Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 47

Трави стелилися під ноги зеленим шовком. Сонце здіймалося з очеретів, і здавалося, що вони палають. Немає у Бога в світі нічого, окрім краси, та хіба ми її коли бачимо! За роботою, за війнами, за власними гризотами, ось і зараз я вглядаюся не в білий цвіт терну, а чи ніхто не ховається за ним. І все ж я красу бачив і бачу. І вмію її цінувати. Озеро прихистило убогий зимівник — земляна хижа, ордина — навіс для сіна, кошара, лісяна комірчина, я пугукнув під маленьким — єдиним — віконечком, ніхто не відгукнувся, прочинив очеретяні двері й зайшов досередини. Не було нікого. Господар, либонь, погнав у степ табун. Як він тут живе — мається, як йому статкується, про те знає лиш сам, та ще його охоронці, злющі—презлющі собаки — курти, кожна з яких справиться з кількома вовками, якщо вдається прожити кілька років й зберегти табуни — корови, коні та вівці тут плодяться в три рази краще, аніж по всій іншій землі, — продасть їх і подасться десь на слободи… Запорозькому кошеві зимівничанин — сидень, гніздюк, як його зневажливо називають січовики — платить подимне, татарам — данину і навіть має од них ярлик на свої табуни та власну буйну голову. На столі лежали чорна, на закалці, надломлена перепічка та кілька в’ялених у попелі (замість солі) рибин: частуйся перехожий, якщо такий трапиться, але нічого не чіпай, іди з Богом. Такий закон степу та зимівничан. Я поснідав перепічкою та рибою, помолився до маленької темної ікони Господа, чиї вуса губилися в дерев’яних щілинах, але з зимівника не пішов, а заліз в ордині на сухе торішнє сіно, зарився в нього й задрімав. Спав недовго, пробудився від гавкоту пса, подумав, що це повернувся господар зимівника з отарою, але пес погавкав і замовк, мабуть, він прибігав до садиби сам, без хазяїна, а я лежав і чомусь не міг заснути, думав про каштеляна Ходоровича та його палац, у якому мені доводилося бувати, найчастіше тоді, коли розносили п’яних гостей по кімнатах та флігелях і допомагали челяді прибирати битий посуд, про Пива, й згадалися в’юнка річечка в широкій болотистій балці, дрібне риб’я поставало в тіні рогози головами донизу, хвостами доверху — певна ознака, що риба не ловиться, над річечкою посхилялися верби й ронять жовті човники — листочки, згадалося батьківське подвір’я на згірку балки під лісом, дві груші під хатою, одна родить великі, тверді, терпкі груші, друга — грушки — гнилички, і червоний глід, і покинутий стемнілий стіжок, й зарічанські лози — шапками, купами, й хмари над ними, які сунуть важко, похмуро, й десь за обрієм порипують громом, і теля на паколі, яке витріщилося добрими дурними очима, стежка в спориші, на якій спориш не витоптаний, а тільки прибитий, і туга павутина, розіп’ята на всохлій в’язовій гілці, погойдуваній вітром, у тій гойдливій колисці павук очікує на жертву, і батько (давно він на тім березі!) у старому, зсунутому на потилицю брилі, він стоїть посеред двору, роздумуючи, за яку роботу взятися найперше, та так і не береться ні за яку (мав себе за козака, в леєстри не попав, мріяв розбагатіти на брагарстві, далі на дьогтярстві, скрізь йому не таланило, найнявся в чумаки, пішов з валкою і не вернувся, й не вернулася вся валка, чи її понищили розбійні татари, чи повалило морове повітря, того ніхто не знає), й обвиті квасолинням соняшники, які посхилялися до самої межі, і гарбуз, який видерся на яблуню та розвішав по вітті червоні гарбузи, і сестру Василину, котра одягає на тинове кілля горщики… Колись жив там і ніби не бачив нічого того, а побачив потім, на чужині, й так жаско, щимко, ясно, неначе щойно покинув рідне обійстя, — ми завше поціновуємо тільки те, що втратили. Через Василину все й сталося… Через Василину і Федора Пива, сотника надвірної варти, який заприязнив мені, панському козачкові, і взяв у сотню, й навчив їздити в сідлі, стріляти з мушкета та лука, рубатися шаблею. А я навчив його видирати мед диких бджіл та ставити на звіра сильця в лісі.

