Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 62

У канаві справді зашелестіло, й на дорогу кулею вилетів рудий, з рясно всіяним муратинням обличчям хлопчина літ дванадцяти, у сорочці, підв’язаній мотузочком, острижений як вівця.

— Де гадюки?

Дід зрозумів усе і розреготався. Усміхнувся і я, поколошкав руду щітку на голові.

— Як тебе звати?

— Сидором.

— Два Сидори…

— Як два?

— Один — ти, а то другий — і показав на меншу торбу. А ще є третій, маленький… У кишені, в кисетику. Себто був, а тепер немає. Там півтори копи міддю… Були.

Хлопчина зблід.

— Як то були? Ось вони, в кишені, — й шаснув брудною рукою до кишені полотняних штанів. Шаснув раз, вдруге, вивернув кишеню й закрутився, неначе вжалений ґедзем.

— Де ж це вони?.. Я цілий місяць збирав…

І хлопчина заплакав.

— Збирав — значить, твої… Перехрестися, що більше не кидатимеш діда, й гроші знайдуться…

— Не знайдуться. Ви бре… кепкуєте.

— Як то можна завдавати старшим брехню? То перехрестишся?

Хлопчина перехрестився.

— Вони в тебе за пазухою.

Сидір помацав рукою через сорочку й, усе ще не вірячи, дістав брудного вузлика.

— Слухатимешся діда, й гроші твої множитимуться. А то полишать тебе й не прийдуть ніколи.

Хлопець з подивом та страхом дивився на мене. Я ще хотів сказати, щоб надалі був пильніший і не губив по окіп’ю грошей, — не сказав.

— Ти, козаче, либонь чи не козак — планетник? — усміхнувся в білу бороду лірник.

— Звідки видно, що я козак? — запитав.

— З балачки. З хисту. Сам колись був січовиком і вашого брата наскрізь бачу.

— Ви ж незрячий…

— То не важить. Ось іду я…

— І куди ви йдете?

Й сам зрозумів, що зморозив дурницю. Куди може йти лірник? «Назустріч долі». Останні слова мовив уголос і втямив, що знову сказав щось не вельми розумне. Йде він… куди ноги несуть. Без мети, без думки. А чи не так? Тоді яку істину шукає? Шмат хліба на вечерю?.. Отож, істина — хліб, воли та обори?.. Якби було так, то найбільші багатії володіли б найбільшими істинами. Бог розподілив розуму й дурості порівну, їх майже однаково в усякого люду — панів і посполитих, гетьманів і простих козаків, попів і купців. Порівну — дурних і розумних. Лірник не володіє нічим, опріч ліри та своїх саквів. А що, коли саме він ближче до істини, аніж будь — хто інший? Він — сам по собі й сам у собі. І псалму співає сам собі. А для людей — «Сирітку», «Тещу», «Страшний суд».

Билина серед билин? Також ні. Билини — вони однакові… Билини — вони глушать одна одну. Він же живе в злагоді з усіма людьми, і з небом, і з хмарами, й з деревами… А що, коли отако прямо запитати його?

І я запитав. Лірник засміявся.

— Істина?.. Вона проста… Яка нині твоя істина? Що ти хочеш їсти?

Мусив погодитися. А сам подумав, що дід не вельми далекий розмислом.

— Сідай, переснідаємо разом. Учора в селі давали чумакам обід прощальний, накидали мені в торби й пиріжків, і пампушок. І навіть тиковку з тією самою вкинули…

Мовби й не випадало об’їдати старця, але другий день у мене в роті не було й ріски, і я сів. Ми смачно поснідали, ще й випили по маленькій дерев’яній довбаночці горілки, й погомоніли ладком.

Сидірко, котрий трохи провів мене, оповів коротко, що дід Голуб — так його прозивають — одружений, і є в нього жінка — п’яниця, яка не тримається домівки і все пропиває, а дід побивається за нею, уночі він сидить на призьбі ветхої хатини й грає сам собі на лірі.

…Глухо цокали по сухоземлі копита, припікало сонце, гойдалося над полем марево, і я гойдався з ним, і бачилося мені, що пливу на киреї по річці, а обабіч берега квітує калина, квітують яблуні, а над усім тим білим димом заквітла груша, наша груша, й мати стоїть під нею, склавши на грудях руки, й так гарно, так щасно всміхається до мене.

