Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 16

— Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.

Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою.

— Що ти вирішив? — не витримала Ольга. — З цією заправкою?

— Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.

— Ясно. І скільки будеш чекати?

— Не знаю. Літо довге.

— Знаєш, Германе, — сказала вона раптом, відганяючи від волосся ос, — я тобі допоможу, якщо буде потрібно.

— Добре, — відповів я їй.

— Але я хочу, щоб ти зрозумів — це лише бізнес.

Ясно?

— Ясно.

— Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.

Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в'язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.

За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись.

Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.

Увечері Коча хрипко розповідав про своїх жінок, про їхню підступність, нерозумність та ніжність, за які він їх і любив. Консерви закінчувались, я дав Кочі грошей, той сів на стару україну і поїхав униз, за харчами. Я лишився сидіти в кріслі, дивлячись, як над трасою протікають червоні потоки, повітря тужавіє від пилу й сутінків, а небо стає схожим на томатну пасту.

Це були дивні дні — я опинився поміж давно знайомих і зовсім не відомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку. Вони всі ніби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу і як саме почну діяти. Мене це відверто напружувало.

Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто вони мене не відпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене тут, схоже, розраховували. Мені це відверто не подобалось.

Головне — дуже хотілось гарячої піци.

Наступного дня, себто в п'ятницю, ближче до вечора, до нас заїхав дивний персонаж, який відразу ж звернув на мене увагу, та і я його теж помітив. Приїхав він на старому уазі, на таких машинах раніше їздили агрономи та прапорщики, їхав з півночі, повертався в місто, одягнений був, як і я, у військові штани та камуфляжну майку. На голові мав якогось есесівського кашкета. Дивився на всіх підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.

— Гарна куртка, — сказав.

— Нормальна, — погодився я.

— Це гарне сукно. Ти Герман?

— Герман, — відповів я.

— Корольов? Юріка брат?

— Ну.

— Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.

— Тут усі робили з моїм братом бізнес, — дещо роздратовано сказав я.

— У нас із ним були особливі стосунки, — він постарався виділити слово «особливі». — Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.

— У тебе — це де?

— На аеродромі.

— Ти працюєш на аеродромі?

— На тому, що від нього залишилось. Ернст, — назвався він і простягнув руку.

— Що це в тебе за ім'я?

— Це не ім'я, це поганялово.

— Ну, а звати тебе як?

— Та так і зви — Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?

— Історик.

Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.

— Знаєш, Германе, — він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки. — Я теж історик. Ця робота на аеродромі, просто так сталось. Ти що закінчував?

— Харківський університет.

— Істфак?

— Істфак.

— Де практику проходив?

— Та під Харковом і проходив.

— Копав?

— Копав.

— А що можеш сказати з приводу «Мертвої голови»?

— Якої голови?

— Мертвої. Дивізія така була.

— Ну, — завагався я, — нічого хорошого.

— Ось що, Германе, — він боляче стиснув мені лікоть. — Ти обов'язково маєш приїхати до мене на аеродром.

Я відкрию тобі очі.

— На що? — не зрозумів я.

— На все. Ти ж нічого не розумієш.

— А ТИ РОЗУМІЄШ?

— А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок.

Приїдеш?

— Приїду, — погодився я.

— Знайдеш?

— Знайду.

— Ось і добре.

Він рішуче повернувся й рушив до уаза. Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.

— У понеділок! — крикнув на прощання.

Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.

— Хто це? — запитав.

— Ернст Тельман, — відповів із задоволенням Коча, — кращий друг німецьких піонерів.

— Що за ім'я?

— Нормальне ім'я, — засміявся Коча. — Механік з аеродрому.

— Мабуть, я його знаю.

— Тут усі всіх знають, — ніби повторив за кимось Коча.

— Він нам спирт зливав із якихось авіаційних запасів, Років двадцять тому, — почав пригадувати я.

— Ось бачиш, — погодився Коча.

— А чому Ернст?

— Він перекопав тут півдолини. Шукає німецькі танки.

— Танки?

— Угу.

— Для чого йому танки?

— Не знаю, — признався Коча. — Для самоствердження. Він говорить, що десь тут у наших місцях лишилось кілька танків. Ну і шукає тепер. У нього вдома цілий фашистський арсенал — автомати, снаряди, ордени. Але при цьому він не фашист, — попередив Коча. — Через це і Ернст Тельман.

— Ясно, — зрозумів я.

— Німецький танк, — додав, підійшовши, Травмований, — великих грошей коштує. Тільки хуй він що відкопає.

— Чому? — не зрозумів я.

— Гєра, — роздратовано сказав Травмований, — це ж не мішок картоплі, це 60 тонн заліза. Чим він його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.

Травмований незадоволено розвернувся і зник у гаражі. Я побрів за ним. 60 тонн, думав, справді не мішок картоплі.

Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов'язку. Востаннє щось подібне я відчував у третьому класі місцевої школи, коли нас вивозили збирати яблука в радгоспних садах і ми старанно шукали важкі опалі фрукти в холодній вересневій траві. У суботу машин було більше, ніж зазвичай. Вони рухались на північ, у бік Харкова. Коча радісно рахував бабло, переживаючи, чи стане на всіх запасів пального, оскільки бензовоз мав приїхати лише наступного тижня.

Вдень, коли черга спала, а сонце викотилось на найвищу точку, я скинув важкі рукавиці, попередив Кочу, що відійду на годину, і рушив уздовж пагорба, подалі від траси.

Навіть не знаю, куди саме я збирався йти, скоріш за все, просто потрібно було від усього цього перепочити, пройтися мальовничими околицями, так би мовити. Спустившись із пагорба в балку і вибравшись нагору, я вийшов на безкінечні кукурудзяні поля, котрі тяглися до обрію, та й за обрієм, схоже, вони так само тяглися. Жодної дороги туг не було, тож я просто пішов уперед, намагаючись, аби сонце світило в спину і не сліпило очей. Краєвид був салатовим від молодої кукурудзи й чорним від сухої землі, де-не-де траплялись невеликі западини, місцевість нагадувала поле для гольфа, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать, хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо — посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю.