Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап. Страница 29

– А що за цих пару індиків?

– Та просю триста!

– Триста, кажеш?

– Триста, кажу!

– Довго рахувати треба!

– Кажіть, скільки, щоб менше було рахувати…

І починається…

Тягнуть сірого за язика й роззявляють йому рота, беруть за роги, давлять за горло, міряють батогом од ратиці до холки, цуплять за хвоста, щупають під хвостом…

– Триста, кажеш?

– Та те ж, що чуєш…

– Ану, проведи!

– Можна й провести…

Одв’язують сірого од воза:

– Гей!

– Тихо-тихо веди! Не гони!

– Та хоч не дивись… Ідуть, як часи…

– Такими «часами» моя баба до могили йшла!

– Побалакай…

– А скільки, як ділом?

– Та й кажу ж ділом!

– Ні, ти кажи ділом!

– Кажу ж: триста!

– А за сто вісімдесят ти їх не оддаси?

– Походи десь іще!

– І походю!

– І походи!

– Та ти не одвертайсь! Гроші даю!

– Та не черепки ж!

– Добрі гроші даю! Ти не думай!

– Я і не думаю!

– Та скільки ж? Двісті береш?

– Ні! Коли вже хочеш, так ото двісті вісімдесят! Ото!

– Та що ти «двісті вісімдесят»?.. Молись Богу!

– Помолимось.

– Двісті береш? (Лясь!)

– Двісті вісімдесят! (Лясь!)

– Береш, кажу, двісті? (Лясь!)

– Та ти ділом давай! (Лясь!)

– Та ти ділом і проси! (Лясь!)

– Та ти подивись на воли! Карасі – не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх, – як сестра рідна! Дитини не займе, а ти «двісті»?!

І знову тягнуть сірого за хвоста, роззявляють сірому рота, давлять за горлянку, лапають під хвостом, беруть за холку, гладять по шиї…

Ходять кругом нього, дивляться на нього…

– Молись Богу! Двісті двадцять! (Лясь!)

– Менш як сімдесят п’ять не буде! (Лясь!)

– Не буде? (Лясь!)

– Не буде! (Лясь!)

– Хай стоять!..

– Хай стоять!..

І пішов од сірого невідомий… Пішов, з-за четвертого чи п’ятого воза кричить:

– Береш двісті двадцять?

– Ні, не беру!

– Бери, а то за печінку тебе візьме!

– Хай бере…

І стоїть знову сірий біля воза, думає думку волячу, аж доки знову:

– Скільки за ці бузівки?

– Триста!

І т. д., і т. д.

Може, поїде сірий додому, може, поїде сірий на другий хутір чи в друге село…

А може, потрапить сірий он до того «панка» з тоненьким довгим ціпком у руці, у піджаку й із золотим перснем на пальці, – і буде тоді з сірого «беф-строганов».

Стоїть сірий, ремиґає…

І корови стоять… Стоять ті корови, що «заливають молоком»…

– Скільки за цю «нємку»?..

(«Нємка» сіра, вим’я торбинкою і в кізяках.)

– Шістдесят!

– Тьху!

– Собаці під хвіст!

Не зійшлися, значить! Коротко, але рішуче…

……………………………….

– А за цю «мадаму» скільки б ви хотіли?

– Вісімдесят!

– Небагато й хочете…

– Та ви ж подивіться: картина – не корова!

– Та то так! Тільки ж інша дівка як на пику, так така ловка, що хоч воду з лиця пий, а там погляди – вона й твердувата!

– Та то вже, як знаєте…

– Да-а-а! Менш би слідувало прохать!

– Да-а-а!

……………………………….

– Скільки за ребйонка?

«Ребйонок» – бузівок чорненький, кругленький, з отакунькими ріжками…

– Двадцять сім!

– Пущай дітьо подрастьоть!

– Хай росте…

……………………………….

І моляться, і хрестяться, і ляскають, і проводять, і божаться, і доять…

Купують – продають… Продають – купують… Міняють…

А навкруги:

– М-м-му-у!

– Ве-е-е!

– Ме-е-е!

……………………………….

…Ятки… Вулиця з яток…

«Ларьок» тріпоче червоною вивіскою…

Мають червоні прапори над маленькими вивісочками:

«Остапівське єдине споживче товариство»…

«Попівське ЄСТ»…

«Федорівське ЄСТ»…

Між ятками живий потік – просунутись нема куди…

На штани, на спідниці, на сорочки…

– А це ж міцне?

– Зубами не розірвеш…

– А почім?

– Тридцять п’ять!

– Та й дорого ж!

