Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 18

Зовсім поруч зі мною, на відстані кількох кроків, раптом розчинилось повітря і з'явився незрозумілий протяг.

Тягло звідти гарячим вітром і важким утробним жаром.

Жар цей в'їдався у сон, так що мені здалось якоїсь миті, що я таки втік, зібрався з силами і вискочив назад, до звичного життя. І навіть прокинувшись, ще деякий час відчував, як триває це сонячно-нудотне відчуття дороги, як палають переді мною вогонь і попіл, від яких стає солодко й тривожно. Навіть не відкриваючи очей, я здогадувався, у чому тут річ і що саме стояло зараз переді мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв переді мною, просто біля мого крісла, важкий і гарячий, ніби серпневе повітря, ікарус.

Цей запах ні з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи після воскресіння. Стояв він із вимкненим двигуном і темними вікнами, так що зовсім не видно було, що там у нього всередині, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушені голоси й насторожене дихання, тож різко підвівся й спробував зазирнути до салону. Раптом двері відчинились. На східцях стояв Травмований. Був у біло-блакитній футболці збірної Аргентини й здивовано розглядав мої військові черевики.

— Ти що, — спитав, — так і поїдеш?

— Ну, — відповів я, ховаючи арматурину за спиною.

— А арматура навіщо? — далі дивувався Травмований. — Собак відганяти?

— Просто так, — розгубився я й закинув свою зброю в хащі.

— Ну-ну, — лише й сказав Травмований і, відступивши вбік, кивнув головою: давай, мовляв, заходь.

Я ступив усередину. Привітався з водієм, той байдуже кивнув у відповідь, підійнявся ще на одну сходинку й оглянув салон. Було напівтемно, я спочатку навіть не розгледів, хто там сидів. Потовкся на місці, озирнувся на Травмованого, знову огледів автобусні сутінки й невпевнено помахав рукою, вітаючись із пасажирами цього мертвотного транспорту. Це був сигнал. Автобус тут-таки вибухнув, і салоном прокотився радісний свист і гамір, і хтось перший закричав:

— Здоров, Гєрич, здоров, сучара!

— Здоров, — увімкнулись відразу міцні горлянки, — здоров, сучара!

Я насторожено, проте на всяк випадок привітно, посміхався у відповідь, не зовсім розуміючи, що відбувається.

Аж тут Травмований легко підштовхнув мене в плечі, і я відразу ж завалився в дружні обійми, лише тепер розгледівши всі ці обличчя.

Були тут усі — і Саша Пітон з одним оком, і Андрюха Майкл Джексон із синіми церковними банями на грудях, і Семен Чорний Хуй з відкушеним вухом та пришитими пальцями на правій руці, і Дімич Кондуктор з наколками на повіках, і брати Балалаєшнікови — всі троє, з однією на всіх мобілою, і Коля Півтори Ноги з фарбованою в біле залисиною та гітлерівськими вусиками, і Іван Петрович Комбікорм з вуглуватою від кількох переломів головою, і Карпо З Болгаркою — з болгаркою в руках, і Вася Отріцало з перебинтованими кулаками; а ще далі сиділи Гєша Баян, і Сірьожа Насильник, і Жора Лошара, і Гогі Православний — одним словом, увесь золотий склад «Меліоратора-91» — команда мрії, яка рвала на шматки спортивні товариства звідси і аж до самого Донбасу і навіть виграла Кубок області; заслужені майстри спорту в окремо взятій сонячній долині. Вони сиділи всі тут, переді мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили мені волосся і радісно сміялись із пітьми салону всіма своїми золотими та залізними фіксами.

— Що ви тут робите? — запитав я, коли перша хвиля радості спала.

На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився наді мною — друзі, перезираючись, весело сміялись і відверто тішились, дивлячись на мою розгублену пику.

— Гєрич! — кричав Гогі Православний. — Дарагой! Ну ти даєш!

— Ну ти й даєш, Гєра! — підтримували його брати Балалаєшнікови, завалюючись на розхитані крісла. — Ну ти й даєш, брат!

І всі інші теж голосно ґелґотали, плескаючи мене по спині, і Саша Пітон аж подавився своїм кемелом, а Сірьожа Насильник ридав зі сміху, ткнувшись у груди Васі Отріцалі, якому це, втім, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, сміявся, і Карпо З Болгаркою, сміючись, розмахував у повітрі болгаркою, демонструючи увесь свій бойовий запал. Аж ось Травмований підійшов ззаду й спокійно поклав руку мені на плече. Всі притихли.

— Який сьогодні день, Германе? — запитав він. Хтось пирснув сміхом, але отримав запотиличника й відразу вмовк.

— Неділя, — відповів я, не розуміючи, куди він хилить.

— Точно, Германе, — сказав на це Травмований, — точно. А значить, сьогодні що? — запитав він, озираючи друзів.

— ГРА! — випалили вони одним подихом і знову радісно заревли.

— Зрозумів? — запитав мене Травмований.

— Зрозумів, — не зрозумів я. — Я думав, ви давно не граєте.

— Взагалі-то ми й не граємо, — сказав на це Травмований, — але сьогодні, Германе, особливий випадок. Ми сьогодні ГРАЄМО. Більше того — сьогодні ми граємо з ГАЗОВИКАМИ!

І вся компанія знову відгукнулась збудженим ревом.

— Тому давай, браток, — підштовхнув мене Травмований, — займай своє місце. Ти нам сьогодні потрібен.

Я пройшов салоном, знайшов вільне крісло, сів і роззирнувся. Автобус тим часом рушив, водій вивертався битим асфальтом, оминаючи численні ями, врешті виповз на трасу й пригальмував.

— Ей, батя! — закричав до водія Вася Отріцало. — Давай якусь музику увімкни!

— Давай, батя! — радісно підхопили Балалаєшнікови. — Давай музику!

— Давай, дарагой! — загорлав слідом за ними Гогі. — Давай музику!

І решта спортивного колективу теж загули, вимагаючи музики, а коли водій незадоволено обернувся, закидали його старими рваними майками й хрусткими від поту гетрами, аж водій не витримав і врубав на повну якісь жахливі запили, якихось ей-сі-ді-сі 81-го року, назад у чорноту, назад в нікуди, через смерть до народження, поближче до бога й диявола, котрі сиділи на задніх сидіннях у розжареному салоні й підспівували разом з усіма. Ікарус різко зірвався з місця, гравці попадали на свої сидіння, задоволено перекрикуючи динаміки, стягуючи з себе тільники й светри і виймаючи з великих спортивних торб футболки з набитими на спинах трафаретом номерами, шукаючи в пакетах чорні спортивні труси, бинти і щитки, всю свою амуніцію, перевдягаючись у цьому мороці, б'ючись головами й завалюючись на крісла, коли автобус утрапляв до чергової ями.

— Ей, а Гєричу? — раптом крикнув один із Балалаєшнікових, молодший, Равзан.

— Точно, а Гєричу? — згадали про мене всі і знову почали копатись у торбах.

І Жора Лошара кинув мені футболку, вогку, ніби залізничні простирадла. А Андрюха Майкл Джексон стягнув із себе спортивні труси, під якими в нього були ще одні, такі самі, і віддав мені, наче відриваючи від серця найдорожче.

А Саша Пітон, зблискуючи одним оком, дістав новенькі гетри і теж кинув. Давай, Гєрич, кричали всі, одягайся, виїбемо сьогодні газовиків, по повній виїбемо! Я стягнув танкістські обладунки й одягнув форму. Футболка була завелика, в трусах я став схожий на солдата, котрий проходить курс молодого бійця, але все це були дрібниці. Чогось не вистачало. Я відчував, що не готовий до гри, й марно зазирав під крісла, намагаючись знайти там відповіді на всі свої питання.

— Реб'ята! — знову закричав Равзан. — Він же босий!

— Ах ти ж йоб! — погодились реб'ята. — І справді! Дайте йому бутси! Хто-небудь — дайте йому бутси! — благали вони одинодного.

Але зайвих бутсів ні в кого не було — ні в Саші Пітона, ні в Семена Чорного Хуя, ні навіть у Андрюхи Майкла Джексона, котрий стягнув із себе ще одні чорні труси й віддав їх старшому з Балалаєшнікових. Розчарування запало між нами, вся ця затія раптом утратила будь-який сенс, адже яка користь із мене, якщо в мене немає бутсаків. Не вийду ж я грати в берцях. Я подивився на Травмованого і розвів руками, наче вибачаючись за свою недалекоглядність. І решта команди теж подивилась на Травмованого, ніби чекаючи від нього дива, мов сподіваючись, що зараз він нагодує нас усіх п'ятьма хлібами й взує одинадцять чоловік основи в одні чарівні бутси, які приведуть нас до цілковитої й незаперечної перемоги. Травмований теж відчув загальне напруження, упіймав важливість цієї миті, від якої, можливо, й буде залежати командний дух та рівень спортивної злості, нахилився, витяг звідкись із-під крісел свій потяганий дипломат, з якими у вісімдесятих ходили піонери, інженери й воєнруки, поклав його собі на коліно, балансуючи між кріслами на одній нозі, повагом відчинив і легким рухом дістав звідти свої старі запасні адідаси, в яких ганяв ще п'ятнадцять років тому. Команда дивилась на адідаси заворожено. Адже були це золоті бутси Травмованого! Зшиті ліскою в кількох місцях, без двох шипів на підошві, непевного кольору, вони пахли польовою травою, яка в'їлася навічно в затерту до дір шкіру. І простягнувши їх, Травмований сказав: