Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 38

— Ви гроші привезли? — перебив я його.

— Що? — розгубився Болік.

— Я питаю — ви гроші привезли? Льоша, що ти мовчиш?

— Германе, — заговорив Болік. — З грошима не все так просто.

— Ага, Германе, — додав Льолік, — ми хотіли тобі сказати.

— Не зрозумів.

— Одним словом, — продовжував Болік, — ми позичили в тебе твої гроші, потрібно було терміново проплатити рахунки, а в нас голяк, Гєра. Ну, ми і взяли твої гроші. Так що по-любому поїхали з нами. А гроші ми тобі повернемо.

— Точно, Гєра, повернемо, — додав Льолік.

— Ви що — проїбали моє бабло? — здивувався я.

— Германе, ми повернемо, — дещо ображено викрикнув Болік.

— Гєра, — вступився Льолік, — ну, чесне слово!

— Головне, щоби ти поїхав з нами! — повторив Болік.

— Я ж сказав, що залишаюсь.

— Ми без тебе не поїдемо, — дещо патетично заявив Болік.

— Коротше, баклани, — раптом подав голос Коча. — Ви чули, що сказав бос: валіть звідси! — Коча дістав із кишені костюма заточену викрутку і почав недбало вичищати нею бруд із-під нігтів. — Я б на вашому місці так і зробив.

Слово «бос» подіяло на Боліка гнітюче. Він не міг відірвати очей від викрутки, зрештою мовчки розвернувся й пішов до машини. Льолік натомість залишився. Якийсь час мовчав, потім заговорив.

— Германе, — сказав, — я тобі все поверну. Ти не хвиЛЮЙСЯ.

— Добре, — відповів я, — домовились.

— Серйозно, не переживай.

— Та все нормально.

— Може, все-таки з нами поїдеш? — запитав він із надією в голосі.

— Та ні, нікуди я не поїду. Я на своєму місці. На, тримай, — витяг із кишені плеєр з навушниками й простягнув Льоліку. — На згадку.

— Ти що? — здивувався Льолік. — А ти як?

— Та я вже почув усе, що хотів, — відповів я. — Бери.

Потрібно слухати музику, яку любиш. І не давати чужим свої навушники. Ну, все, валіть собі.

Льолік міцно стиснув мою руку й пішов до машини.

— Льоша, — окликнув я його.

— Що? — озирнувся він.

— В тебе безлімітний?

— Ну.

— Дай подзвоню.

Льолік підійшов і простягнув свою трубу. Я набрав номер брата. Спочатку йшли довгі гудки. Раптом щось клацнуло, і я почув жіночий голос.

— Ей, — сказав голос. — Як ти там?

— Хто — я?

— Ну, а хто? Як справи взагалі?

— Взагалі — нормально, — відповів я. — А ти хто?

— А ти кому дзвониш?

— Брату.

— Ну, я не брат. А що ти хотів?

— Поговорити хотів.

— Ну, поговори зі мною, — жінка засміялась. — Хочеш, я розповім тобі історію, яка зі мною сталась?

— У тебе точно безлімітка? — спитався я в Льоліка, і коли той ствердно кивнув, відповів у слухавку: — Розповідай.

— Я з дитинства боялась висоти. І літаками літати завжди боялась. А коли виросла, вирішила подолати цей страх. Спеціально брала квитки на авіарейси й літала. Весь час літала.

— І що?

— І нічого. Висоти й далі боюсь. Зате побачила світ.

— І як ти тепер?

— Нормально, — сказала жінка. — Справа була не в страсі. Просто я попустилась, і все стало нормально. І ти попустись, зрозумів?

— Зрозумів.

— Ну все, давай, — засміялась вона і зникла в ефірі.

— На, — простягнув я слухавку Льоліку.

— Все нормально? — перепитав він.

— Так, — відповів я, — нормально. Нормально.

— Коча, — запитав я, — ти пам'ятаєш 90-й? Бійку в парку, біля ресторану?

— В 90-му? — недовірливо перепитав старий.

— Так, в червні.

— Не-а, — відповів Коча подумавши, — не пам'ятаю я ніякої бійки. Я, дружище, червень 90-го в Гурзуфі провів, з Тамарою. I ось там, Гєрич, справді була бійка. На пляжі.

