Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич. Страница 68

— Кохана моя Ганю, — допитується стрункий білявий парубок, зазираючи в чорні з поволокою очі своєї коханої, — скажи мені, чого ти така зажурена?

— Та так, Петре, не знаю, — відказує дівчина.

— Неправда, серце мені підказує, що ти щось приховуєш.

— Але я й справді не знаю, чого мені так тяжко…

— А от я знаю… Це тебе зурочив сусідній панич, — сказав Петро, і його лице спохмурніло від важкого спогаду.

— Ще чого вигадав! — спалахнула Ганя.

— Не вигадав я, а правду кажу. Панич тебе кохає, а ти його.

— Щоб я його кахала? Дурню! Хіба ти не знаєш, яке те панське кохання? Нехай та дівка, котра пана покохала, лучче камінь на шию почепить та в воду скоче! Та хіба ж пан може кохати просту дівчину?

— Е-е, чого ти нас морочиш? — підхопили парубки. — Краще не відрікайся, бо ж усе село знає, що ти кохаєш панича!

— Ну що ж, кохаю то й кохаю! — гордо проказала Ганя.

— На те й пани на землі, щоб їх кохала така пані, як ти… — їдко шпигонув хтось із гурту.

— Дурні ви! — обвела всіх поглядом дівчина.

— Ну, це ми не вперше від тебе чуємо. Але це ти недобре робиш, що лізеш до панів, — ображено гомоніли парубки.

— Та брешете ж ви все! Як перед Богом, так і перед вами признаюся, що ніколи не кохала я панича. І вас теж нікого ніколи не кохала! Всі ви дурні, я скоріше чорта буду кохати, аніж таких йолопів, як ви!

Ганя не змогла більше нічого сказати, ридання здушили її горло, і вона залилася слізьми.

Самолюбство хлопців було уражене, цілий вечір вони вже не могли заспокоїтись і зиркали на дівчину спідлоба. Тільки один довірливий Петро залишався вірним Гані. Ані кпини товаришів, що він надаремне зітхає, ані Ганине з ним поводження, котре не відзначалося ніжністю, не згасили його почуттів. Він прив’язався до неї з чисто українською впертістю.

— Оце ж які ви брехуни! Так начебто й не знаєте, що Ганя відпустила панича з гарбузом! Грішно вам ображати сироту!

— Ну й Петро! Втішає свою кралю, а вона йому в очі плює! — реготали хлопці.

Вечір проминав, як ведеться, тільки одна Галя не переставала журитися, і тихі сльози котилися по її смаглявому личку. Уже було пізно, коли двері в хату відчинилися І хтось увійшов, та поки що за густими клубами холодної пари, яка увірвалася з двору, важко було роздивитися, хто цей прибулець. Набавом усі побачили якогось високого стрункого чоловіка в довгому до колін кожусі і високих чоботях, які носять багаті козаки.

— Добривечір, дівчата! Добривечір, хлопці! — привітався він, кланяючись ліворуч і праворуч.

Дівчата спочатку зміряли його поглядами, а тоді лише поклонилися, а парубки стояли мовчки, навіть голови не схиливши. Поява незнайомця викликала у них всіх зовсім різне враження. Дівчата бачили в ньому нові веселощі, нову поживу для своєї цікавості, а хлопці — нового суперника, ще й небезпечного. Жоден з присутніх тут парубків не міг іти в порівняння з цією мужньою вродою. Могутній, мов дуб, він на цілу голову перевищував будь-кого з них, ніхто не мав таких блискучих чорних очей, як він. А густі темні вуса спускалися, мов дві змії, з червоних губ аж на груди. Вираз гордості, упевненості в своїй могутності й силі був розлитий на його смаглявому й похмурому обличчі. Що се був за чоловік і звідки? Ніхто не знав. Нежданий, незваний з’явився він на досвітки, і хлопцям це не подобалось. Вони вже почали перешіптуватися межи собою, як би то вигнати й провчити такого невігласа.

— Ні, зачекайте, — сказав Петро, перепинивши інших, — я його спочатку спитаю, хто він такий. А там побачимо, що з ним робити.

— Нехай і так, — згодилися парубки.

— Відкіля, земляче, прийшов? — спитав Петро, підходячи до похмурого незнайомця.

— Відкіля? — перепитав його той, і якась лукава й підступна посмішка промайнула на його тонких і хитриІ вустах. — Та з-під Млина, Петре.

— А, знаю, се з села Млини, що в пана Косого, верстов за сорок звідси буде, — сказав хтось із гурту.

