Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 45

Буланий румак з звіздою на чолі косував кривавим оком, бокував, показував великі білі зуби. Хлопець не розумів, що жеребець побачив біля сусідньої конов’язі кобилу й рветься до неї. Либонь, щаслива нагода йшла мені до рук.

— Дай напою, — сказав і поклав жеребцеві на храп долоню. Легенько потис, другою рукою полоскотав за вухом, жеребець затих. — Я зараз… напою. — Й потягнув за собою повіддя дорогої гнуздечки з китицею та срібною бляшкою на ній.

Буланий пішов за мною. Смертельна небезпека висіла в мене за плечима, а я милувався конем. Який це був кінь! Кидав точеними копитами граційно, легко, він мовби відштовхувався від землі, не хотів іти по ній, хотів летіти — тільки ж я круто тримав у руках гнуздечку, — він високо, гордовито підносив голову й струшував гривою — скидав невидимі порошини, пофоркував, і чисті повітряні струмені з його ніздрів били мені в плече.

— От бачиш, — сказав пахолкові Пиво. — Отако треба. Ей ти, вернешся, отримаєш на кварту.

«Вернуся… Вернуся. Ось зараз вернуся»… для чогось повторював, а сам чіплявся оком за ліс на овиді, проштрикував табір, видивлявся лаз на волю. Скрізь — варта, не вельми пильна, але при зброї, засідланих коней не видно. Он там вартові щось п’ють, туди треба йти. Я спокійний, я завше спокійний у небезпеці, хоч це зовсім не свідчить, що не відчуваю страху. «Огризайся, але виривайся» — викарбував собі назавжди. Кінь мене послухає, в цьому впевнений, немає такого коня, який би зноровив піді мною, і кулю на мене ще не одлито. Голими руками мене не візьмеш, та й збройними не дуже…

— Доброго здоров’я пивши! — й буцімто веду коня до згарцьованого протопту в березі, а тоді враз злітаю коневі на спину й свищу розбійним свистом. Пригинаюся до шиї, і вже чую свист вітру, чорнобура грива б’є мені в обличчя, кінь мовби летить у повітрі, й стукоту копит не чути, шарпнулася вбік обламана вітрами степова грушка, вибухнув білим цвітом калиновий кущ, позаду галас, вдарило три чи чотири постріли, цвьохнула над головою куля — не влучать, — тільки б кінь не провалився копитом у байбачу нору, він ірже, летить скажено, застояний, йому подобається власний біг, його спина лискуча, аж слизька, на такій спині вовків не наб’єш, з крякотом вибухнула з — під копит весняна весільна пара — зеленокрилий селезень та сіра качка, стрімко взяли вгору, оглядаюся, погоні ще немає, на горбі метушня, погоня мене не візьме, я промчу он там, попід лісом, а далі — байрак, заплутаю сліди.

