100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки - Сняданко Наталка В.. Страница 37

Бо так не можна, бо не прийнято, бо що це таке насправді.

Старшому легше і гірше — все вже було, вже не раз битий, вже знаєш, як може обернутися, як може тобі раптом заболіти, як, щойно дозволиш собі, навіть лише собі вимовити оте слово, ти вже сам себе загнав у кут, у полон, у рабство. Бо ти ще нічого не знаєш насправді, бо все може бути, бо непевність часто перемагає в молодій людині природний відрух, як от те, що ніби зараз струмить від неї до тебе, і вона може раптом тебе сахнутися, бо…

І ти кажеш собі: заспокойся, не роби зайвих рухів, не метушись, нічого ще нема, це все ти сам собі вигадав — і за себе, і за неї, і твоя «несамовита» енергія і фантазія може знову завести тебе кудись на слизьке, і знову розіб’єш собі лоба або ще щось.

А зсередини рветься давно загнане в підпілля почуття — я хочу любити, я хочу жити, бо я живу тоді, коли люблю, і любов — це, власне, і є життя.

Як прекрасно мати когось — нехай спершу далеко, нехай навіть не часто бачитись, але отак от просто з неба повірити — і мати когось в собі і себе в ньому.

Щастя — просто аби вона була десь отут; і коли вона сідає поруч — довкола гомінка компанія, і ти відчуваєш, як по твоєму тілу йде тепла хвиля від неї, і ти говориш з іншими, і жартуєш, і смієшся, і тобі весело, і компанії також — але все це правда і ні, бо найголовніше — оця тепла хвиля, оці майже мурашки по тілу і майже забутий, хоч завжди очікуваний стан внутрішнього розпруження — ось є поруч людина, яка тобі з кожною хвилиною стає ближчою…

Треба їхати, бігти виконувати завдання, здавати екзамени, виступати по радіо, йти в гості до родичів, забігти до лікаря, пити каву, залізти у ванну, сісти за комп’ютер — все робиш, як в тумані, бо всередині лиш одне… Ні, ніхто ще нікуди не пішов, усе може бути інакше, все ще нічого не значить — розум твій з останніх сил переконує тебе зупинитися, але тобі все вже по барабану, ти вже сказав собі це слово, і далі ти сам ним живеш, воно проростає в тобі, хоч як ти не намагався б його не пам’ятати.

Дивишся в дзеркало, сам собі ти рідко коли подобаєшся, один з найбільших твоїх недоліків — не зовсім молодий вік — після кількаденної п’янки дається взнаки, але все зауважуєш між іншим, ти ледве стримуєш себе, аби не визнати, що в тебе зараз усмішка ідіота, якому й так все кайф, і що ти не можеш не думати про неї, і тебе жене думка — щось їй подарувати, кудись її повезти, поїхати з нею в далекі країни…

— Ну досить, — подумки кричиш ти собі, — хоч поцікався, що там у політиці… Змушуєш себе сісти за комп’ютер, але краще би писати їй листа, два листи, сто листів, сто тисяч листів…

І знайдуться слова і думки…

Це вже як наркотик, приємно — хочу ще!

Але, як на фотоплівці, поступово проявляється всередині тебе її образ, і все те, що, може, навіть їй самій в собі не подобається, тобі стає надзвичайно близьким — і не найгарніші зуби, і кирпатий носик, і потерті джинси, і коротка зачіска, і кросівки, і… Насправді все геть байдуже — скажімо, як вона жила досі. Якою вона є в деталях і рисах — не важить, бо не з обличчя це прийшло, а з того згустку енергії, саме з цього поєднання різних струмів, кольорів і нот, які витворили її такою, і тому вона тобі раптом близька, тому вона твоя, попри різницю у всьому, ні, вона може бути твоєю, ні, ти хочеш, щоб вона була твоєю… Яка не є, мене влаштовує все, якщо вона йде мені назустріч, далі — разом нас вже багато і нас не подолати, бо удвох значно більше, ніж один… Один плюс один — ти не один…

Але що там з того боку ріки?

