Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 60

…Передобідньої пори кошовий бив грушевою палицею по спині обозного осавула й промовляв:

— Як же ти, курчий сину, перекинув у воду бочку з порохом!.. — У кошового голос густий і стомлений.

Рудий дзьобастий осавул, без шапки, з розтріпаним оселедцем, просився:

— Жовніри увірвалися, батьку… Ми відбивалися, Харько зачепив бочку й вона покотилася у воду.

— І його зачеплю, щоб був обачним. Пороху у нас тепер лишилося вісім бочок. І носили ви його казанками, а також шріт і кулі, неначе дурний воду за пліт. Подивіться, чи вам не повилазить, і порахуйте… Куль до гаківниць — три бочки, до шмагівниць — одна, куль залізних — дві, олов’яних — і рахувати шкода. Олова — одна штука, шроту залізного чи й півбочки набереться. А ядер, скільки ядер, Веремію? Сто двадцять три? Бодай би ти розум втратив на тій лічбі.

В голубому вечірньому небі янголи засвічували лампади. Спочатку засвітилося три, в самій середині неба, тремкі, мерехкі, далі спалахнула над лісом на сході одна, велика, червона, вона аж бризкала промінням, біля неї з’явилося ще дві маленькі, несміливі (либонь, їх запалили янголята), по тому почали зринати то там, то там — яскраві, синьо — червоні, далі засяяло все небо, визирнули криві Чепіги, посунув по небесній дорозі Великий Віз, прослався в синю печальну невідомість Чумацький Шлях, спілим кетягом дозрілих вишень повис Волосожар. Одна зірка ковзнула, покотилася по небу — то янгол полетів за грішною душею.

Янголи розвісили лампади й поснули, ото в них усього й роботи, а мені сон не йшов до віч, я лежав на леваді в траві, пас на припоні, на віжках, прив’язавши один кінець до гнуздечки, а другий до руки, коня, слухав, як ховавкає в травах перепел, як скрипить у селі пізній колодязний журавель, як десь ліниво брешуть собаки. В полі горить вогник, то пригасає, то спалахує знову — пастухи підкидають хмизу — він далеко від мене і все ж степлює душу — не сам я посеред цієї глухої ночі.

Кінь зітхає нутром, форкає й спасує присмачену вечірньою росою траву. Весь день він ішов то доброю риссю, то трухцем, й притомився, охляв, і тепер пасеться жадібно. Кінь — не кепський, високий, з довгими тонкими ногами, сухими грудьми, мабуть, народжений під сідло, для бігу, для вітру, але попав у роботу, у віз, став робочою скотиною, затяганою, впертою, понурою. О, то велика різниця — кінь верховий — повезун і кінь возовий, селянський, верховий знає, що вся його потуга в бігові, красивій ході, грайливості, те особливо поціновує хазяїн, він мовби й укоськує («ну, граєш!»), і милується його норовом, а кінь перебирає ногами, вдає, що хоче гризонути вершника за коліно, він — вигулянець, хазяїнів улюбленець, він бридиться поганим стійлом та поганою збруєю, ніколи не впаде на землю, задравши копита, та не почне перекидатися з боку на бік — в пилюці та кізяках, — він чекає на опалку з добірним вівсом, на шматочок хліба з руки господаря й платить йому красивою гордою ходою та летом по чистому полю. Возовий кінь не знає радості, свят, бреде по дорозі день до вечора, а випряжений піде попаски й забреде в такі бур’янища, що грива і хвіст позлипаються в кім’яхи, або ж залізе по саме черево в твань і вилізе звідти в рясці та глеї. Верховий кінь не піде далеко від хазяїна, кінь возовий норовить податися кудись, де його не можна знайти. Я люблю хороших коней, люблю мчати на них наперегони з вітром, і як заграє кінь, в мене сміється серце.

Я пасу коня на волосяних віжках, засинаю — він смикне, і я прокидаюся.

Й снилася мені церква в нашому селі, така маленька й така стара, що здалеку скидалася на ожеред соломи, і хтось стоїть у білому на дерев’яній паперті, подзвонює ключами та манить мене пальцем. Я — малий — малий, у солом’яному брилі, підходжу ближче й бачу, що то батько. Він не тільки в білому, а й сам білий як лунь, і скроні поввалювалися, більше схожий на шкелета, ніж на людину. Я сахаюся й біжу, біжу і вбігаю на власне подвір’я та кричу: «Мамо!» — «Чого ти, синку?» — озивається з городу мати.

