Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій. Страница 16

Що іще потрібно знати про героїв? Справжні герої, ті, чиї історії потім перечитуєш та переповідаєш, ніколи не вигадуються. Усі вони існують в дійсності. Іноді вони забуваються, іноді пригадуються. Художники зображують їх на іконах. Письменники роблять усе можливе, аби не розповісти про них правду.

2

Що насправді лишається в минулому? Лише те, що ти не наважився забрати з собою, чого ти позбувся більш-менш свідомо та безболісно. Минуле озивається голосами й тінями, пізнаючи які ти озиваєшся у відповідь, не даючи цим голосам остаточно зникнути, а тіням – кінцево розпастися в повітрі. Минуле подібне до торгівельних складів, наповнених різнобарвним і коштовним непотребом. Іноді ти повертаєшся сюди, аби віднайти необхідні тобі речі, про існування яких давно забув, а тут раптом щось сталося, змінилися обставини, й ти змушений порпатись у звалених до купи тканинах та коробках, перебирати книги й черевики, рвати папір і розмотувати нитки, намагаючись відшукати те необхідне тобі свідчення часу, ті речі, без яких твоє минуле не вкладається в повноцінну гармонійну картинку, порушуючи спокій і розладнуючи сни. І все, що можна відшукати поміж цього краму, все, що зносилося сюди дбайливими руками невідомих тобі вантажників, все це й виповнює той простір, що лишається за тобою в минулому. Усім цим заставлено було кімнати, коридори та балкони, валізи, холодильники та багажники, шафи, письмові столи та горища. І весь цей безмір предметів і речей є, можливо, найважливішим свідченням твоєї тут присутності, тим спадком, що після тебе лишається.

Більшість історій, віршів та балад наповнені зсередини чужими речами, химерними предметами повсякденного вжитку, про які часто забуваєш, але які потім неминуче пізнаєш. Поезія – це і є великий каталог речей, без яких життя персонажів, побут головних героїв видаються незручними й неправдоподібними. І твоє легковажне ставлення до цих речей, твоє нехтування ними ніколи не минається просто так, обов’язково потім боляче б’ючи по спогадах і пам’яті. Оскільки не можна нехтувати самою тканиною часу, полотном світла, котре тебе щоранку опалює, павутиною реальності, що пролітає за вікнами. Речі, які відчувають кожен твій порух, реагують на твоє дихання й завмирають від твого крику, складаються в слова та фрази, відтворюють графіку строф та друкованих сторінок. Справою літератури є предмети, з якими ти щоденно маєш справу, особливо ті з них, без яких ти просто не вмієш обходитись, до яких ти звик настільки, що саме їхнє зникнення, помирання й знищення є найбільш точним свідченням часу. Ці речі характеризують тебе й видають із головою, обтяжують і роблять твоє життя нестерпним, вони нагадують про давні обставини й дають поштовх до оповідання чергової історії. Потім, згадуючи всі ці сюжети, згадуючи героїв – головних і випадкових, негідників і красунь, апостолів та перевізників, повертаючись до їхніх промов та вчинків, заяв і жестів, ти наштовхуєшся на розкидані ними речі, на загублені ними рукавички й носовички, бритви, олівці та окуляри, розгромлені ними меблі й порвані ними простирадла, покреслені ними папери й списані ними щоденники. Натрапляєш і починаєш їх перебирати, намагаючись зрозуміти, наскільки важливими були вони для чоловіків та жінок, для підлітків та пенсіонерів, що потрапили до твоєї чергової історії. Намагаєшся зрозуміти: про що тут ішлося? Як починалася ця історія і чим вона закінчилась? Так, саме ця.

Вона завжди мала при собі кросівки для бігу. Оскільки більшість часу перебувала в дорозі, їздила на різні бізнесові зібрання, з кимось домовлялась, комусь звітувала, щось підписувала, проводячи таким чином цілі тижні в дорозі. А щойно поселившись у черговому готелі, підійнявшись до себе, спланувавши день і зробивши кілька дзвінків, переодягалась, взувала кросівки й бігла на вулицю.

