Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 51

Рядки пливли перед очима. Неначе вруна озимини — даленіли, даленіли до лісу.

…Мені здалося, він і вийшов з лісу. Я одразу зрозумів, чим його накликав. Богохульствував. Він був понурий, мабуть, через те, що старий. Борода сива, цапина, а пика майже людська, чимось він скидався на пугача. Очі знову ж таки свинячі… І роги… Не роги, а паничі, як у найкращого цапа, ще й із загогулинами, поміж них маленька, схожа на жидівську, шапочка. Жупан на ньому тузинковий, шаровари шовкові, чоботи шеврові, нові, жовті. Нові—новісінькі, либонь, уперше їх взув, бо сам милувався, вивертаючи то в той, то в інший бік. Хвоста не видко, мать, заховав його в шаровари. І — понурий — понурий. Зате двоє синів за його спиною — підпарубчаки, реготунці, те й знай показують зуби та світять очима. На них шапки сиві, парубоцькі, й свити білі, селянські, обоє босі — постукують копитцями. Однакового зросту, в одного на лобі біла пляма, неначе в теляти.

— Пришевкався? — проскрипів чорт. — Тебе хтось сюди просив?

Я не вставав, ще й Євангеліє поклав собі на груди.

— Пусте, не допоможе, — сказав чорт. — Я не боюся. То вам попи брешуть, що можна одвестися хрестом та Євангелієм. Коли вже я приходжу по душу…

Я чую, як моя шкіра береться пухирцями, а потім починає чесатися на спині та животі — то вже росте шерсть. Нечистий бере своє. Ще мить… Рішуче струшую головою, шепчу: «Хай воскресне Бог». І кажу твердо:

— Я не віддам.

— Побачимо. Ось зіграємо… Вставай. Я за тобою давно пильную.

— А якщо не захочу…

— Тоді ти в моїй волі.

Отже, мені не лишалося нічого іншого…

— То й чорт з тобою, — я почав узуватися.

— Ти не черкай, це тобі не в церкві, — суворо зауважив нечистий.

— У церкві я не черкаю.

В карти в мене ще не вигравав ніхто, і в кості також. Краще б у кості… Там все на видноті. Але в карти я знаю слово…

— Дай карти, подивлюся.

Карти були замацані, на кількох видніли сальні плями.

— Та й заялозив ти їх…

— Вісімдесят сім душ…

— Я про те, що такими картами грати не буду.

— Дай нову колоду, Вульцю, — чорт простягнув руку назад. Одне з чортенят подало йому колоду карт, він передав її мені. Карти були нові, я розглядав їх і так, і сяк, і проти світла — причепитися було ні до чого.

— В що гратимемо? В «Мельники», у «Воза», в свої козирі?

— В свої козирі.

— І що матиму від того я? — запитав. — І де гратимемо?

— Гратимемо на підлозі, на килимі… — Чорт знову подивився на свої нові жовті чоботи, не міг ними намилуватися. — За кожен програш платитиму десять талярів.

Я зареготав:

— Га — га — га. Погана кляча за душу. Ти здурів. Плюнь своєму батькові межи очі.

Чорт образився.

— В мене немає батька.

— А де ж він?..

— Застудився й помер.

— Отуди к хріну. Я й не знав, що і в вас… Пробачай. Але на десять не гратиму… Такого скупого чорта…

— Так ми ж до шести разів…

— Усе одно. Не менше сотні.

Чорт колупався в носі. Довго торгувалися, я стояв непохитно. Врешті чорт погодився.

Признаюся, я бравував, хоч мені було страшно. Так страшно, як ще не бувало ніколи. Знову свербів живіт. Хотілося подивитися, є на ньому шерсть чи немає, і боявся. До того ж за вікнами то засвічувалися, то пригасали якісь вогники, мелькали білі плями, стукотіло. Либонь, там зібралася вся чортяча череда.

Ми сіли. Чортенята стали за спиною в батька.

— Поклади сюди шапку, — сказав чорт. — Це — застава.

Я зняв шапку й поклав її біля себе. Чорт посунув її до себе, я — знову до себе. Врешті чорт пересунув її трішки — трішки, вона лишилася посередині, але ближче до мене.

Я стасував карти. Чорт кидав карти швидко, чи то він так прудко думав, чи знав, що йому однаково випаде виграти. А чортенята за його спиною тупотіли ніжками, стукали ніжка об ніжку, підскакували й мекали тоненько. Й було чого їм мекати. Карта мені не йшла. Не набирав масті. Я налягав, напирав, перебрав майже всю колоду, а в кінці потягнув дві прості сімки. А в чорта — свої козирі. В мене похололо в животі, й крижана бурулька — звідки вона тільки взялася — поповзла від шиї по спині, по жолобку між лопаток.