Я прокидаюся… Кінь потягнув віжки, й моя рука затерпла, шорстка волосінь повпивалася в руку. Потягнув за віжку й перев’язав на другу руку. Думаю про батька, він чомусь часто почав приходити до мене вві сні. Майже кожного разу я розумію, що він — мертвий, і ті сни для мене дуже важкі, я не боюся мертвого батька, він помер давно, й від нього досі лишився тільки кістяк, подібний до тих, які вимиває весняна вода на запорозькому кладовищі. Всі ми станемо кістяками, ми і є кістяки, живі й мертві, одначе ті прожили своє життя, ми маємо прожити своє. Мій батько — п’яничка й трохи лиходій, водночас був дуже набожний (як те в ньому уживалося?), щосуботи й щонеділі водив мене до церкви, а у Великий піст брав туди кожного дня, і я подовгу вистоював у тісному, ветхому, вологому, схожому на сінці притворі, коли ж ноги затерпали зовсім, ставав на коліна буцім молитися й так відпочивав, з сутіні на мене суворо дивилися боги, й ревів псаломщик, його голос злітав під ветху баню таким громом, що здавалося, ось — ось розвалить її, і всю церкву, і трохи заспокоював голос батюшки з алтаря — м’який і лагідний. І сам батюшка був добрий, тільки дуже бідний, у потертих ризах та чоботях з старими пришвами. Захланний, ворохобний мій батько часто чомусь чіплявся й до нього, а батюшка лишень посміхався та намагався заспокоїти його. Але заспокоїти мого батька могла тільки мати, тиха та добра, й милосердна, а водночас безбоязна й аж величава. Мати чомусь також почала часто снитися мені. Батькові потрібно поставити в церкві свічку. А мати?.. Спогадую її, й серце мені щемить. Моя мати… Я не знаю, хто вона… Чайка чи ластівка, чи хохітва, чи й трохи каня. А може, все разом. Я її син, але, й відсторонюючись, знаю, що такої матері більше немає в світі. Вона й добра, вона й горда, вона розумна і неймовірно роботяща. Їй би бути панею, або хоч дідичкою, порядкувати великим господарством. Робота горить у її руках, вона і сіяла, і молотила сама (батько або бурлакував, або бігав у попихачах при панах), ще й залагоджувала всі батькові негаразди. А як вона співала, як молилася, у якій чистоті тримала нашу хату! По суботах мила у вербовому зрізі нас с сестрою, далі милася сама й сідала розчісувати свої коси. Вони в неї чорнющі, як ніч, і до самої землі, вона розчісувала їх великим гребенем для прядива, а ми сиділи й заворожено дивилися, й так само заворожено дивився батько, тоді він ставав маленький і смирний, він знав, що таких кіс немає більше ні в кого у селі, й такого голосу також, і почував свою вину перед нею за нашу нужду. Як же я давно бачив свою матір! Один—єдиний раз після татарського полону. Нас лишилося двоє в цілому світі, я і моя матінка, й живе вона самотиною, а я віюся по світах. Та що маю діяти?.. За ранньої молодості ми живемо для самих себе, поспішаємо до своїх коханих, летимо в світи, покидаючи матерів. Це ж я й нині промчу мимо неї… Несамохіть, поза моєю волею, затріпотіла в грудях пісня, і я випустив її на волю:

Співав про батька, а думав про неньку, переливав свою тугу в голосні слова, які линули над степом.

Й майнуло, проклюнулося зовсім неймовірне — залетіти до неї хоч на день, хоч на півдня, тепер я на коні, тепер встигну. Бог бачить мою правду, він не покарає за те. А я тільки стану на порозі, вклонюся моїй неньці, вона вмиє мою голову солоними слізьми. Мою голову не беруть кулі, вони минають її, і то правда, більша ніж звичайна правда, але ж…

…По той бік левади під лісом озвалась пісня. Чистий, безпечний, трохи втомлений, але піднесений парубочий голос зносив її в синє небо, й вона стелилася понад левадою, понад лісом і сонним селом: