіч кожного року, у першу неділю Великоднього посту, в усіх церквах Російської імперії з амвона проклинали гетьмана Мазепу, оголошуючи йому анафему. Не відставала від своїх попередників і радянська пропагандистська машина: ім'я гетьмана згадували виключно з лайливими епітетами, а образ його змальовували темними фарбами. Весь цей час нам подавали лише скупі, тенденційно дібрані або навіть сфальсифіковані факти його життя й діяльності. Навіть у період так званої хрущовської «відлиги», коли були зроблені перші невеличкі спроби встановити історичну справедливість, Іван Мазепа все одно залишався з тавром зрадника. Тривала така несправедливість і протягом наступних десятиріч, спроби очорнити ім'я гетьмана роблять і в наш час. Проте навіть не це цікавить нас у першу чергу. Більш нагальним нам видається розглянути чинники, що зумовили виступ Івана Мазепи, а також події, які відбулися після того, як задумана гетьманом справа зазнала поразки. А разом з тим осмислити, як це відобразилося на подальших процесах втрати Україною автономії та створенні врешті—решт Першої Малоросійської комісії, період діяльності якої відомий нам під назвою Безгетьмання.

Численні таланти, якими Бог щедро наділив гетьмана Івана Мазепу, просто неможливо не відзначити, розповідаючи про його політичну діяльність. Державний діяч і політик найвищого ґатунку, він водночас набув слави одного з найбільш майстерних дипломатів своєї епохи. Багатоманітна природна обдарованість поєднувалася в особі гетьмана Мазепи з високою освіченістю. Був Мазепа славним полководцем і одночасно поетом, у творах якого чуємо справжні патріотичні мотиви і щире вболівання за долю України. Замолоду майбутній гетьман здобував освіту в Києво — Могилянській академії, а пізніше — в університеті в Падуї, відвідав безліч європейських країн, володів вісьмома мовами. Відомо також, що обізнаність з історією Івана Мазепи викликала захоплення в державних і військових діячів Європи, з якими йому свого часу довелося спілкуватись. Недарма сам Байрон присвятив українському гетьманові знамениту поему з однойменною назвою. Був Мазепа також відомим знавцем літератури, власником найкращої в Україні бібліотеки з першодруками, старовинними рукописами, раритетними виданнями багатьма мовами.

З огляду на такий стан речей стає зрозуміло, що для такого яскравого політичного лідера, яким був Іван Мазепа, роль царського посіпаки була надто принизливою, щоб він міг погодитися залишити все, як є, й не діяти у напрямку виходу з — під влади Московського царства. А справа ця, зважаючи на те, що за попередні роки Москва майже прибрала до рук Гетьманщину, була зовсім не простою. Тож першим, що мав зробити гетьман заради своєї великої мети, було розпочати пошук союзників для боротьби з Москвою. Боротьби, яка не обіцяла бути легкою, ще й з огляду на норов і хватку молодого царя Петра І.

Ще 1700 року розпочалася війна Московського царства зі Шведським королівством, яка пізніше отримала назву Північна війна. Не буде перебільшенням сказати, що за своїми наслідками вона стала величезною катастрофою для України, незважаючи на те, що причини, які викликали це збройне протистояння, були дуже далекими від інтересів Гетьманщини. Головним мотивом початку кампанії стало прагнення Росії здобути вихід до берегів Балтійського моря, що цілковито перебували тоді під контролем Швеції. Завдяки дипломатичному таланту Петра І Москва створила для боротьби проти Швеції коаліцію держав, до якої входили, окрім Московського царства, Данія та Польща. У тому ж таки 1700 році датські війська увійшли у Гольштинію, яка була в союзі зі Шведським королівством, а коронне військо Речі Посполитої захопило Ліфляндію і Ригу. Варто зауважити, що українське козацтво під керівництвом гетьмана Івана Мазепи брало безпосередню участь у цих бойових діях. У битвах узяли участь Переяславський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський і Полтавський полки.