Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В.. Страница 6

Спершу життя запорозьких козаків під владою кримського хана було досить вільним. Запорожці користувалися великими земельними угіддями і нічого не платили за це у ханську скарбницю. Навпаки, вони самі отримували від Девлет — Гірея II платню. Мабуть, хан мав на запорожців свої плани, отже, за коштами діло не стало. Проте надалі ханські урядники відмовилися сплачувати грошове утримання, замість того дозволивши запорозьким козакам брати сіль з кримських озер, спочатку з певними послабленнями супроти встановлених у Криму правил ведення цього «бізнесу». Цим послабленням було передусім мито, менше за те, яке татари звичайно брали з козаків та інших українських промисловців за видобуток солі. Після цього татари, довідавшись, що запорожці під приводом вивезення солі для себе брали її для вивезення в Україну і продавали з великим зиском, позбавили їх і цього привілею. Крім того, як компенсацію за протекцію кримського хана запорозькі козаки повинні були брати участь у походах кримського війська. Для цього у Бахчисараї видали нормативні акти й установили кількість козацького корпусу при ханському війську у дві тисячі запорожців. На чолі з кошовим отаманом вони повинні були з'являтися в розпорядження татарських командирів на перший заклик хана. І хоч січові козаки намагалися виконувати покладені на них зобов'язання, ханська влада часто використовувала козаків зовсім не так, як того хотілось би самим запорожцям. Відомо, наприклад, що запорожці за ханським наказом ходили в похід на черкесів і дійшли до ріки Сулак на Північному Кавказі. Цей похід, як засвідчують документи, запорозькі козаки вважали важким і досить збитковим для себе.

За ту саму ханську протекцію запорожці відбували не лише військову повинність. Кілька разів за розпорядженням хана вони мусили ходити до Перекопу і працювати на будівництві укріплень Перекопської лінії. Для такої роботи призначали підрозділи у триста і більше чоловік. Нелегкі кліматичні умови в районі Перекопу знайомі всім, до того ж працювати доводилося завжди безкоштовно. Остання обставина найбільше пригнічувала козаків, котрі мали власне уявлення про лицарську честь і вважали, що їх мають за безправних невільників.

Запорожці, зі свого боку, теж досить часто порушували тимчасовий мир з одвічними своїми ворогами. Тут варто згадати описаний Д. Яворницьким епізод, який, на думку автора, цікаво характеризує ставлення запорозьких козаків до татар під час перебування перших на татарських землях. Ідеться про дії запорозької ватаги, якою командував якийсь Грицько Коваль. Ватага складалася з козаків Стецька Великого, Василя Черевика, Власа Тахтаула, Гаврила Старого і «деяких інших гультяїв» загальною кількістю до тридцяти чоловік. Ці козаки, як пише Д. Яворницький, покинувши Олешківську Січ під час Спасового посту, пішли до містечка Решитилівки красти коней. Не здобувши коней, натомість вони вхопили сім голів рогатої худоби задля того, щоб використати її на харчі. Йдучи зі своєю здобиччю Шаковим шляхом, запорожці помітили в районі Яковиної долини три вози і при них дев'ятьох татар. Спочатку вони відпустили татар з миром, але потім несподівано напали і примусили татарських купців покинути вози й розбігтись у пошуках порятунку. Тоді запорожці, виставивши на могилі сторожу, яка мала попередити їх про можливий напад татарського війська, почали грабунок валки. Забрали коней, з возів позабирали все, що могли забрати з собою, тобто гроші, сап'ян, інші цінності. Основний вантаж возів — родзинки, фіги, лимони й лимонний сік — залишили незачепленим. Після цього розбійники розділили награбоване і зникли.

Така поведінка людей, причетних до Запорозького коша, надзвичайно розгнівала Девлет — Гірея II. В Олешківську Січ із Бахчисарая прибув посланець хана у супроводі загону з півтораста вершників. Прибулий бей мав доволі жорстку розмову з кошовим отаманом, після чого оголосив вимогу заплатити за збитки по сто талерів за кожного грабіжника. Не наважуючись сперечатися з татарами, військо заплатило п'ять тисяч золотих і, крім того, ще п'ять тисяч мало виплатити протягом року зі своїх базарних доходів. Для Запорозького Низового війська, яке з волі Петра І потрапило у досить скрутне становище, ці гроші були немаленькою сумою.

