Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап. Страница 30

«Старець» байдуже махнув хвостом…

Циган до нього підбігає, роззявляє рота, витягає язика:

– Тут же в роті, хай Господь милує, як і в с…і! А він «токмо»… Ка-а-жи! Ділом кажи! Та ка-а-а-жи ж. Хочеш п’ять?!

– І то гроші!

І тріщать долоні, летять додолу шапки, гасає в повітрі «мать», бігає коняка, цьвохкають батоги, ріже вухо:

– По-о-о-бережись!!

Це на головній кінській алеї, де цигани, де баришники.

Тут вряд вози, біля возів підмощено землі, щоб коні стояли передком на горбку, – тоді вони поставніші, рівніші…

Тут яка-небудь «арабська» пробігає крізь два мури кусючо-палючих батогів і, прискочивши до воза, тяжко дихає…

Тут недосвідченого дядька облапошать так, що, привівши нового коня додому, дядько кричить:

– Ря-а-туйте!

І веде його на другий ярмарок, де перед ним моляться, хрестяться, пробігають, проскакують, скидають з його шапку, ріжуть його по долоні, показують йому зуби, ноги, холку…

Дядько дивиться, хреститься, б’є по руках, каже:

– Двадцять п’ять!

Веде додому, приведе, роздивиться:

– Ря-а-туйте!

Веде в третій ярмарок…

Потім у дядька ні коня, ні грошей…

Тут як утаскають дядькові «ревуна», так і сміх і горе…

«Ревун» – це кінь з хворобою легенів, чи що… Так він, коли стоїть – нічого з ним не трапляється… А пробіжи ним хутенько верстов із десять – він починає ревти (задихається), як бугай…

Показненька коняка, а не багато й додачі дав…

«Одурив», – думає дядько…

На воза – й на рисях додому!

Прибіг додому.

– Тр-р-р!

А кінь йому:

– Ве-е-е!

– О, рятуйте! Тр-р-р!

– Ве-е-е!

– Ой Боже мій!

– Ве-е-е!

* * *

Тут нема простих коней…

Тут не кінь, а:

– Лев!

– Орел!

– Злитий!

– Орляка!

– Вітер!

– Юнкер!

Тут нема простих кобил, а тут:

– Птиця!

– Буря!

– Скеля!

– Одна в світі!

От вам, приміром, «лев»…

– Та це ж не кінь, а лев… Ти тільки подивись!

Іде той «лев» – у його задні ноги циркулем, з ока тече якась слизота, і ребра в його поверх шкури вже стирчать.

– По-бер-ре-жись!

«Лев» біжить, задніми ногами за землю чіпляючись…

……………………………….

От вам «орел»….

Як іде, так на задню, на ліву: руб двадцять! Руб двадцять!

– Кінь дійствительно прихрамує… Засікся в дорозі! А коняка добра! Мужича коняка! Орел!..

А в «орла» того ліва кульша на четверть вища від правої культі…

«Орел»…

……………………………….

Ось «птицю» запрягли проїздити. «Птиця» гречана на масть, з козинцями й худа-худа-худа…

Під хвостом у «птиці» ціле провалля: втягло ото так її. Загнуздали «птицю». Зав’язали «птиці» хвоста біля самісінької ріпиці.

Щоб усе було видать! Як іде! Як біжить!

– Н-н-о-о!

Шість душ на возі.

– Н-н-но-о! Цьвох!

А з провалля в «птиці» тільки – чвирк!

– Н-н-но! (Цьвох!)

А звідти: чвирк!

З «примочкою» бідна «птиця». «Примочка» – то така в коней хвороба (нервова, чи що).

Цьвох!

Чвирк!

– Це! З фанталом? Н-н-о-о-о!

Бідна гречана! А й вона ж колись на леваді іржала весело!

Бігають «орли», «леви», «юнкери», «вітри», «птиці», «скелі», «бурі»…

Кусають їх безжалісні батоги… Вони підскакують, спотикаються, хекають…

……………………………….

– Та це ж жеребець! З ним мороки багато… Якби він виложений…

– «Мороки багато»?! «Жеребець»? А якби й тебе виложив?! Ти не туди дивись, а на груди дивись… Гора!..

……………………………….

– Це кінь?! Мені якби жеребця!

– «Жеребця»?! Та з ним, чортом, мороки скільки! Й ока з нього не спускай! Ти на коня дивись! Це ж кінь, а не цуценя!

