Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій. Страница 7

Так довго в дорозі,

що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе

насіння приживається в волозі й поросі.

Дорога – це час, потрачений нами на розуміння

своєї загубленості. Дерева виростають

на кораблях, що рухаються ріками.

І ось восени кораблі

вгрузають в мул і стоять

серед води і темряви.

Що ти знаєш про дерева? Дерева пускають коріння

в трюми й машинні відділення,

добираються до присмеркових глибин

і тих закутків, де сховано

сухе зерно й запаси питної води.

Що вони мають тепер робити

на кораблях, які повільно йдуть на дно,

обтяжені листям і гіллям?

Коли будеш думати про дерева,

думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,

про довге коріння, яке пов’язує

нас із життям. Коли будеш думати

про зелені яблука,

думай також про тих багатьох, хто працював

на цій ріці, намагаючись хоча б на мить

стримати її течію.

Кінець жовтня.

Жінки йдуть від берега.

Вітер полоще важкі рушники,

мов прапори переможців.

Земля нагрівається і охолоджується.

І ти нагріваєшся і охолоджуєшся

разом із нею.

Полкові барабани

Скільки минуло часу,

скільки всього трапилось,

а вони знову з’являються на вулицях міста,

з якого їх вибивали десять – п’ятнадцять

років тому, з якого вивозили їхні

тіла в теплих шкірянках, що

диміли кров’ю та порохом.

Знову тримаються хідників

та перехресть – підлітки в кросівках

і гостроносих черевиках перекрикуються

в свої телефони, вигукують прокляття

на адресу диявола, котрий веде їх

за собою вперед

до смерті

та забуття.

Історія – гральний автомат,

завжди заряджений для тебе

чиїмись руками.

Нічого не трапляється з недогляду,

все повертається на свої місця.

Країна, що пробуксовує в жовтих

снігах депресії, потребує нової крові,

тому безіменні агітатори

знову вербують на спальниках

і в трамваях цих юних бойовиків,

завтрашніх генералів,

готових стати до великого переділу,

готових битися за кордони,

лаштувати погроми

в офісах та на автомийках.

Не залишай мене, вітчизно,

не виїжджай услід за зірками,

лишайся зі мною в присмеркових парках

із залізними коробками гральних автоматів,

які хтось зарядив чорними

серцями підлітків.

Якщо і ти залишиш мене,

чи стане мені впевненості

бити в полкові барабани,

відправляти їхні листи,

вести кореспонденцію

з дияволом?

Спробуймо ще раз:

час повертається на старі помешкання

і не знаходить там наших слідів.

Діти все такі ж відважні

в своєму небажанні здаватись без бою,

тому крокують за барабанщиками,

в своїх кросівках, спеціально створених

для того, аби переходити

в наступ.

Не залишай нас, надіє,

тієї пізньої золотої пори,

коли ми будемо ділити здобич,

із відчаєм знищуючи

запаси любові

на військових складах вітчизни.

Співай, сирено!

Історія знає багато прикладів,

коли людині випадало керувати обставинами,

підкорювати своїй свідомості

непіддатливу матерію повітря,

і воля та упевненість зрушували

з місця захололі від неробства трамваї.

Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.

Коли вона приїхала і поселилася

в цьому готелі на кілька діб, мала з собою

лише одну валізу з речами.

Зате там було кілька суконь, які вона

планувала одягати на вечері

з діловими партнерами.

І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.

Черевики тягли мене на дно, вона була

у своїй вечірній сукні, мокра і ділова,

схожа на сирену, якщо ви справді

можете уявити сирену

в готельній ванні,

у вечірній сукні.

Нам усім випадає вибирати з того, що

дарують нам провидіння й випадок.

Вибір невеликий, а проте і цього

вистачає, аби виловлювати дощові краплі

поезії й злизувати їх гарячим язиком

з віконного скла.

І той, хто зберігає в собі здатність

відрізняти смак і масштабність любові,

на яку він не має жодного права,

ніколи не зможе подолати

спокуси заступити за край,

зайти за розвішані на подвір’ї

простирадла, за якими

ховаються наші видіння.

Мої сирени, мої радіоведучі,

ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,

ви, зі своїми неймовірними зап’ястками

й мокрим волоссям —

ви співали, доки руйнувалась ця картонна країна,

співали, доки горів літній день,

співали, доки спливав відпущений вам час

і остуджувалася вода.

Залишаючи її до наступного вечора,

до обов’язкової неминучої зустрічі,

я озирався довкола й помічав середину червня —

таку глибоку у великому місті.

Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,

якщо бачать в небі за нами

ці неймовірні спалахи та вогні.

Жодні обставини не здатні опиратись людині,

наділеній волею та упертістю.

Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.

Швидко просохне одяг, рваний нею, як

шкільні підручники.

Завтра зранку вона здасть свій номер,

заплатить за битий посуд,

залишить назавжди це місто.