В цю мить щось заплакало наді мною, я кліпнув повіками й побачив низько над собою степову чаєчку — чубарочку, яка тужила й квилила, й те квиління входило в мене довгою гострою голкою. Скільки разів слухав я цю чаєчку на наших луках, скільки разів шукав її гніздечко, й жодного разу не знайшов. Й постали переді мною, в мені наша Тернова Долина з Прісною могилою посередині та озеро Довге, і влетіли в мене наші журавлі, й терпко запахло рогозою та материнкою. Я не згадував нічого, воно само влетіло в мене, і не в пам’ять, а в серце, влетіло бозна — як — квилінням чайки, — і я знову побачив наше село з уже відквітлими садами, огорненими вечоровою сутінню, і почув мукання корів, мекання овечок, відчув якусь пронизливу вільгість довкола, й почув у серці гризоту. Серце стрепенулося в передчутті чогось великого, надзвичайного, незвіданої глибини Божого світу, який — для мене, і цвіт садів для мене, й спів дівчат також, я цього не думав, думало щось за мене, воно жило само по собі, чимось одним — і вечір, і небо з зорями та місяцем, і сподівання чогось, і тривога, й радість та сум, і навіть трішки страху, заради всього цього я прийшов у світ, попереду — парубоцтво, одруження, господарювання — щастя жити… Просто на мить, на одну мить я перелетів туди, в мою юність, навіть на те саме місце біля воріт, де стояв тоді, коли мені солодко защиміло серце, я влітав у ту мить, але ненадовго, я ніколи не міг затриматись там, і далі намагався доточити все думкою, розумом, спогадом. Який був вечір, де стояла мати, на якому кутку заспівали дівчата, звідки пахли яблука. Все я бачив і пам’ятав, але це було не те, наче з чужої розповіді, а та мить з запахом вишневого клею і смородинового листя, з пронизливим щемом минущості та вічності, саме та, з юності, вирвана, подарована вищими силами, з якими я не завжди в злагоді, пролітала крізь серце, неначе стріла. Я багато валасався світом, багато чого знаю та вмію, навіть такого, чого не вміє ніхто, я можу стиснути думку, й не тільки свою, можу брати людей у свою волю, сього навчився в одного січового діда й трохи в турків та татар, але тих митей народжувати не вмію. Вони приходять самі й беруть мене в полон, сьогодні те сталося вже двічі, двічі я по хвилі пережив удруге своє колишнє життя, й це щось важить, щось віщує мені, й летить, не відстає від мене чаєчка — чубарочка, нагадує мені чаєчку в Терновій Долині, й нагадує рідну неньку, яка чекає мене під білою грушею. І я різко потягнув повід, повернув на дорогу, яка одчахувалася од шляху в ліву руку, — дорогу додому.

Я навіть не знав, як те сталося — їхав через власне прокляття, наперекір глуздові, наперекір усьому. Таке зі мною буває. Стане моє серце на краю прірви, й тоді хоч смерть, а піду за ним, а не за розумом. Розум підказує всілякі страхи — московські перейми, Дніпрову бистрінь, а серце видзвонює — тут поруч, тут поруч, рукою подати. Тільки перехопитися через Дніпро — і вже дома. Поцілую неньку, втішу її, нап’юся живої води з власної криниці — і знову в сідло. Бо ж, може, вже й не побачу її ніколи. Попереду велика січа, й, може, не одна… А я пролечу коршаком, змигну блискавицею — загаюся не довше, ніж на півдня. Тут мені знайомий кожен горбочок, кожен кущик.

…Дніпро переплив у сутінках, поки не зійшов місяць. Небо було туге, синє, а в ньому зорі — глухі й порожні, неначе попрокручувані свердлом дірки. Тримався за гриву коня, вода мила моє біле тіло, кінь плив без форкоту, розгрібаючи грудьми зорі. Не вперше мені долати Дніпрову течію, перепливати з одного мого — не мого — берега на другий. В мене немає берега. На лівому березі я кажу, що я — з правого берега, на правому — що з лівого. І там і тут я їду по чужій землі й пливу через чужий Дніпро. І там полюють за мною, і тут. Де ще є таке в світі, скажіть, щоб одна річка ділила одну землю на дві чужини? Українці, щоб поїхати в гості до українців, мусять платити мито. Один горобець цвірінькає на дві держави, два хижаки тримають білого лебедя кожен за крило і тузують, не пускають на волю.

Я щасливо переплив Дніпро, в глибокій ярузі, повній давкого туману, напас коня і прохолодним світанком рушив у дорогу далі. Тут уже пішли знайомі місця, дорога то збігала нагору, то спадала в долину, либонь, коли Господь творив сю земну твердь, щось сполохало його, у нього здригнули руки й земля лягла хвилями. В одному місці на краю крутої балки стояв стемнілий, але ще не старий хрест, когось тут було забито, й глуха печаль ворухнулася в моєму серці.