Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич. Страница 70

— Хіба тобі, моя кохана, Петро нічого не розповідав?

— А я йому й так не повірю. Я тільки тебе кохаю.

— Я це знаю, — сказав орендатор, захоплено пригортаючи дівчину.

— І ти мене кохаєш? — довірливо питала вона, зарані впевнена у відповіді.

— Кохаю тебе, моя лебідонько. Ніхто тебе у мене не відбере, — сказав пан і поцілував Ганю у вуста. Жагучий вогонь бажання пробіг по всьому тілу від цього поцілунку, голова запаморочилась. Вона знесилилася й забула про все на світі.

— На досвітках нам не можна більше бачитися. Приходь до мене, Ганю, — шептав їй на вушко пан.

— Прийду, мій коханий, — відказала вона в забутті.

— Приходь завтра до мене на Млин, коли місяць зайде. Я тебе чекатиму на греблі. Не побоїшся прийти?

— Ні, не побоюся. Хоч у пекло веди, всюди за тобою піду!

— Кохана моя, я знав, що ти мені не відмовиш. Але тепер прощавай, мені треба додому.

— Вік би не розлучалася із тобою, — зойкнула Ганя, не пускаючи його.

— Пусти, мені пора, — квапився орендатор, але раптом спитав: — А що, чи є на тобі хрест?

Спитав глухим голосом так, начеб щойно пригадав щось.

— Є, мій коханий. Хочеш, покажу тобі? Він у мене славний, червоного золота. Мені його пані почепила, коли хрестила, — й вона хотіла дістати його, але пан орендатор враз весь перемінився, лице його зробилося синім і наче б покрилося димом, а очі, незважаючи на сутінки, заблищали, мов жаруки.

— Ні, не треба, не треба… — проказав страшним голосом. — Отже, на тобі є хрест!

— Є, мій коханий, — тихо повторила дівчина, несвідомо заникуючись.

— Ну, тоді прощавай… прощавай навіки… навіки… — І він рвонувся від неї.

Бідолашна Ганя була тепер ні жива ні мертва. її серце розривалось при гадці, що вона могла образити чим-небудь кохану людину. Вбита горем, стояла вона очамріло перед дверима. «Невже він скааав: прощай навіки? Невже се правда? Ні, не може бути, сього я не переживу!»

— Ти кажеш, Ганю, що мене любиш і зробиш для мене все, — почула вона знову чарівливий шепіт.

Ганя озирнулась і побачила знову коло себе пана.

— Все на світі для тебе зроблю, коханий, — втішилася дівчина.

— Треба мені для одного діла багато грошей. Моїх бракне, дістань мені трохи, як можеш.

— Та де ж я тобі візьму? Ти ж знаєш, що я бідна дівчина, нічого не маю, — аж залилася слізьми.

— Дурниці, гроші можна знайти, якщо захотіти. Заклади шинкареві що-небудь.

— Але в мене нічого такого нема, що зміг би взяти шинкар. Нема ані коралів, ані дукатів чи дукачів, ані шовкової хустини.

— Заклади свого хреста. Тобі дадуть за нього добрі гроші.

— Закласти жидові хреста! Та чи можна так, мій милий? — жахнулася Ганя.

— Можна. А ти ще запевняєш мене, що кохаєш? — дорікав пан.

— Присяй-бо, що кохаю! Кохаю понад життя! — лестилася до нього дівчина, обвиваючи за шию лебединими руками.

— А хіба ж я тебе не кохаю? Продай хреста жидові, моя кохана, продай…

— Добре… Продам… — ледве чутно проказала Ганя, згораючи в обіймах, повних вогню і жаги.

— Тоді до завтрього, — попрощався пан і швидко щез у пітьмі.

Весь день гуляла хурделиця, вітер люто кидався на перелякані хатки й трусив ними, мов чорт грішниками. Снігові замети виростали на дорозі, а мороз забивав подих і заліплював очі білим інеєм.

Закутавшись у теплий кожух, Ганя весело біжить по дорозі на млин. В кишені у неї дзвенять гроші за хрест, якого вона заклала в шинкаря. Що не крок, вона грузне в глибокому снігу, а вітер ріже в лице і не пускає вперед. А час уже близький до півночі… Але дівчина не зважає на перешкоди, вона вже чує сердитий лопіт млинового колеса. Ще трохи, і вона зігріється в палких обіймах пана орендатора.

Ось його темна постать коло верби, він з нетерпінням чекає на дівчину. Ганя приспішує крок. Але даремно — в темряві очі її помилились, вона сприйняла за пана орендатора сухий стовбур. Рушає Ганя далі, вдивляючись в сутінь. Ось нарешті вийшов її коханий з млина їй назустріч, весь білий, у борошні. Але й цього разу довелось розчаруватися. Те, що вона сприйняла за орендатора, було тільки сніговим вихором, що знявся вгору. Серце дівчини розривається від нетерплячки, вона, мов дика кізка, біжить, перестрибує через перепони і ось уже опиняється коло млина. «Потоки з шумом крутяться і розсипають у всі сторони мільйони бризок. Ганя дивиться і не може відвести очей, так її здивувало те, що вона бачить: внизу у воді стоїть дивний кришталевий палац, його прозорі стіни виблискують всіма барвами веселки, розкішні сади з чудовими небаченими на землі плодами оточують його з усіх сторін різнобарвною стрічкою. Та, незважаючи на всю пишноту, віяло звідти безлюддям, мовби живої душі там ніколи й не було. Один лише пан орендатор у червоному жупані прогулюється собі по порожніх покоях, де все сяє казковою розкішшю, і, заклавши руки за спину, когось очікує з нетерпінням.