Він був сміливий до відчайдушності, молодий — у тридцять років сотник, бездітний пан Ходорович навіть збирався усиновити його, зробити шляхтичем, сам каштелян також з українських козаків, шляхтич у третьому коліні, та майже всі вони: Жураківські, Малиновські, Галецькі, Вишневецькі, Красинські, Любомирські, Чорторийські з православних, з козаків, одцуралися своєї віри, свого племені, свого стану, то лихо нашого краю, що він постачає гетьманів, полковників, каштелянів та сенаторів чужинцям, а не собі. Але ті, давніші, вже далеко попереду, ці ж хочуть їх наздогнати, а для цього треба дуже лютувати, багато вбивати свого люду, щоб тебе долучили до уродзоних. У залах, кімнатах, на галереях та терасах замку пана Ходоровича одного разу я розкошував два тижні, і пив старі (несмачні, бо кислі) вина з льоху, й ласував копченим окостом оленя з комори, якщо це можна назвати розкошуванням — ми відбивали напад гайдуків пана Терлецького, котрий ворогував за землю, а може, й за щось інше з паном Ходоровичем, а потім самі облягали Терлецького в його маєтку з валом і дубовим частоколом, і вся челядь Терлецького, напоєна для хоробрості до очманіння, відбивала наші налоги — я був навіжений і дурний, і думав, що так і треба. Пани розважалися, а наші голови летіли в рів. Ніхто не знав, звідки взявся в наших краях Пиво, що робив до цього. Казав, що був у козаках. Але потім, уже значно пізніше, по всіх моїх лихах, скільки я не розпитував на Січі, по паланках, по зимівниках, ніхто такого козака не знав. Був він деінде, найпевніше — в розбійниках. Тут, або в Московщині, а може, в Польщі… А потім ту ватагу розігнали, половили, а він лишився.

Якось, у хвилину розчуленості та щирості, підгрітий горілкою, розповідав мені, що втік від батька, який тримав його у надто крутих шорах, бив тирансько, попихав, наче наймитом — хотів зіп’ястися на багатство… й озвірився він, Пиво, ожорсточився душею… Не знаю, чи виправдовує чиясь жорстокість усі твої злочини й зради? Не виправдовує. Пиво поступив у надвірні козаки — таких людей беруть туди охоче; якщо в чоловіка чорні крила за плечима, служить він вірно та запопадливо, адже знає, що всі інші дороги йому відрізані, а цю, якщо довідаються про його минуле, не перекопають, тільки міцніше приарканять до свого воза; а що сміливий, відчайний, спритний — швидко висунувся. Захопив собою й мене, і я приріс до нього душею. Я тоді марив добрим конем, шаблею, звитягою. Шукав, до кого дорівнятися. Лелів до Пива, сміливого й трохи жорстокого, дужого і відчайдушного, і він також, що дивно, теплів до мене, не знаю за віщо. Таке буває: дорослий, дужий чоловік бере під свою опіку молодого, недосвідченого, тому чоловікові це приносить насолоду і впевненість у собі, йому гарно, що ним хтось захоплюється, трохи не молиться на нього, наче на Бога. Це свята довіра, велика й чиста, і зрада її — одна з найбільших зрад на землі, чорна й непрощенна. Тоді я не розумів, що не тільки Пиво був потрібен мені, а й я Пиву — переді мною він величався, попихав мною, тиранував, без чого не міг жити, прозірливець і хулитель усього — чим знову ж дивував і захоплював мене, надпив із чаші гріхів і вважав, що і в усіх інших чашах те ж пиво, і нині не знаю, що було в його серці — вогонь чи лід, а може, те й інше і, може, якби народився в кращий час у вільному краї, став би великим чоловіком, а випало йому бути жорстоким пахолком над пахолками.

Пиво мав одну, яко для чоловіка, ґандж, невідому мені більше ні в кого і про яку майже ніхто не знав — від нього тхнуло потом. То був якийсь особливий піт — їдкий і смердючий, і потів Пиво не тільки в роботі, в бою, а й просто так, мені здається, потів навіть від швидкої думки. Аби забити той пах, уже сотником почав вживати жіночих пахучих вод, за те з нього позаочі кпинили, поглузувати ж у вічі не одважувалися.

Якось ми з сотником везли пошту з Канева і втрапили в хурію, коні не йшли, ми прибилися до літньої овечої кошари, де стояв курінь, а в ньому — кілька оберемків сіна, прилягли на сіно й почали засинати, але я розбудив Пива, ми розібрали курінь та запалили багаття, підтримували його до ранку, а вранці хвища вщухла й ми вибилися на дорогу. Пиво тоді казав, що це я врятував йому життя.