Щойно я програв, чортенята замекали, застрибали, а за вікнами знялося таке, хоч затуляй вуха. Там шурхотіло, гиготіло, верещало, й полум’я на свічці хилиталося туди — сюди.

— Погасите — грати не буду, — сказав я.

Чорт показав проти вікна волохатого кулака, й там трохи вщухло. Я почувався приголомшеним. Узагалі—то я граю легко, кидаю мислю сюди — туди, оцінюю і прицінюю своє становище, не вичікую, не перечікую, не жадоблюся, ниньки ж грав зовсім інакше. Сам не знаю, що зі мною сталося. Чорта не боявся, не почував його сильнішим за себе й знав, що це не той дідько, який затягує в опари або топить у річці, а такий же картяр, як і я, ще й випивоха (як і я, грішний), видно по пиці, й табакур, знову ж як і я. А отже щось заважало мені зібратися на силі. Хотів перехреститися й посоромився — дідько подумає, що це я зі слабості. А він сидів задоволений, пика — неначе олією помащена.

Я стасував карти. Кинув одну карту, другу, третю… Чорт підхопив, підніс близько до очей. Либонь, він трохи недобачав. І те знали його діти. Бо чортеня з білою плямою на лобі поворушило губами, чи то саме до себе, чи то підказуючи батькові. Я кинув ще одну карту, навмисне дуже далеко від чорта, він цапнув її ручиською, потягнув… Чортеня поворушило темними і витягненими вперед губами. Я відгадав: «Король бубновий».

Я й далі відгадував, які карти називали чортенята, й щодалі легше. Решту карт у чортових руках я знав. Але ж матінко: у нього туз віна, козирний і туз чирвовий, король бубновий і козирний, десять козирне ще й дві сімки, а в мене валет козирний і чирвовий, вісімка козирна і дві сімки. Походжу я вісімку, він поб’є десяткою, кине два королі, два тузи ще й накриє сімками. Походжу валета чирвового — він поб’є тузом чирвовим, а козирного поб’є козирним тузом, кине мені десятку, два королі і знову накриє сімками. Чортенята вже он плямкають від задоволення губами. А що коли я походжу козирного валета? Чорт — він такий же гравець, як і всі…

І я недбало жбурнув валета віно. Чорт побив його королем. На це я й сподівався. Тепер можна кидати валета чирви. Чорт поклав на нього туза чирви, й у нього на руках лишився голий бубновий король. Тепер я вже не боявся нічого — походить він дві сімки, я накрию козирними вісімкою і сімкою, жбурну останню сімку. Виграш!

Чорт походив мені короля. Я побив козирною вісімкою й накрив чорта сімками. В нього очі полізли рогом, а чортенята замекали так жалібно, аж мені на мить стало їх шкода. Одначе й жаліти не випадало.

Ми грали, я й далі відгадував, які карти називали чортенята. Наступну гру виграв на нікчемних вісімках. Зібрав їх усі чотири, й коли нечистий накрив останню козирною сімкою — кинув дві сімки — одна була не в масть. Отако виграв знову. За вікнами засвистіло й загуло погрозливо. Друге, без плями на лобі, чортеня подало батькові мішка, він вдруге відрахував сто битих талярів. Я пожбурив їх у куток, вони задзвеніли й лягли купкою. Чорта те здивувало. Чорт тасував карти й поглядав на мою сережку, було видно, що вона його дратує й непокоїть.

Тепер з мене ніби звалився лантух з просом. Я грав, як завше: баляндрасив, сміявся і в такий спосіб забивав памороки чортові, збивав його з думки. За третьою роздачею карт запитав несподівано:

— А в тебе хвіст є?

Чорт вирячив очі.

— Аякже.

— Для чого він тобі?.. За нього тебе легко вхопити…

— Така мода…

— Дурна мода. Ти ж його, мабуть, обкалюєш.

— Брешеш, — обурився чорт і нахилив униз руку. Тепер я сам побачив, які в нього карти.

— Таких гравців, як ти, по сім за цибулину, — не давав оговтатись чортові. — А по хвилі: — Е, братику, хто їж ліпить на даму валета… Не по природі… У нас жінка знає своє місце…

— Пробач… — пробурмотів чорт. Микульнув очима, втік поглядом у карти. Засоромився.

Чортові довелося здавати знову. За вікном затихло. У нижній шибці зловісно поблискувало. Перестали підстрибувати й чортенята, вони дивились на мене з повагою.