Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович. Страница 34
Бо там, серед цих людей, їхав головний його ворог!
І ті, кому він служив!
Вороги, довкола вже самі вороги!..
– Люди, люди… Чом ви не розумієте простих очевидних речей?
Але цих сумних слів Ісуса він вже зовсім не чув…
Натомість сталося те, що й мало статися. Те саме, чим неодноразово закінчувались миролюбні Степанові бесіди з Господом: він не зміг утриматись і почав каменем провалюватися в нижчі світи. Образ Христа враз затягнувся в'язким імлистим киселем, що з кожною миттю уповільнював рухи.
А баритися між тим не доводилось, бо з усіх боків (і навіть, здається, зверху та знизу!) на нього мчали вовками, летіли круками, неслися яструбами усі вороги, яких він тільки зустрічав у земному житті, – причому саме їм в'язкий кисіль чомусь анітрохи не заважав – тільки Степанові! Вороги були добряче озброєні, вони шаленіли від люті та дуріли від перспективи легкої перемоги…
Та Степан теж не барився: в його руках знов-таки самі по собі виникли крива шабля й довгий спис (були б іще дві руки – вихопив би з-за широкого поясу пару пістолів). Тож долаючи в'язкий кисіль, Степан раз за разом відбивав шалені атаки. Відбивав не тільки тому, що бився за власне життя: адже позаду була рідна земля, батьківський дім… і наймиліша у світі дівчина, його наречена…
Хоча він чудово знав та розумів, що і кохану Гелену, й старого батька давно вже закатували. Хоча в якомусь із вищих світів на власні очі неодноразово бачив здалеку їхні змучені душі…
Хоча з-за спини, де, здавалось, була рідна земля, до нього наближалися піхотинці московитів, наставивши рушниці зі скривавленими багнетами…
Більше того – хоча саме десь за спиною був той пагорок, на верхівці якого стояв клятий вилупок Іван Богданович, котрий не поспішав скакати до нього, а лише зневажливо й глузливо реготав…
…тим не менш, Степан все одно рубав, бив, колов на всі боки, ризикуючи задихнутися під купою навалених ним самим трупів!
І тільки ясний голос Христа долинав звідкілясь із недосяжної давно височини, яку затягнув непроникно-чорний дим далеких пожеж:
– Степане, Степане! Чом ти так поводишся?! Чом не можеш заспокоїти душу, приборкати пристрасті навіть у Моїй присутності?! Степане, Степане, Мені тебе просто шкода, і серце Моє кровить…
Стільки непідробного жалю було в Ісусовому голосі, стільки справжнього сердечного болю, що руки мимоволі опустились, спис і вірна шабелька впали під ноги. Натхненні таким проявом слабкості, вороги посилили натиск так, що під копитами коней вершників та важкими чобітьми піших застогнала сира земля…
Рік 1721 від Р. X ., Португалія
…і Степан прокинувся там же, де й впав у забуття, – за столом у світлиці. Тобто у найкращій кімнаті їхнього з Моше тутешнього дому. Прокинувся – й відразу ж до його вух долетів реальний, не уявний вже стогін справжнього Моше, а не його душі, з якою він теж зрідка зустрічався у вищих світах.
– Панич, панич… – кликав Моше.
Розминаючи на ходу замлілі руки, Степан кинувся до ліжка. У такій ситуації годилось би бодай з порога кімнати поцікавитись самопочуттям старого вчителя, та він не стерпів й одразу ж вигукнув:
– Ти тільки уяви собі, мій ребе, яка прикрість: знов я не втримався на Сьомому Небі поруч з Ісусом! І чом це відбувається щоразу, тільки-но я туди потрапляю?! Ну, що тут вдієш?..
