Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович. Страница 10

А коли оговтався, Степан та Гелена займалися тим, чим зазвичай займаються всі закохані від початку світу, – будували надхмарні палаци на майбутнє. Точніше, змальовував прекрасні й майже зовсім нездійсненні перспективи Степан, Гелена ж слухала його мовчки та вже покірно, не заперечуючи жодним словом. Закінчивши фантазувати щодо віддалених часів, у яких Степан бачив себе мало не гетьманом всієї Украйни, юнак перейшов до більш наближених і реальних перспектив. Зокрема, добрався й до майбутнього весілля.

І тут нещасний Іван почув своє ім'я… Знов прислухався уважно…

– Іван? Так, звісно – і його позвемо на весілля, аякже!

– Здається мені, Степаночку, він також закоханий у мене, – цілковито серйозно мовила Гелена. Івана аж пересмикнуло: знала б дівчина, що він усе це чує, кожне її слово!..

– У тебе всі закохані, моє серденько, – відповів на те Степан і міцно пригорнув до грудей дівчину, – бо в тебе неможливо не бути закоханим.

– Вважаєш, я така гарна?..

– Авжеж!

– Ну, то диви, не забудь цього ніколи!

– Ніколи не забуду, рибонько! Ніколи, серденько моє…

– Знов ти за своє! Ой, Степане, Степане!..

– Так!

– І весь світ біля моїх ніг, кинутий туди тобою?!

– Так!..

– Весь світ?! Весь-весь?..

– Присягаюся!!!

– Але ж уяви, що разом із кинутим до моїх ніг світом там опиниться і серце твого товариша…

– І навіть серце ладен вирвати з його грудей та й кинути до ніжок твоїх струнких!

Бідолашний Іван весь помертвів. Навіть серце його, про яке так недбало базікали нерозважливі закохані, завмерло у грудях.

– Ой, Степане! Добре, що Іванко твоїх речей не чує, – бо не сподобались би йому слова твої! Він незлий, сумирний… особливо у моїй присутності…

Гелена всміхнулась безтурботно, а Іван мало не помер на місці від посмішки тієї дівочої, яка здалась йому гіршою за розпечений жар, щойно витягнутий з вогнища.

– Та якби почув таке Іванко – ой, мабуть, і розсердився б, і накоїв би біди!

Схований за деревами хлопець знов недобре посміхнувся: недарма ж бо Гелена побоюється, як би він цих слів зрадницьких не почув! От і маєш товариша вірного: до дівочих ніжок чуже серце ладен кинути! Серце товариша.

Колишнього товариша тобто…

А він кине – негідник!!!

Бо Іван і сам би ладен був кинути власне серце до струнких ніжок Гелени. Але ж їй то непотрібно – бо вистачить з неї серця Степанового, яке вже лежить і б'ється там, немов викинута на берег риба…

А з серцем заразом – увесь білий світ…

Та Степан розійшовся не на жарт, намагаючись довести дівчині незмірність глибини свого почуття:

– Я захищу тебе від будь-якої небезпеки, люба моя Геленонько! Відведу біду, вір мені! Захищу від будь-кого і будь-чого: від тварини, від людини й навіть од виходця з того світу!!!

– Ой, Степаночку, твоїми б вустами тільки мед пити!

– Вважаєш, я марно хизуюся перед тобою?!

– Ні, що ти!..

– Тоді як тебе розуміти, любонько моя?!

– Дивись, ще нещастя на нас накличеш…

– Ми будемо щасливі!!!

– Степане!..

Розсміявся юнак, майже дослівно повторивши нещодавні Йванові думки:

– Серце моє давно вже на сирій землі перед тобою лежить, тож скажи тільки – й увесь світ там же опиниться! Жити буду – не відступлюсь від сказаного нізащо! А схочеш вбити мене – то це зробити легко: варто тобі тільки наступити й ніжкою своєю гарненькою розчавити бідолашне моє серце! Схочеш, щоби я вбив будь-кого, – вб'ю не замислюючись! От як кохаю тебе, квітонько моя! Бери, бери життя моє… та все, що хочеш, бери!!!

– А славу служби в гетьмана?.. – хитро спитала Гелена.

