Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович. Страница 32

Великий Магістр витримав таку довгу паузу, що Пауль від напруги майже припинив дихати, тоді проговорив скоромовкою:

– Отже, юначе, якщо ти тільки не втратиш хисту до оволодіння таємним знанням, то маєш змогу злетіти високо, дуже високо!

Далі принц загадково всміхнувся, кивнув юнакові, повернувся на своє місце і вже рівним спокійним голосом продовжив:

– Ось що відповім тобі: учень на те й перебуває в учнівстві, щоб наполегливою щоденною, щомиттєвою працею над собою розвинути розумові здібності до того стану, коли зможе осягнути навіть Велику Істину, а не лише окремі її часточки. Для будь-якого Вчителя найважливішим, найрадіснішим моментом у житті стає мить, коли ввірені його опіці учні… ба навіть котрийсь один із них стає здатним осягнути й засвоїти Велику Істину. Бо означає це, юний мій друже, що вчитель відбувся саме як Учитель Істини. А отже, коли настане його час відійти у вічність, справа його не загине.

Пауль відзначив подумки, що Великий Магістр уперше звернувся до нього зі словами «юний мій друже» замість давно звичного «хробачок». Це здалось юнакові добрим знаком, тож він наважився на ще одне запитання:

– Ваша милосте…

– Що, юний мій друже?

Зрадівши ще більше, Пауль мовив:

– А Ваша милість теж колись потішили отак свого Вчителя, коли… ну-у-у… коли одного разу виявили здатність осягнути Велику Істину?

Цієї миті Паулю чомусь здалося, що високоповажний співбесідник зовсім не слухає його, а перебуває десь дуже далеко-далеко, може, навіть в інших місцях і часах…

Попри сподівання на скору відповідь, граф довго мовчав, нарешті мовив:

– Ти не повіриш, юний мій друже, але мушу тебе розчарувати: хоча колишній Вчитель дуже пишався мною, проте на це я так і не спромігся.

– Як це?! – сторопів Пауль.

– Що ж, так теж буває, причому значно частіше, ніж здається на перший погляд, – знизав плечима принц.

Діставшись серцевини смолистого поліна, полум'я в каміні на мить спалахнуло дуже яскраво, осяявши гладко-біле, немов маска, обличчя графа. Цієї миті Паулю чомусь здалося, що високоповажний співбесідник зовсім не слухає його, а перебуває десь дуже далеко-далеко, може, навіть в інших місцях і часах…

Тим не менш, юнак наважився продовжити:

– То ваш вчитель… він що, не був Великим Вчителем? – Але одразу поспішив пом'якшити можливу образу: – Тобто я хотів сказати, що коли він не зумів виховати…

– Облиш, юний мій друже, не виправдовуйся, – зупинив Пауля принц, – я розумію, що лихих намірів у твоєму серці та словах немає. Ти не хотів образити ні мене, ані світлу пам'ять мого Вчителя.

– Саме так, Ваша милосте! Але ж…

– Ні-ні, мій Вчитель таки був по-справжньому Великим хоч би з однієї причини: він ніколи серйозно не розраховував, що я піду проторованим ним шляхом, підхопивши всі запропоновані його школою знання. Він від початку знав, що рано чи пізно мій шлях розійдеться з його шляхом.

– І тим не менш… – Пауль розгублено замовк, бо все це просто не вкладалося в голові. Чи можливе таке, щоб не хто інший, як сам Великий Магістр, чогось там не знав або не зміг здолати якусь науку?!

– Тебе дивує, юний мій друже, чому попри це розуміння мій Вчитель усе-таки взявся навчати мене?

– Так, Ваша милосте…

Граф примружив очі, сухо всміхнувся й мовив загадково:

– Справді, був час, коли я теж не розумів поведінки свого Вчителя. Але… – Великий Магістр знов посміхнувся. – Але, юний мій друже, найбільшим виявом земної величі, найтитанічнішим подвигом людського духу стає момент, коли людина розуміє, що мусить поступитися своїми мізерними інтересами Божій волі.

– Ваша милосте!..

– Так. Мій Вчитель знав, що я неодмінно піду іншим шляхом – але на те була воля не його, а Всевишнього. Тому, юний мій друже, істинна велич мого Наставника полягає в тому, що він виконав не свою людську забаганку, але волю Божу. А на таку самопожертву, погодься, піде далеко, далеко не кожен…

Поза часом і простором

Навколишній спокій буквально гіпнотизував, підхоплював людську душу на невидимі духмяні хвилі й зовсім непомітно заколисував. І скільки Степан не прогулювався Долиною Тисячі Зірок, все одно не міг опиратися її гіпнотичному впливу. Тож незважаючи навіть на безпосередню присутність самого Ісуса, він рано чи пізно втрачав орієнтацію, і тоді неслухняні ноги несли його просвітлене тіло разом з душею у відомому лише їм (тобто неслухняним ногам) напрямі.