— Ага! Нарешті ти моя! Нарешті ти прийшла! — гукає він з диким реготом, помітивши дівчину.

І Ганя в нестямі метнулася в обійми пана орендатора.

З того вечора про Ганю на селі вже не було ані слуху ані духу. Щоправда, гомоніли, буцім-то вона втекла з паном-орендатором, але достеменно цього ніхто не знав. Лише Петро не зневірився що-небудь дізнатися про її загадкове зникнення і не припиняв своїх пошуків.

Уже сонце почало пригрівати сильніше, уже на призьбі грілися сиві діди зі своїми онуками. Білі поля рябіли то тут, то там чорними плямами, з веселим галасом котилися яругами каламутні потоки. Нарешті, як то в нас кажуть, щука розбила кригу хвостом і ріка ожила, заплюскотіла по закоцюрблих берегах, а в повітрі виразно запахло весною.

— Та се ж чи не наша Ганя! — зойкали жінки, обступивши труп потопельниці, який викинули примхливі хвилі на жовтий пісок. Здавалось, смерть ще не відважилася доторкнутися своєю руйнівною силою до цієї сплячої красуні.

— Сказав, що знайду… І знайшов, — проказав сумно Петро, дивлячись на покійницю. — Не послухала мене, Ганю… Казав я, що загубить тебе клятий орендатор… так воно й сталось… — І сльози скотилися з його щік.

Переклад з російської.

Микола Костомаров

Як прозаїк більше відомий своїми історичними повістями. Однак є в нього й історико-детективна повість «Жидотрепание в начале XVIII века» («Киевская старина», 1883) і фантастичні новели («Легенда о кровосмесителе», «Приключения по смерти», «Тайновидец», «Плач на могиле»). А його фантастична повість «Скотий бунт» лягла в основу однойменного роману Джорджа Оруелла, який повівся з нею досить безцеремонно, бо не цурався навіть текстуальних запозичень.

Оповідання «Дитяча могила» публікується за журналом «Современник» 1860, книга 3.

ДИТЯЧА МОГИЛА [11]

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена трави від сонячної спеки. Інші розсипані по полях в різних напрямках. У могил є свої особливі назви, наприклад: Гостра, Чорна, Широка, Гудун-могила, Козарська могила. Одна така могила стоїть собі окремо на відстані півверсти і називається Дитячою. Вона не належить до надто високих, а проте не так легко зійти на неї. А свою назву дістала вона від жахливого злочину, що трапився в давні часи.

В тому селі жив колись бідний чередник. Життя пастухів у наших українських селах гідне співчуття. Як звичайно, у пастухи йде остання жеброта, в якої нема ні коня, ні вола, хто не може орати землі, а порядний селянин ніколи в пастухи не піде уже тільки через те, щоб його дітей і онуків не ганили тим, що у їхньому роду був пастух. Ми, як відомо, давно вже пройшли період номадів, а тому не дивно, що у нас надається перевага хліборобству. Чередник не сіє, не жне, живе тим, що дають йому, а ця винагорода така, що далебі її можна милостинею назвати. Отримує він копійок двадцять чи тридцять асигнаціями з голови, а це за рік буде — ну, гора — карбованців шість сріблом, та ще зверх того дадуть йому сала чи пшона. З того всього він повинен прогодувати і себе і сім’ю, і теплий одяг і взуття купити собі, жінці й дітям, і подушне заплатити, і панові подачу дати, бо він панщини не відробляє, а коли жінку і дітей гонять на панщину, то се за них самих, а не за нього. Народ же у панськім селі небагатий і нещедрий на подарунки, господарі не раз кажуть йому: «Що там твоя праця? В землі не порпаєшся, косою не махаєш, сидиш собі на горбочку та приглядаєш за чередою. Хіба то праця?» А як воно придивитися уважно, то, їй же право, праця чередника і є найтяжчою. У спеку весь день печеться, а в негоду мокне, вічно він на ногах, вічно мусить пильнувати, щоб якась худобина збзикана не забігла у хліб чи на сінокіс. Лягає пізніш од усіх, допоки господині не розберуть своїх корів, раніше всіх встає, щоб обійти всі двори. А коли стадо вчинить набіг на панський хліб, то чередника віддухопелять так, що цілий тиждень сидіти не зможе. Тому-то ніхто так не тішиться осінню, як пастух, бо, коли хліб зберуть, то тут уже йому привілля, всюди ходить, де лиш заманеться. А влітку йому — самі муки. Щоправда, не буває лиха без світлих, хоч і коротких, хвилин; так само й гірке для чередника літо засолоджується одним Петровим днем. Тут він із самого ранку заганяє худобу у яку-небудь кошару, а господарі мусять дати викуп, себто видати чередникові його платню. Тоді ж зверх домовленого господині приносять йому і жінці його трохи сиру, сметани, сала, і довго опісля, зітхаючи, спогадує він щасливий Петрів день.