– Кінь, що й казати, добрий! Тільки ж чого ото по йому «гречка» пішла? Говорять, що то кров порчена, як гречкою посипало…

– Та яка там кров?.. Сіра була кобила, а «ділопрозводитель» гречаний… От і гречка… Сірий він, у матір пішов, а це тепер од батька гречка почала витикатися… Од «ділопрозводителя»… О!

– Купили, Петровичу, кобильчину?

– Та купив…

– Скільки віддали?

– Оддав свою рижу, одинадцять додачі, півкварти й п’ять пудів пшениці майбутнього врожаю…

…Скільки коштує кобильчина, – скажіть ви?!

……………………………….

– По-о-бережись! По-о-бережись!

– Н-о-о-о! Н-о-о-о!

– Е, ей! Е, ей!

…Бігають коні, бігають цигани, метушаться циганчата, гавкають під циганськими возами собаки, ляскають батоги, іржуть лошата, хрюкають жеребці!

……………………………….

Ярмарок!

IV

…Сонце пече!

Так пече, ніби воно з квасошниками «в долі»…

Просто просвердлює тебе промінням і наливає в груди, в живіт, у голову тії спеки скаженої…

І дуєш квас, і лізеш під воза, і біжиш до Псла, зриваєш із себе одежину, плигаєш у воду і вовтузишся разом з кіньми, з коровами, з волами…

А від Псла і до Псла тягнуть на налигачах, ведуть на поводах:

– Купать! Напувать!

І зморена, і галасом прибита товарина з охотою бреде в воду, стає, дудлить воду й обмахується од мух мокрим хвостом… І од хвоста того бризки по Пслу, мов од попівського кропила…

А над Пслом, на майдані, торг іде…

Власне, більше галасу, як торгу…

Бо:

– Ну як із волами?

– Тихувато. Купця немає… Так самі між собою ото перекидаємося… Якби збоку грошва – діло б пішло…

– А коні?

– Та й коні ж… Що ж коні?.. Цигани ото та баришники каліччю менжують, а хазяї он повиводили – так ніхто не вкусить. Грошей у дядька обмаль, якраз оце перед урожаєм – де ти тих грошей набереш…

– Нема «сурйозного» купця. Надержує на осінь… На зиму спродуватимуться – тоді дешевше й гарбатиме…

……………………………….

Риба йде… Мануфактура потроху… Начиння різне хазяйське… Дріб’язок… Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків… Яйця… Прядиво…

Тут і галасу менше, а діла більше…

……………………………….

Уже сонячне проміння навскоси трохи…

Притихає навкруги…

Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідують…

Летять угору пробки з руської гіркої.

Стоять пляшки, ганчіркою позатикувані: то власного виробу…

Це могорич.

– Будьмо!

– Будьмо!

– Хай же ваша гніда прудко бігає та лошата справно водить!

– Хай!

І булькає з пляшки в рот біленька й розливається по жилах, і червоніє людина, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає, й мотає швидше руками…

Напідпитку…

……………………………….

Он уже посунули й додому.

Запрягаються коні, запрягаються воли…

Додому…

Потяглася строката гадюка од Псла на степи…

……………………………….

Оживає «тічок»…

Це там, де коні… Одв’язуються коні від возів і виводяться на шлях між возами…

Тічок…

– Ей, мінці, налітай!

– Кому булану?

– Хто сірого візьме?

– Бережись!

– Н-н-о! Н-н-о-о!

– Бережись!

– Кажи! Ка-ж-жи!

Лясь! Лясь! Лясь!

– По-о-о-бережись!

Остання агонія…

Ще година – й затихає ярмарок…

Тічок… порожній… Баришники, кому додому ближче, запрягають коні…

Кому далеко – ладнаються ночувати.

Бо завтра ж ярмарок!

Складають товари крамарі. Вечоріє…

Біля циганських шатрів поблискують огнища: варять вечерю…

Не чуть сліпців…

І тільки орган на каруселі благає Ваньку:

Бросай, Ванька, водку пить,
Пойдем на работу,
Будем деньги получать
Кожную субботу…

Затих орган…

Вечір…

* * *

А потім уже ніч… Темна ніч, чорна ніч, тьмяна ніч…

Такої ночі циганські шатра – лірика, а цигани – поезія… Такої ночі циганська журна пісня, ота пісня, що її біля Пишного шатра чорноока Галя співає, – отака пісня:

А-а-а-а! А-а-а-а!

А-а-а-а!

Тягуча, як степ, пісня, – так і така пісня за вільну здається… І слухаєш пісні тої журно-тягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п’яний біля шатра Галину маму б’є…