Втім, Христос анітрохи не ображався на нього за це. Щоразу виявляючи більш ніж янгольське терпіння, Син Божий припиняв говорити і спокійно чекав, коли ж Степан оговтається, озирнеться навкруги і почне шукати свого Господа. Максимум, на що був здатен Ісус, – це випустити просто з-під Степанових ніг зграйку тріскотливих зелених коників або ж послати до нього біленьке ягнятко, котре тоненьким беканням повертало мрійника до тями.

Точнісінько так сталося й зараз. Ноги самі понесли Степана до вкритих рясним цвітом вишень. Серце одразу тужливо защемило, бо за білосніжним кипінням садочка вже примарились йому контури великого старого будинку, у розкритому навстіж віконці якого промайнув милий серцю дівочий профіль… Та несподівано дорогу загородило вгодоване вайлувате левенятко, що зовсім по-котячому муркотіло й терлося об ноги.

– Пробачте, Ребе! [16] – запрокинувши голову, гукнув Степан у безкрайню небосинь, потім озирнувся й широкими кроками попрямував за левенятком, яке спокійно трусило до ніжно-сонного струмочка, що дзюркотів у вкритій сизим серпанком лощині. Там, де потік вигинався широким закрутом, у тіні розлогої смоківниці на нього очікував Христос. Степан попрямував до Ісуса, котрий стояв, спершись спиною на величезний замшілий камінь.

Левенятко ж дременуло собі до виводку сіреньких пухнастих кроликів й заходилось борсатися з ними, уривчасто рикаючи та смикаючи за довгі вушка то одного, то іншого. Кролики верещали від задоволення і у свою чергу стрибали через спину товариша по забавках. Хвилин за п'ять до них приєдналась юна лань, потім з ожинових кущів вистрибнув однолітній вовк, котрий ще більше пожвавив метушню молодняка…

– Скільки разів бачив таке, а все ніяк не звикну, – чесно зізнався Степан, нарешті діставшись каменя.

– Що ж, чоловіче, Я тебе розумію, – відгукнувся Ісус. – Не тільки ти – ніхто з людей не бачив такого аж від шостого дня світотворення. Але що поробиш: надто вже милий Моєму серцю лагідний мир, який колись таки запанує на багатостраждальній землі. Тому й полюбляю Я саме це місце понад усі інші місця в усі інші часи історії… До речі, ти не заперечуєш, що ми й цього разу прогулюємось саме тут?

– Ну що Ви, Ребе, як би я насмілився заперечувати Вам?! Звісно, зовсім не проти… – Степан усім тілом подався до Христа, але несподівано завмер. Ісус розслабленим повільним рухом поправляв ремінчик, що утримував на голові широку світло-блакитну хустину, а жест цей завжди свідчив про якісь Його вагання. Відтак Степан спробував якомога непомітніше змінити тему:

– Авжеж, шкода, що Любов і досі не запанувала у світі. Та варто Вам, Ребе, тільки забажати… варто ще наполегливіше докластися до цього…

Досі Христос стояв майже спиною до співбесідника, але наступної ж миті опинився прямо перед Степаном, лицем до лиця. Від Його світло-карих очей, від божественно-чистого обличчя невимовної краси віяло холодним внутрішнім спокоєм… й водночас божественне це обличчя всміхалось кожною порою шкіри настільки жваво й весело, що Степан швидко відвів погляд убік, не витримавши такої суперечливої «суміші».

– Ти мусиш розуміти, чоловіче: про час, коли вселенський мир обійме й заколише людський світ, невідомо навіть Мені…

У голосі Христа не було й натяку на докір, проте Степанові чомусь зробилось дуже соромно. Наступної ж миті він зрозумів, чому саме: продірявленими долонями Ісус розсунув на своїх грудях складки блакитного хітона, й звідти сяйнуло гаряче, нестерпно-яскраве для людських очей світло. Степан рвучко відвернувся й затулив рукою обличчя, щоб сяяння найчистішого божественного світу ненароком не спопелило його грішну душу, та все одно крізь міцно притиснуті до очей пальці бачив дивні переплетіння райдужних хвиль, кіл та ліній.