І тягнуть той ситець, і на зуба пробують, і радяться, радяться, радяться…

Тут більше хусток, кохточок, безрукавок…

«Баб’яче» царство…

– І ви тут? Драстуйте!

– Здорові були!

– На спідницю?

– Ні, це я Федькові на сорочку…

– Почім?

– Тридцять п’ять…

– А я оце дітям гостинця…

А «гостинці» ті барвистими папірцями пообкручувані, з хвостами на обох кінцях, так і тягнуть до себе, так і тягнуть.

– Почім?

– Три копійки штука…

– Е-е-е!

– Є і по дві на копійку! А ці по п’ять на копійку…

– А ось по двадцять! Беріть оцих: солодкі та добрі.

– Дайте!

……………………………….

Дзвонять чавуни, дзвонять коси, деренчать гребінки…

– А тіки за цю гребінку?

– А ви, кумо, гребінку купуєте?

– Еге ж!

– Бери, тьотю, от єту гребінку!

– Малувата вона… Мені таки таку, щоб і вошу вбити, щоб таки і прясти…

– Бери оцю! Цією тигру вбити можна!

– Та ще щоб і плавкенька була…

– Єта сорок!

– Та хай вам!

– Бери меншу, дешевша буде!

……………………………….

Біля кіс діди… Дзвонять, дзвонять, дзвонять… Стружать одну об одну…

– Якісь вони не такі…

– А яких вам треба?

І знову:

– Дзень! Дзень! Дзень!

Півдня косу вибирає…

– Дзень! Дзень! Дзень!

……………………………….

– Ось яйця! Сюди яйця! Отут яйця!

– Дранки! Дранки! Баби, дранки!

– Неси курку! Сюди курку!

– Квасу! Ось квас! Только в Москві та в нас!

– Руб поставиш, два возьмьош!

……………………………….

Хрипить орган… Скиглить скрипка…

А теноральний бас-профундо з тонісіньким байдужим сопрано розповідають праведним:

Птиця воздух наполняла,
Безпрестанно всьо літала
І крилами трепетала,
Хвалу Богу воздавала…

……………………………….

Ярмарок!

……………………………….

III

– Бе-р-р-р-е-жи-и-ись! Побережись! Побережись!

– Н-н-но-о! Н-но-о-о!

…Цьвох! Цьвох!

– Ех, арабська!!!

– Н-но-о! Побережись! По-о-о-бережись!

– Та не бий! Не бий! Ходою її, ходою!

– Не сіпай!

– Пр-р-робіжись!

……………………………….

Коні… Кобили… Стригуни… Лошата… Пекло…

Тут без батога нема людей…

Тут спочатку батіг, а потім уже людина…

Тут батожний свист, ляскіт, лемент…

Ту т:

– І-ги-ги-ги!

– І-і-і-і-і-і…

– Тр-р-р! Тр-р-р!

І цьвох, і цьвох, і цьвох!

Тут провадять, пробігають, запрягають, проїздять…

Тут оте «Молись Богу!», «Хрестись» – нервове якесь, рвучке, шалене…

– Кажи!

– Ка-а-а-жи!

І це «кажи» не просто собі слово «кажи», а божевільний крик…

– Ка-а-жи! Ка-а-а-жи, ти!

Тут б’ють по руках скажено, з надсадою, з розмахом, що боїш ся – ось-ось рука одірветься й покотиться під колесо!

– Ка-а-а-жи! Та ка-а-а-жи ж!

– Що ти на зуби дивишся? Ти на неї подивись! Ти дивись, що вона їсть? Хмиз! Тре… Як каменем, тре…

– Та…

– Та що ти такаєш? Що ти такаєш? Та щоб мене пранці їли, як вона щось у мене, крім соломи, їсть… А ти такаєш! Ти подивись на неї… Ти дивись, як іде! Іде як?! Ти на п’ятки дивись! Усі чотири п’ятки показує… Отуди дивись, а не в зуби ти дивишся…

– Та й худа ж яка!

– Слова нєт, коняка морена. А ти думав, їй мед? А якби тебе двадцять верстов прогнав та на солому потім поставив – ти б підстрибував?!

– Та…

– Та ти її на шматки рубай! Клади п’ятдесят пудів – і не здригнеться! А ти в зуби? Ну?!

– Та скільки ж ти хочеш?

Дядько держить на поводі свою білу. Вона підібрала задню ногу, одвісила нижню губу й дрімає…

– Даси тридцять!

Це, значить, коняку і тридцять карбованців додачі… Міняються…

– Візьми «токмо»…

«Токмо» – міньба так на так…

– Що ти мені «токмо»?! Ти дивись, що ти держиш… Старця держить, і «токмо»…