— А як ти знаєш, що мене звати Петром? — дивувався парубок.

— Та вже знаю, адже я тутешній, — відказав гість, пропалюючи Петра поглядом.

— Тутешній? — в один голос повторили дівчата й хлопці. — А чи ти не той самий орендатор, якого пан прислав на Млини?

— Сказано вам уже раз, що я живу під Млином. Досить з вас і цього, — якось сердито проказав гість, кидаючи довкола себе гордим, повним зневаги поглядом, від якого всім одразу стало незручно.

Продовжуючи запитання після такого непривітного тону ніхто не відважувався, і всі зосталися в тім переконанні, що се був новий орендатор млина, який приїхав із сусіднього села. Тільки всім видалося дивним, що він з’явився оце серед ночі просто на досвітки, не відпочивши з дороги. Та що поробиш, коли йдеться про таку важливу персону, і парубки змінили свій гнів на ласку.

Час минав хутко, але колишньої жвавості й невимушеності не залишилося й сліду, усіх якось гнітила присутність цього чоловіка. Та особливо він не сподобався Петрові. «Лихий, видно, цей чоловік, — думав Петро, — недобрий. Оно як витріщився на Ганю. Чого б то?» І справді, орендатор не зводив з Гані своїх блискучих вогненних очей. Склавши руки на грудях, він мовчки милувався тонкими рисами і красивим станом дівчини. І як же добре було їй од цього погляду! Вона чула на собі його силу, їй було тепло і затишно, враз забула про недавню образу, а натомість солодка млість розлилася по її тілі. Довго сиділа Ганя, опустивши очі, не наважуючись і поглянути на того, чию владу відчувала над собою, але врешті жіноча цікавість перемогла, вона звела голову і глянула на нього. Ось їхні очі зустрілися, її погляд потонув у його полум’яних очах, і втратила вона волю над собою. Невідомо, чи довго просиділа б дівчина у такому заціпенінні, якби хлопці й дівчата не зібралися розходитись.

— Тебе сьогодні зобидили, кохана моя Ганю, — прошепотів на вушко в сінях пан орендатор, — але я не дам тебе більше нікому на кпини.

Голос його бринів так м’яко, так лагідна, що ці слова глибоко запали в серце Гані. Вона навіть озирнулась, було, щоб йому подякувати, але його й слід зник.

— Ганю, що тобі сказав пан орендатор? — спитав її Петро.

— Нічого не казав.

— Неправда, я сам бачив, як цей приблуда щось тобі пробубонів, — гаряче заперечив Петро.

— Я думала, що ти один хоч не такий лихий, а тепер бачу, що ти такий, як усі, — відказала Ганя. — Ну що тобі поганого зробив цей пан орендатор?

— Погана він людина. Не кохай його, Ганю…

— Еге ж, тільки тебе одного й кохатиму! — засміялася дівчина.

— Не кохай ти того орендатора, — благаючим голосом просив Петро.

— Добре-добре, — і дівчина, сміючись, втекла від нього.

— Не дозволю йому кохати її. Як треба, то вб’ю його, а Гані не віддам, — думав собі Петро, вертаючись додому.

А Ганя довго не могла заснути, вона в неспокої крутилася в ліжку під теплою периною, і сон тікав од неї. «Надійся на мене, Ганю», — сказав пан орендатор, і ці слова досі звучали в її вухах, а його шовковий голос приємно тішив слух. Ледь починала вона забуватися, як перед не, ю з’являлася могутня й гонорова постава орендатора, котрий, склавши руки, пропікав її своїм поглядом. Ганя мліла, танула під цим поглядом і зі стогоном прокидалась: але в хаті її було темно, лише цвіркун під печею цвіріньчав свою безконечну пісню, під боком хропіла стара мати, і вітер із завиванням рвався в димар.

На ранок вона встала розбита, цілий день їй було якось нудно, неспокій і дивна туга катували душу, котра раніше була завше такою спокійною. З нетерпінням чекала вечора. Та нарешті настав бажаний час, і вона знову йде на досвітки, її очі жадібно стежать за кожним, хто заходить у двері, а пан орендатор не з’явився, і Ганя повертає додому сумна, незадоволена собою і всім на світі. Знову настає для неї жахлива ніч, повна золотих видінь і гіркого розчарування. Наступного вечора Ганя теж даремно чекає свого пана орендатора. Ніхто їй не може сказати, куди він подівся. Ніхто не бачив його з того вечора, як він приходив на досвітки.