Тож що довше перебували запорожці під владою Кримського ханства, то більше накопичувалось у них взаємного невдоволення і приводів для сутичок з підлеглими хана. До того ж запорожцям якнайсуворіше було заборонено зберігати в Січі гармати. Відповідно до цієї постанови, татари забрали з Олешківської Січі всі гармати. Крім того, запорожцям забороняли будувати будь — які укріплення як у самій Січі, так і в інших місцях, їм забороняли зноситися з представниками Московського царства та їздити до російських міст, а також торгувати в Криму і в Очакові. Дозволялося лише купувати у визначених місцях товари й не вивозити їх за межі Січі. Натомість у Січі право торгувати надавали татарам, грекам, євреям, вірменам. Запорожців обкладали різними податками також у ті дні, коли до них приїжджали для огляду війська, їх громадського ладу чи в якійсь іншій справі кримський хан, мурзи з численним почтом і слугами. Під час таких візитів запорожці мусили всіляко вшановувати татар і годувати як їх самих, так і їхній почет та коней, а при від'їзді, крім того, робити їм коштовні подарунки.

До усього згаданого додамо ще й одвічну ворожнечу запорожців з татарами. Адже усім відомий той факт, що козацтво як клас і Запорозька Січ як форма козацького самоврядування виникли саме для боротьби з татарами. Отже, стає зрозуміло, що, попри усю свою ненависть до московського царя, запорожці були змушені шукати його милості і для цього продовжували слати до Івана Скоропадського листи з проханням вплинути на рішення Петра І із запорозького питання.

У 1715 році кошовий отаман Василь Іосіфов відрядив із Січі до Глухова з листом писаря Рогулю. У листі кошового до Скоропадського було викладено прохання «чинить наиприлежнейшее старание и заступление о получении за их проступок прощения и о принятии в прежнюю милость и прихильность войска запорожского под державу царского величества». Цього листа гетьман Скоропадський надіслав Петру І з власним коментарем, у якому особисто прохав царя дозволити запорожцям повернутись. У відповідь на лист кошового і прохання гетьмана Петро І 10 лютого 1715 року видав царський указ, у якому сповіщав, що готовий прийняти під свою руку лише тих із запорозького товариства, хто визнає свою провину. У разі, якщо вони готові покинути татарську службу, цар зобов'язувався селити їх у межах Гетьманщини і навіть слухати не хотів про можливість відновлення старого устрою Запорозької Січі. Таке бажання він мотивував Константинопольським трактатом і незгодою Османської імперії на відновлення Січі. Хоча, мабуть, були у царя і власні аргументи для того, щоб не дати можливості організуватись кількатисячному війську, яке б знаходилося поза межами впливу Москви. Тож іще довгий час навіть по смерті Петра І — до 1734 року — запорожці були змушені терпіти зверхність татарського хана. Про ці події донесла до нас крізь сторіччя народна дума повні душевного болю рядки:

Але чим був для російської влади біль запорожців, як, утім, і біль козацької держави, яка після багатьох років кровопролиття і боротьби за незалежність ще більше загрузла у васальну залежність від чужої їй влади? Нічим. У будівничого Російської імперії був власний погляд на світовий порядок, і Запорозька Січ не була одним з його елементів. Вона створювала прецедент демократичного устрою в межах імперської диктатури, а тому була приречена на забуття.

Таким чином, можемо стверджувати, що Січ, як найголовніше джерело опору на Лівобережній Україні, до часу була локалізована Петром І. Відтак питання про скасування гетьманської влади стало тут лише питанням часу — Івану Скоропадському дали можливість дожити, утримуючи гетьманську булаву, але його наступник не був потрібен Москві. Перша Малоросійська комісія, відома як період Безгетьмання, була вже не за горами.