Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 50

…Після бою стояла тиша, аж у вухах ломило. На раді Бурий сказав, посмоктуючи люльку:

— Ви дуже щедрі, панове — молодці. Ви такі щедрі, наче п’яний циган на чужому весіллі. Палили порох і сипали кулями наче горохом, натомість щоб потинати супостата шаблями та келепами. Так ми довго не втримаємося, у нас залишилося куль до гаківниць шість бочок, до шмагівниць — п’ять, куль залізних вісім бочок, олов’яних тисяча вісімсот п’ятдесят дві штуки, бочок пороху — двадцять чотири, олова штук — дев’ять, шроту залізного до гармат три бочки і ядер чотириста тридцять одно. Зважте на це.

За тиждень до Святої Трійці Семен Білокобилка добувся до людних місць. Се вже була Гетьманщина, українська земля — солена московською сіллю. З радості, що Дике поле з погонею лишилося позаду, Білокобилка аж заспівав і заблудився в пісні — збився. Ліворуч рілля котилася чорними хвилями, праворуч врунилося молоде жито. Навіть придорожний бур’ян пахнув інакше, не так, як пахне в Дикому полі. Два вітряки полетіли йому назустріч і зупинилися на горбі, замахали крилами: швидше, швидше, швидше, півень привітав його голосним співом, Білокобилка збадьорився і пішов швидше….Цілий день з неба сіялася обридлива мжичка, і йому нічого так не хотілося, як виспатися в хаті та просушити одіж. Добувшись до села в долині, завернув до крайньої кривобокої хати, яка стояла в добрій облозі комор та обор, хлівів та стаєнь і вже сліпила на дорогу двома маленькими віконечками, навпроти неї через дорогу темніла велика понура озія, але в ній не світилося. В дворі біля хати поралося двоє дебелих челядників, рвався з ланцюга пес, мекало в загорожі теля, на Білокобилчине прохання челядники покликали господаря — високого чоловіка з чисто підголеними вусами, Семен оддав йому добривечір, попросився на ніч до хати. Козак куйовдив рукою кучму під шапкою, неначе хотів щось вигребти з неї, озирався. Вигляд у Білокобилки трохи розбійний, а трохи гультяйський, і хазяїн вагався, хоч те й не по — божому — відмовити подорожньому в нічлігові.

— Воно б і можна, так тісна в мене хата. Ніде.

Білокобилці самому в подив — таке багате обійстя, кошари з худобою, і така нужденна хатинка. Він показав на велику темну озію через дорогу навпроти.

— А то?

— Е — е–е, — протягнув козак. — Моя — то також хата…

— А чого не живете в ній?

— Так теєчки… Не можна.

— Чого не можна? — допитувався Білокобилка.

— Там тії… Нечисті… Покинули ми хату.

— Що ж вони роблять?

— Ходять. Сопуть і кашляють. По дахові гримлять.

— Я переночую, — вирішив Білокобилка.

— Не раю… Не такі молодці втікали посеред ночі.

— Я не втечу, — пообіцяв Семен.

— Ну, як хочеш, — погодився козак.

Молоденька невістка нагодувала Білокобилку борщем з хляками та галушками, перетрушеними сиром, господар заради такої оказії підніс чарку. Він і застерігав Білокобилку, й хотів, щоб хтось ще раз випробував закляте місце. Налив і собі в чарку — велику, синю, але то було саме шкло, а місця для горілки — тіль — тіль, — наперсток. Сторонньому ж чарка здається пугарем, і клював над нею носом: «Завертай, завертай од жита корови», — погукував, бо йому й за столом здавалося, що чужий товар забрів на його ниву. Білокобилка усміхнувся, його ніколи не вабило таке багатство, яке випиває з людини всю силу.

З похіднею — великим олійним ліхтарем — в одній руці, з якимось шматтям у другій господар провів Семена до дверей нової хати, але далі не пішов.

— Отак — присінки, далі — сіни, за ними — світлиця, отако — кімната, отако — ванькір, — розказував він. — Лягай у світлиці. Там лави широкі, стіл липовий. Оце тобі кожушанка під голови, оце свита накритися. А оце — свічка. — Й, оглянувшись, неначе хтось міг підглядати за ними: — А оце Євангеліє і пістоль.

— Євангеліє і пістоль? — здивувався Білокобилка. — Нащо вони мені?

— Оборонишся тим або тим.

Поки козак засвічував од похідні свічку, Білокобилка намагався роздивится дім. Він новий, з широким рундуком, круглими вікнами в дубових рамах (постукав кулаком по рамі), критий ґонтом. Попрощався з господарем і пішов. Двері скрипіли іржавим скрипом — немащені, — в хаті неживий дух, запустіння, й тиша, навіть цвіркунів не чути. В світлиці аж четверо вікон, але вони — без фіранок, без віконниць, тільки дужче підкреслювали незатишок, здавалося, за тобою увесь час хтось підглядає. Голий стіл, дві голі широкі липові лави, що сходилися на покуті, на підлозі лежав старий килим і стояла в світлиці груба, а на ній, на кахлях, — кінні козаки та гармати.