– І слава – теж тобі! Тому й хочу її заслужити, щоби поруч із серцем своїм до ніжок твоїх білих теж покласти.

– Разом з усім світом?

– З усім світом білим…

І знов почали вони милуватися й пестити одне одного, не помічаючи нічого довкола. Скориставшись цим, бідолашний Іванко повільно опустився на землю, де стояв – у густій тіні під старими вишнями, біля самого тину. Приліг, заплющив очі й лежав довго-довго, час від часу дослухаючись, про що воркували закохані. Проте нічого нового більш не почув, а оскільки кожне ніжне слово, сказане Степаном або Геленою, лише сповнювало серце парубоче гіркою отрутою, зрештою спробував змусити себе нічого не чути, затуливши вуха долонями.

Катування тривало ще довго (Іванові здавалось – майже вічно). Проте рано чи пізно усе суще спливає у небуття… Скінчилися й Іванові тортури: усім тілом юнак відчув, як по битому шляху, що вів від дому, зацокотіли кінські підкови. Тоді парубок розплющив очі й побачив, що ясна ніч поволі спливла, змінилася лагідним літнім світанком. Доки Іван лежав із затуленими вухами, вже й півні проспівали, і пташки потроху почали цвірінькати. Нікого не було вже ні на дворі, ані в садочку. Тільки він на траві попід тином…

І у крайніх вікнах дому (там, де кімната Гелени, ще недавно коханої до нестями!) не видно жодного вогнику. Всі у домі поки що сплять, але невдовзі всі прокинуться. Отже, краще хлопцеві забратися звідси подалі, доки ніхто його не помітив.

Іван зібрався з силами, підвівся й, похитуючись, немов п'яний, побрів геть. Йшов, особливо не вибираючи напряму, не розбираючи дороги. Плентався, аж поки під ногами не захлюпала вода. Тільки тоді відчув: ступням холодно і мокро. Подивився вниз: виявляється, він забрів по щиколотку просто в ручай, що дзюрчав довкола невеличкого березового гаю. Цікаво, куди ж оце його занесло?..

Несподівано на думку спав початок тужливої пісні:

Звісно, струмочок цей – не річка Ятрань. Проте про дівчину – оце вже точно!

Дівчина справді гарна, молода. Блакитноока, з тугою пшеничною косою. Красуня така, що й у самому Києві подібної не знайдеш, – Гелена Капля. Дочка заможного козака Семена Каплі.

Між іншим, їй не треба навіть по воду самотужки ходити – на те в батьковому домі служниці є. А Гелені б лише біля вікна у світлиці сидіти, юнацькі серця бентежити, вільну волю у вільних людей красти, собі під ніжки точені кидати…

От і він зовсім нещодавно – тільки вчора ввечері вільним був, а зараз…

Ой лишенько! Ніколи Іван навіть уявити не міг, яка правдива ота проста народна пісня, складена, мабуть, таким самим невдахою, безнадійно закоханим парубком, як от він:

Так, так – все має красуня Гелена: заможних батьків, величезну білу хату, приставлену до себе служницю, багатий посаг у скринях.

А тепер, виявляється, має ще й нареченого завидного – товариша Іванового… тобто колишнього Іванового товариша Степана, сина козацького сотника Раковича.

А Степан-то, Степан!.. Спочатку Іван щиро сподівався, що його товариш (колишній!) такий самий безрідний сирота, як він сам. Проте у Степана швиденько відшукався і заможний батько, і маєток. А тепер він ще й кохану Іваном дівчину в уміло розставлені тенета заманив…

Усе їм – багатим, заможним! Степану Раковичу та Гелені Каплі – миру та щастя, багатства та слави, дітей та многая літа…

Все їм!!!

А бідному сироті Іванові – нічого!

Ні-чо-го…

І знов як у пісні:

Мало того: ці багатії ще й насмілюються знущатися з тих, кого доля підло ошукала. Степан же казав: ось тобі, кохана моя Геленонько, серце Йванове, кинуте під ніжки, – роби з ним, що хочеш! Зрадник підлий – хіба товаришеве серце варте того, щоб кидати його під ноги дівчині?!