Чи не надто швидко я біжу?

Де в неї візьметься право і сила перебороти межу — любити старшого за неї; не так любити, як люблять ровесника, ні, зовсім інакше — але ж!!!

Її майже босяцьке життя — ти це вгадуєш — випинає з неї в її хлопчакуватості, в її одязі, в окремих рухах — ти, заплющивши очі, можеш вже вирахувати дуже багато. Вона переступала кордони не раз і чинила те, що мама не веліла, а дядя міліціонер — тим більше.

Але ж то там, то інакше, то…

Ні, не інакше, ні, не там, усюди в людини є право на власний вибір, її право на відмову через страх і задкування до звичайного порядку речей…

Вона така молода, у неї все попереду… Що? Що там такого цікавого і важливого може бути попереду, якщо без тебе?

А в тебе без неї?

А якщо разом, якщо вдасться, то і її життя піде зовсім іншим річищем, і твоє також.

Хоч яким би не було минуле, тут значно більше правди.

Ну, але якщо доля звела вас накоротко…

Ні, майже істерично кричить щось всередині тебе, розум вимагає осмислення, адже все ще може статися. Та ні, неправда, в неї очі такі, як у тебе, — і в очах було те, от те, от те…

Ну, а якщо ні…

Ні, зупинись! Бо всіх інших у тебе давно багато, але в серці може жити тільки одна людина, один образ.

Зараз у тебе — це вона.

І скільки б не були ви разом, все одно прекрасно, що це відбулося, і ти зміг знову відчути щастя когось любити, чекати можливого і сподіваючись на неможливе разом.

А ще лишається…

Вже лишається як наслідок — цей текст.

Игорь ПОМЕРАНЦЕВ

ШАРОВЫЕ И ЛИНЕЙНЫЕ [15]

В середине девяностых прошлого века я написал и опубликовал в одном толстом журнале рассказ «Шаровая молния». Это рассказ о чувстве, которое принято называть «первая любовь». Одних это чувство почти не затрагивает и быстро выветривается, других преследует до конца жизни. Пятнадцатилетние герои моего рассказа понимают, что влюблены друг в друга благодаря шаровой молнии. Происходит это летом на веранде, где они прячутся от грозы. Приведу короткую цитату из рассказа.

«Гроза началась поздно, в начале десятого. Они сидели на веранде, взъерошенные и мокрые. Гена принёс яблоки. Сидеть на соломенных креслах было неудобно. Внезапно в щель между балкой и крышей протиснулся светящийся предмет, напоминающий penis. На глазах он обрёл очертания шара величиной с детский мячик и устремился к полу. Роза и Гена оцепенели, словно кто-то сказал им „замри“. Шар порозовел и поплыл по веранде без видимой цели. Гена услышал потрескивание, но не сразу догадался, что это трещат их волосы. Тем временем шар будто налился кровью и пустился в пляс. Но плясал недолго. Врезавшись в бронзовый подсвечник с огарком, шар лопнул. Что произошло дальше, Роза и Гена не помнили. Они очнулись от боли. Пахло гарью. На его руке, которая в момент взрыва лежала на плече Розы, алел ожог. Плечо Розы тоже обожгло. Белым осталось лишь то место, где лежала Генина ладонь».

Впоследствии моих героев раскидало по разным странам: Роза оказалась в Израиле, Гена — в Германии. Сорок лет спустя Гена пытается найти первую любовь. Он даёт объявления в русские газеты Израиля и Америки, что ищет подругу с отпечатком ладони на правом плече. Героиню я назвал Розой Вайс. Мне казалось, что это имя — Белая Роза — звучит драматично в контексте рассказа. Через десять лет после публикации «Шаровой молнии» я получил по электронной почте письмо, подписанное Розой Вайсблиц. Это имя было мне знакомо.