Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій. Страница 2

2013

«Пливи, рибо, пливи…»

Пливи, рибо, пливи —

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні.

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось — мої сни,

це — рибальські човни,

це — ніч, це — течія,

це — смерть, певно, моя.

Життя — це тиша й сміх.

Його стане на всіх.

Його вистачить всім —

всім коханням моїм.

Тому лети, рибо, лети —

я знаю всі мости,

знаю всі маяки,

роблю все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій —

радій, рибо, радій.

Любов варта всього —

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

2013

Вогнепальні й ножові

2012

«Кожного разу, коли вони зустрічалися…»

Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями,

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.

2009

«Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму…»

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,

караваном із трьох позашляховиків,

обійшли перевал, що лежав у густому диму

і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,

і в морозне повітря здіймалася анаша,

і похмурі бійці грілися коло вогню,

набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки — юні й старі.

Щойно ми увійшли, вони відступили вбік,

і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,

розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: Маріє, усі шляхи,

що вели сюди, всі дороги й стежки,

нині світяться в темряві, й втомлені пастухи

ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.

Всі потоки, Маріє, всі побережжя морів,

перестуджені, мовби горла малих дітей,

нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі

загусають повільно відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,

що лише існують, він зможе назвати все,

в ньому буде наша печаль і наша злість больова,

що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,

йому стане любові, щоби завжди стерегти

перехоплені нами колони та вантажі,

контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,

доки вони ростуть на нашій землі,

доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,

доти є ким поповнити лави — невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять до нас сюди,

нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.

Все минуще, сестро, вічні лише сліди

від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,

хай навчається справі та поміж нас росте, —

капітан покопався у похідному мішку

і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,

почали діставати ножі, амулети й прути,

хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним,

й відійшов назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото і килими,

порцеляна, бронза й купа теплих речей,

і стояло за вікнами небо чорне зими,

і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,

наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,

і за нею рушали всі пастухи та бійці,

і ступали снігом, ніби не мали ваги.