Я майже не спонукав коня, він відчув волю, йому передався мій настрій втечі, здавалося, він сам хоче втекти, сховатися за смугою лісу, за обрієм, де починається інша земля, де ростуть інші, кращі трави. Та раптом буланий якось дивно тицьнувся — випрямився, гребонув копитами, вже не летів, а важко кидав копита, знову тицьнувся, і я розтиснув коліна, полетів на м’яку, спінену весняним різнотрав’ям землю. Кінь захропів і важко повалився на бік. На його ощиреній морді клубочилася рожева піна. Я вже не дивився, куди його влучила куля, схопився на ноги й побіг, серце несло мене до ліска, а розум стелив іншу путь, я знав, що лісок маленький, жовніри обступлять його з усіх боків, прочешуть, як гарна господиня куделю — до останньої ниточки, я був у долинці, од річки мене поки що не було видно, отож, шлях утечі один — праворуч і назад, назад, допоки можна. Срібними скалками розбилися на вершечках скель перші промені сонця, осокори біля Дніпра гойдалися, наче п’яні, я біг до них, прочавкотіло під ногами болітце — земля ще не спила весняної води — і трави не вибуяли на повен зріст, торішні буркуни та полини тріщали, неначе костриця, кущ зелених півників повалився ниць, і осокори враз стали майже на повен зріст, я поліз на чотирьох, а далі поповз, звиваючись серед козельців, молодої тирси, гарячим горлом вдихаючи прілий запах розгаслої землі, он кущ верболозу… ні, не можна під кущ; вже чути алярмний гомін табору, вже вершники вервечкою летять з лівої руки до лісу, а я повзу й повзу, і врешті ввалююсь в якусь ковдобину, в якесь кубло, шорстке й тріскуче, й прихиляю над собою кущ полину. Той кущ — мій рятунок, кубло смердить відворотно, я накриваю полином обличчя, аби хоч трохи забити той ядучий, кислий, давкий запах, бо це ковдобина — вовче лігво, його господар подався на промисел і чомусь не вернувся до ранку, мабуть, його наполохав гомін близького табору, він повернеться вночі, й ми поміняємося місцями, якщо… доживу до ночі. Скиглила вгорі чаєчка — чубарочка, зрадливо видавала мене, вважала, що я прийшов посягнути на її діти. Я ж на її дітей не посягав, десь дерли, не могли поділити знайдену онучу заповзяті деркачі, й віддалений кінський тупіт, і тупіт поруч, який пронизав земну твердь до самого дна, й вона затремтіла сполохано, передала те тремтіння мені в серце, але я подолав його. «Дай мені, Боже, дурних ворогів мати. Тільки не всі вони дурні…» Вони шукають мене в лісі й поза лісом, а не знайшовши, можуть вернутися на луку. Якщо хтось помізкує добре. Журавлі прокурликали у високості — вічні співці української печалі, — потягнули свій спів до Великого Лугу, там їхні гнізда, там і моє гніздо, у яке польська зозуля підкинула свої яйця — військову залогу, яку можемо скурати, тільки визволившись з Хортицького полону. Чубарочка вмовкла — втомилася чи змирилася, — пересвистувалися ховрашки, сповіщаючи про непроханого гостя, найліпше мені було б зараз заснути, адже я вже нічим не зможу допомогти самому собі, якщо мою схованку відкриють, про втечу тоді годі й думати, а мені ж, якщо все одбудеться, йти всеньку ніч, і не одну, йти ночі та дні без перепочинку. Але спочатку треба висушити жовнірову баклажку, в ній ще є трохи горілки, якщо мене впіймають, випити вже не дадуть, горілка пропаде. А тепер — спати. Сон треба плекати, треба вміти прикликати його, поселити в собі, заколисати, загойдати. Треба не думати про те, де ти є, що з тобою може статися, що робити сьогодні, завтра… Треба отако стати… на Дурній скелі й стрибнути у воду. Але вода замерзла, внизу синіє тільки невелика ополонка, в ту ополонку треба влучити, інакше розіб’єшся об лід. Пукавка стрибнув і випірнув, і регоче, а я стрибати не хочу, я спускаюсь вниз крутою стежкою… Ні, не стежкою, а камінними сходами, котрі ведуть у широкі, заслані килимом сіни, а далі в залу з терасою, під якою кілька ставків з шумовинням випадають один з одного, в залі семеро велетенських дзеркал поміж вікон, так що не розбереш, де вікно, а де дзеркало, бо й вікна зачиняються дзеркальними віконницями, схованими в стінах, тисяча свічок заливає залу червоним світлом, на хорах музики, грають щось веселе, а в залі тільки один чоловік, чоловік — бочка, здоровенна туша з червоною пикою, у якої один вус чорний, а другий білий, та це ж пан — каштелян Ходорович, він тримає у руках велетенський келих, і пан дворецький Рославець наповнює той келих вином, виливає туди шосту пляшку, пан каштелян випиває за один прихилець по п’ять пляшок, мені цікаво, чи він ниньки подужає шість, але нараз з — за білої колони виходить мій батько й каже: «А ти чого тут… та ще голий. Ти знаєш, де твоє місце…». Аж тепер я помічаю, що стою голісінький, мені стає невимовно соромно перед батьком, і бере досада, що він не дав мені додивитися, чи подужає пан каштелян сім пляшок (дворецький вже виливає сьому), досада ще й через те, що батько появився тут, адже я знаю, що він давно помер, знаю, що помер, а він говорить зі мною живий, два роки після своєї смерті він щоночі приходив до мене, а тоді перестав, і ось прийшов знову, й проганяє мене з цієї зали: «Ти знаєш, де твоє місце», та вже ж, я знаю, — в кареті, спиною до кучера, тримаю в руках панового пиптя з тютюном та набиваю люльку, й припалюю її, мушу видобути вогонь за будь — якої погоди, в дощ і вітер, мряку та шквирю, й подати розкурену люльку панові, старий пан виїздить часто, мандрує далеко, він замолоду любив бенкети в палаці, вони були бучні й тривали по кілька днів («Завтра — не наше, наше — сьогодні»), але на старість їжа та питво перестали смакувати йому вдома, смакують тільки в дорозі, на полюванні, де він наказує розбити стан («Я воїн, звик їсти і пити в поході»).