Стільки щирого розпачу було в його словах, що старий єврей навіть не наважився осудити Степана за неповагу до свого ребе. Хоча, правду кажучи, зробити це було б варто… Натомість тільки й мовив зажурено:
– Молодий панич і досі занадто вже переймається ідеєю помсти ворогам, як справжнім, так і надуманим. На жаль, в Моше лишилось не так уже й багато земного часу, як може здатися… На жаль – бо старий Моше й досі змушений вкотре вже витрачати останні свої дні на те, щоб навчити молодого панича простої істини: якщо не позбутися хибних думок, годі й мріяти навіть про перебування поруч із Тією людиною! І вже зовсім не можна розраховувати опинитися поруч із троном Всемогутнього у світі Безкінечності…
Попри неприємне враження, Степан все-таки дослухав сентенцію наставника до кінця:
– Слово старого ребе Моше незмінне. Біда в тому, що ставлення молодого панича до слів Моше також не змінюється – попри все, нізащо не слухати добрих порад…
Моше дивився кудись убік, та Степан напевно знав: краєм ока хитрий єврей пильно спостерігає за учнем. Перевіряє, чи образився він, що старий упертюх традиційно назвав Ісуса Христа зневажливим прізвиськом «Та людина». Вони до хрипоти сперечалися щодо світлої постаті Сина Божого – і все дарма: Моше нізащо не бажав визнавати справедливість християнської точки зору! При цьому єврей завжди вірив дивним розповідям свого учня про побачене під час подорожей у вищі світи – отже, мав би повірити й описам Сьомого Неба! А якщо так, чом би не погодитись, що Ісус – не «Та людина», а Син Божий?! Ох, правду каже приказка: старого собаку не перевчиш.
– Молодий панич навіть зараз продовжує гніватись на Моше, еге ж! Сердиться, хоча Моше врятував молодого панича від вірної загибелі, вилікував рани на тілі, а потім поступово сповнив бажанням жити. І після всього молодий панич не може вибачити старому Моше такої мізерної дрібнички…
– Ребе!..
– Здається, Моше неодноразово доводив, що не є ворогом молодому паничеві, тож молодий панич міг би й вибачити старому цю малесеньку примху: називати того чоловіка саме Тим чоловіком, а не інакше… Зробити такий привілей…
– Дорогий мій ребе! – оскільки вчитель сам торкнувся слизької теми, Степан сповнився палкої рішучості довести власну правоту раз і назавжди.
Та єврей не дозволив переривати себе:
– Зважаючи на вік старого Моше, це дуже й дуже незначна поступка. Та молодий панич, здається, на таке не здатен.
– Послухай-но, ребе…
– Гєвулт! Моше анітрохи не ставить під сумнів слів молодого панича. Молодий панич вважає Того чоловіка Машіахом? Молодий панич бачив Його на Сьомому Небі? Гаразд, молодому паничеві видніше. Та нехай при цьому старий Моше лишиться при своїй правді, нехай кожен з нас лишиться при своєму! Молодий панич може як завгодно довго спілкуватися з Тим чоловіком – але у світі Безкінечності старого Моше зустрічатиме не Той чоловік, а сам Га-Шем. І чому ж це молодий панич ніяк не зрозуміє, що у світі від того анічогісінько не зміниться?!
«Визнай нарешті Ісуса Христом, впертий дідуган!!!» – так і вертілося на язику. І все ж замість чергової образи Степан тільки спитав уїдливо:
– Цікаво, чи довго ще триватимуть наші суперечки?..
– Нехай молодий панич заспокоїться: недовго, – пообіцяв старий.
– Але ж!..
– Якби Моше назвав Ту людину Машіахом, це була би зрада.
– Чому?!
– Зрада себе. Зрада свого народу. Зрада тих, кого так і не зміг викупити в козаків батько Моше – шинкар Берко бен-Шмуль. Нехай молодий панич зрозуміє старого ребе!..
Єврей не на жарт розхвилювався. Степан намагався зупинити його, але марно:
– У майбутніх матерів вирізали з черев ненароджених дітей, аби інші злякалися й назвали Ту людину Машіахом! – преривчасто дихаючи, мовив Моше. – Здирали шкіру, вичавлювали по краплі усю кров, що є душею тіла, топтали кіньми та палили живцем, прирікали на найрізноманітніші муки – аби тільки нащадки Абрахама назвали Ту людину Машіахом. І все ж проти совісті та волі Всемогутнього йшли одиниці, а десятки, сотні, тисячі, ба навіть сотні тисяч помирали лютою смертю, тільки б не вимовити фатальних слів! Я ж розповідав…
Він натужно захрипів та на деякий час знесилено заплющив очі.
– Занадто ти впертий, дорогий мій ребе, – сумовито мовив Степан.
– Так, усі ми уперті. І нехай молодий панич не сподівається, що Моше без будь-якої загрози тортур, всього лише за тиждень до смерті вимовить фатальні слова!.. Ніколи, нізащо.
– За тиждень до смерті?! – здивувався Степан. – Ти впевнений?..
– Так – недарма ж Моше пообіцяв, що суперечки наші триватимуть недовго… А чом це дивує молодого панича?