Біжучи вулицями, людина загалом має особливий погляд, вона помічає вазони на підвіконнях і печальних хворих за лікарняним парканом, над її головою спалахують крила птахів, а таксисти, прокидаючись в своїх автівках, дивляться їй услід зачудовано, не розуміючи, звідки вона тут узялась і куди так швидко зникла. Мабуть, це не найкращий спосіб знайомитись із архітектурою – вона навіть не встигала запам’ятати назви вулиць, які щойно пробігла, фіксуючи лише велику кількість червоного й зеленого в цьому липневому ранковому палахкотінні – зелень дерев і червона цегла будинків лишалися їй на згадку, їх вона й буде бачити, повертаючись подумки в те літо, до того дивного міста.

Потрапляючи вночі до її кімнати, ти завжди наштовхувався на її одяг, котрий лежав повсюди – на підлозі, на стільцях, на ліжку. Вона легко обходила його в темряві, тримаючи тебе за руку, й ти ішов за нею, майже наосліп, нічого не помічаючи, крім цього одягу, про який потім згадував у першу чергу – короткі літні ночі, її гаряче напружене дихання, дихання загартованого джоггера, дихання жінки, котра пробігла не один десяток кілометрів порожніми ранковими проспектами, дихання, що поступово заспокоюється, оскільки починається ранок і вона приходить до тями й просить тебе забратися звідси куди-небудь. І ти поспіхом збираєшся, завважуючи в кутку її кросівки, проклинаючи все на світі й дякуючи небесам, що дають подорожнім можливість зупинитися в цьому готелі.

Хоча, якщо згадати уважніше, на пам’ять спаде багато інших, не менш важливих і не менш промовистих деталей: її кулькові ручки, які вона постійно забувала в барах та на рецепції, одноразові виделки і ножі, котрі вона завжди мала при собі, оскільки не довіряла закладам громадського харчування, візитівки різних магазинів та салонів, що їх вона складала в паспорт, а оскільки паспорт теж завжди мала при собі, на випадок поселення до нового готелю, то й візитівки ці постійно траплялись їй на очі. Вона легко знайомилася з перукарями та масажистами, з паркувальниками й таксистами і, виїжджаючи з міста, лишала по собі купу ненадійних приятелів і підозрілих друзів.

Тому що могло залишитись по ній? Як можна переповісти все те, що вона говорила, лежачи на підлозі готельного номера й дивлячись новини англійською мовою? Що з цього всього може потрапити до твоєї історії, якщо ти надумаєш скласти її докупи? Ти ніколи не зможеш переконливо розповісти про твердість її шкіри й легкість її подиху, про тепло її светрів і задимленість її кімнати, в якій цілу ніч горіли сигнальні вогні, скликаючи сторожові дирижаблі, що збились зі свого маршруту. Ніколи й нізащо не можна передати інтонацій, з якими вона освідчувалась в коханні й розповідала про свій бізнес, ніхто й ніде не відтворить співів, які лунали з її душу. Кожна спроба викласти цю історію логічно й послідовно приречена на невдачу, оскільки ти сам ніколи не міг зрозуміти: де тут логіка, в чому тут послідовність, звідки вона виникла, куди вона потім так безнадійно пропала. Просто маєш справу з цими торгівельними складами, зі списками та каталогами, із щедрим наповненням власної пам’яті, з її невичерпністю і невимовністю. Минуле підштовхує до оповідання історій, до писання віршів, за допомогою яких ти намагаєшся систематизувати забуте й відновити незрозуміле. Поети подібні до працівників канцелярій, вони ведуть облік усіх світових катастроф та особистих звитяг, вони складають реєстри смертей і воскресінь, всією своєю щоденною діяльністю безтурботно прискорюючи кінець світу. І апостоли, які відповідають за всі книги, написані в цій країні, повертаються з нічної зміни, заходять до поетів у їхні контори, аби відмітитись і піти додому, до наступних пригод, до наступної робочої зміни.

Поети можуть хіба що фіксувати, оскільки чим вони можуть зарадити всьому почутому? Вони виловлюють із чужих оповідей найбільш важливу інформацію, відновлюють за уривками й шматками біографій усю послідовність подій, всі причини, що примушували мешканців цього міста будувати барикади й переходити на бік урядових військ. Прописуючи свої рядки, вибудовуючи літери, поети насправді намагаються хоча би якось зарадити тому хаосу значень та натяків, з котрих складається минуле, намагаються зачепитись бодай за якісь свідчення, за якими можна буде скласти повну картину того, що передувало відлигам, повеням і затемненням сонця.