Я, значить, відійшов лише на секунду, віриш, і тут…

Небо вночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. Безкінечні площини, які розгортаються вгорі, живуть своїм ритмом, своїми законами. В небі заховано зірки й сузір'я, у землі — каміння і корені. В небі лежать планети, у землі — покійники. З неба витікають дощі, із землі витікають ріки. Дощі, впавши, течуть на південь, наповнюючи океан. Небо весь час змінюється, спалахує і згасає, набухає вологою і виповнюється серпневою спекою. Ґрунти виснажуються травами й деревами, лежать під пласкими небесами, наче худоба, про яку забули. Якщо вірно обрати місце, іноді можна все це разом відчути — як, скажімо, переплітається коріння, як течуть ріки, як наповнюється океан, як небом пролітають планети, як землею рухаються живі, як потойбіччям рухаються мертві.

Частина друга

1

Пресвітер розглядав ранкове небо, коли вони з'явились за жовтими стеблами кукурудзи, що торохкотіли, як вішаки в порожній шафі. Якийсь час важко було зрозуміти, хто там вибирається з густих насаджень, лише коротко зблискувала чорна куртка, тріскуче згинались пагони, й пар від дихання підіймався вгору. Враз, ламаючи пісочного кольору листя та оббиваючи ранковий іній, вони вивалились на дорогу.

Було їх троє — двоє дорослих, третій підліток. Той, що попереду, мав на собі довгу, до колін, зимову тренувальну куртку Мілана. Чорно-червоні клубні кольори тьмяніли під щемким жовтневим сонцем. Був неголений і довговолосий, дивився допитливо, але розфокусовано. Взутий був в армійські кирзачі. За ним ішов другий, низький і череватий, одягнений у білий робітничий комбінезон, залитий жовтою олійною фарбою. Цей був сивий і коротко стрижений, на ногах мав китайські найки. Підліток виглядав найгірше. Був у підробних джинсах Дольче й Габана та чорній блискучій куртці, в кількох місцях пропаленій цигарками. На ногах мав черевики з квадратними носаками, на голові — навушники косе, здається, теж підроблені. Всі троє, не змовляючись, рушили в наш бік. Я кинув оком на пресвітера. На обличчі його проступила невпевненість, яку він намагався приховати. Тримався загалом добре. Я поліз по кишенях, але відразу ж згадав, що на мені чужий одяг.

Несподівано в правій кишені піджака намацав викрутку.

Кінчиками пальців відчув, що вона заточена. Господь дбає про мене, подумав і посміхнувся пресвітеру. Але той дивився стурбовано на невідомих. Було чого — високий тримав у руці мисливську рушницю, а череватий вміло розмахував якимось мачете, навіть не намагаючись його заховати. Лише підліток у руках нічого не мав, проте самі руки тримав у кишенях, і що там собі приховував, можна було лише здогадуватись. Відстань між нами скоротилась.

Несподівано високий звів курки, скинув рушницю й випалив у небо потужним залпом. Потім, розвівши руки, підійшов. Сонце, здіймаючись, спалахнуло в нього за плечима. Жовтень був сухий, ніби порох.

Зупинившись, він опустив руки і весело крикнув священику:

— Отче?!

Пресвітер напустив на обличчя поважності.

— Толік, — привітався високий і кинувся до священика з обіймами.

Пресвітер терпляче з ним потискався, після чого міланіст рушив з обіймами до мене.

— Толік, — так само коротко видушив він із себе, стискаючи мене в своїх дружніх обіймах.

— Герман, — відповів я, вивільняючись.

— Герман? — перепитав міланіст. — Юріка брат?

— Ну.

Чувак щасливо засміявся. Враз, згадавши про своїх попутників, узявся нас знайомити.

— Це Гоша, — показав він на череватого. — Він нас провів коротким шляхом. Ішли як плантатори, — показав Толік на мачете, — прорубували дорогу до вас. Да, а це — Сірьожа, Гошин син. Учиться в петеу, буде інженером. Мабуть.

Сірьожа, не скидаючи навушників, махнув нам рукою.

Гоша довго й сердечно струшував пресвітерові правицю.

— Ми спеціально пішли напряму, — пояснив Толік священику. — Щоби перехопити вас. Тут краще звернути, бо далі можна наткнутись на фермерів. А у нас із ними війна.

— За що війна? — запитав я.

— Ну як за що? — здивувався Толік. — За зони впливу.

Якщо чесно — ми на їхню територію заходимо. Треба ж нам десь товар ховати, — виправдовуючись, пояснив він. — Ось ми в їхніх полях усе й лишаємо. Капіталізм, одним словом. Там вони нас і чекають, — подивився Толік кудись убік.