Білокобилка ліг на покуті, свічку, увіткнуту в черепочок з просом, поставив на столі у себе в узголов’ї. Одначе, трохи полежавши, взяв свічку, обійшов увесь будинок. Скрізь пустка, навіть комора не замкнена, і там жодної діжечки, жодного кадібця — господар усе переніс на старе подвір’я. Сінешні двері не замкнені, та тим Білокобилка й не клопотався. А все ж ліг на лаву трохи насторожено.

Я розгорнув Євангеліє. Признатися, книги Святого Письма мені ніколи не доводилося тримати в руках, бачив її лише в руках попів та на суддівському столі. Розглядав лики святих, здебільшого суворі, похмурі, лише Богоматір усміхнулася мені доброю усмішкою. Дуже сподобався мені намальований у книзі сад, тільки якийсь не наш, пишніший і кращий, ніж навіть в аги в Криму, а там і інжир, і оливки, й лаврові кущі, а потім перекинувся далеко, за середину, де Іоанн хрестить Ісуса… Се мене здивувало, я думав, що Ісус хрещений од малку. Задумався над тим, й почав мене обіймати сон, і я дмухнув на свічку. Але не встиг задрімати, як наді мною щось гупнуло, по тому ще раз і ще, заторохтіло, спочатку я вирішив перележати те гупання — може, то кіт заліз на горище або пацюк щось трубить, — а далі сон полишив мене, і я розплющив очі, почав прислухатися. Гупало через кожні чверть години, й не на горищі.

Опустив ноги на долівку, не взуваючи чобіт і не світячи свічки, почалапав у сіни, а звідти на другу половину хати. Ще коли обходив хату, помітив, що в кожній половині відчиняються по одному вікну. Виштовхнув пересохлу раму, виліз, і по грядках, тихо ступаючи, пішов кругом хати. Пикатий, угодований місяць випасав на небесній оболоні отари зірок, костокрилі кажани випірнали й знову пірнали в темну синяву, десь далеко ліниво співали дівчата, а я скрадався, неначе злодій, і врешті побачив вутлу, як мені здалося, постать на причілку хати. Постать нагнулася, випрямилася, відкинулася назад… Я вхопив ззаду одразу обома руками — за плече та за шию. Шия була тоненька, як патичок, міг би переломити одним потиском, у вибалушених очах, які косували на мене, димів жах, і місяць у них гойдався з боку на бік. Хлопчина тремтів, неначе його била пропасниця.

— Пустіть… — пропищав тоненько.

— А будеш кидати груддя?

— Не буду. От їй — богу…

— А для чого ти кидаєш?

Хлопець шморгав носом, плакав.

— Так нехай він не ходить… до моєї матері.

— А як звати твою матір?

— Одаркою.

— Він більше не ходитиме. Тільки й ти… Бо впіймаю і в колодязь укину.

Чого в колодязь — і сам не знав. Випустив хлопчину й пішов до хати. Знову засвітив свічку, ліг, але спати не хотілося. Розгорнув Євангеліє, перекинув кілька сторінок. «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне». Так… Але чому Царство Небесне для вбогих духом? Якщо вони вбогі духом, то вони нікчемні. Далі про тихих, чистих серцем і милосердних… Либонь, вони теж попадуть у рай. А я? Я не тихий і не милосердний. Був колись тихим та добрим. Ах, яким я був сором’язливим та ніжним хлопчиком. І жалісливим. Усіх любив, усіх жалів. Покалічене вовком лошатко бігало за мною, неначе цуценя, ми обоє казилися й іржали, а батько сміявся. Де все те? Згоріло, як ластівка на вогні. Запалили в мені вогонь ненависті, я долаю її, кажу собі, що не повинен таким бути, й не можу подолати. Як бути добрим, навчіть? До кого добрим, до всіх? До всіх не можна. Серце саме відгадує… І щоразу помиляється. Колись я все приймав у серце інакше. Сміх — він тільки щирий. Слова — правдиві. В підступність не вірив. Мій батько кпив зі всіх, з мене також. Йому не велося. Казав: увесь світ з обману, облуди… Я жалів батька. І всіх, всіх… А потім деякі люди почали відпадати від мого серця. Спізнав стільки зла, стільки кривди, що моє серце не вміщає її. Й побачив стільки крові… Ось і нещодавно на моїх очах шаблі та ядра пролили її річку. Загинув Шквиря, помер від ран Булавка. А то були славні козаки. Праведні душі!.. Отже, є вони по Україні. Проте ницих, підлих більше. Я й сам нині… Іноді хочеться декому так натовкти пику, так його потяти… Руки сверблять, тягнуться до руків’я шаблі. Не завжди стримуюся. Бояться мене й деякі січові братчики. Не одному натер перцю в ніс.