Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 40

Сєва дістав шкіряну торбу з необхідними речами, Тамара поправила волосся і мовчки стала позаду.

— Ну що, Гєра, — запитав священик, — готовий?

— Готовий, — відповів я. — Будемо починати?

— Аякже, — впевнено сказав він. — Саме за цим ми сюди й приїхали. Саме за цим ми і приїхали.

Три місяці щедрого сонячного світла. Пісок в одязі й на зубах, тиша, котра зупиняла кров і згущувала сни, так що вони перетікали з одного в інший, роблячи прокидання довгим та неспокійним. Чорний хліб і зелений чай, з яких складався час і вибудовувався простір, цукор у кишенях і на простирадлі, запах трави й мастила, хрипкі перегукування вранці, злагоджена робота дощу, який рухався, ніби робітники після важкої зміни, втомлено переступаючи через порожні консервні банки. Прикордонний радіоефір, що передавав новини відразу двох держав, сповіщаючи про посушливі дні й наближення опадів. Жіночі голоси розповідали про спеку, що западала в далеких містах, до котрих звідси неможливо було дістатись, скаржились на задуху й гамір, мріяли про подорожі й прохолоду. Все це звідси виглядало несправжнім і п'янким, хотілося дослухатись до їхніх легких видихів, до їхнього сміху, яким вони перекидались між собою, хотілося дивитися їм в очі, коли вони повідомляли про зміни курсу валют. Літо було настільки щільним, що вискочити з нього виявилось неможливо. Кожного вечора, скінчивши роботу і зачинивши диспетчерську будку, ми падали на канапи й слухали радіо, що його Коча намутив у котрогось із далекобійників.

Іноді я засинав під концерти на замовлення, іноді прокидався від довгих печальних розмов, які вели між собою радіопроповідники. Особливо переконливими вони були під ранок, коли ставало легко й зовсім не хотілося спати.

Рано-вранці вони зазвичай розводились про дотримання посту й начитували книги пророків, перериваючись час від часу на прогноз погоди, від чого проповіді їхні звучали цілісно й оптимістично. Три місяці доброго сну, гарного апетиту й сентиментального настрою. Я і до цього знав, що корисно іноді змінити коло спілкування, основне заняття, ім'я, прізвище та колір волосся, тож тепер мав можливість відчути все це на власній шкірі. Волосся моє вигоріло й відросло, в липні я почав зачісувати його назад, у серпні Коча обстриг мене трофейними німецькими ножицями.

Одяг мій зовсім замастився, пропах бензином і вином, тож я купив собі чорних армійських футболок та пару штанів із безліччю кишень, в яких тепер міг тримати всі ті гвинти, ключі й лампочки, які траплялись мені на шляху. Можливо, справді зміна занять, можливо, присутність поруч зі мною серйозних людей зробили мене більш розважливим і впевненим у собі. Свіже повітря вистуджує голову і запалює серце. Я знайшов усіх своїх давніх знайомих, усі свої старі любові, усіх своїх вчителів та ворогів. Давні знайомі щиро тішились моєму поверненню, проте цим усе і обмежувалось.

Старі любові знайомили зі своїми дітьми й нагадували про невидиме перетікання часу, котрий робить нас мудрішими, проте до мудрості обов'язково додає целюліт. Вчителі питалися життєвих порад, а вороги просили позичити їм хоча б якусь суму для продовження своєї нікчемної, за великим рахунком, життєдіяльності. Життя — штука жорстока, але справедлива. Хоча іноді просто жорстока.

На вихідні ми ганяли з Травмованим м'яча. До нас із міста приїжджали цілі ватаги петеушників, для яких за честь було зіграти в одній команді з великим і пузатим форвардом сучасності. Роботи було багато, але я до неї звик. З Ольгою ми не розмовляли. Мої колишні друзі не з'являлись. Борг я їм пробачив. Гроші мені дали циганські Кочині родичі. Братові я більше не телефонував. Уночі мені снились літаки.

Проблеми, пов'язані з заправкою, якось несподівано розчинились у часі. Перші дні я напружено чекав продовження, був готовий до підпалів і трупів, намагався заручитись підтримкою знайомих у місті. Проте все було спокійно, і мені порадили вирішувати проблеми, коли вони знову з'являться. Поступово я заспокоївся і став сприймати все як належне. Хоча Травмований і попереджав, що нічого так просто не минається і шию кому-небудь ще обов'язково зламають. Може, й так, думав я, може, й так.

З початком осені все зарухалось, активізувалось, на північ потяглись каравани фур, вивозячи на ринки різні дари ланів. Вересень був теплий і золотий, сонце застигало на якусь мить над бензоколонками, після чого швидко котилося геть від траси, на захід, освітлюючи якийсь час дорогу перевізникам городини. Іноді заїздив Ернст і розповідав Травмованому про відмінності ведення танкового бою. в денних та нічних умовах. Травмований швидко закипав і зникав у майстерні, розбиваючи на шматки чергові автомобільні туші. Час від часу, коли було не надто спекотно, велосипедом приїздив священик, з котрим ми затоваришували ще на похороні. Провадив довгі бесіди, бувало, залишався допізна, тоді ми вмикали радіо й слухали проповідників, котрі сиділи в далеких містах і так само, як і ми, не мали, вочевидь, чим заповнити ці чорні, розпалені зневірою ночі. Іноді священик привозив почитати. Побачивши якось у мене диски Паркера, спитав, чи я справді цікавлюсь джазом, і наступного дня притягнув заяложену монографію, присвячену становленню новоорлеанської джазової сцени. Якийсь час пробував говорити зі мною на теми штундизму, проте я виявив цілковиту неповагу до символів віри, і він заспокоївся. Але Кочині родичі, представники клану, вже вважали мене за свого, теж наїздили час від часу і всіляко залучали до справ громади. Ми з Кочею були кілька разів на їхніх богослужіннях, але до кінця не висиджували, Коча тягнув мене щоразу кудись на кухню, де знаходив запаси вина й тут-таки починав їх винищувати. Тамара теж іноді приїздила, завжди скуто віталась і ніби хотіла щось розповісти, проте кожного разу не знаходила слів, а я зі свого боку не виявляв особливого бажання про щось від неї довідатись. Є речі, які краще розглядати на відстані. Чужі інтимні стосунки саме до таких речей і належать.

За всім цим сонцем і тінями, піщаними бурями й щедрою пожухлою зеленню почався жовтень. Ранки були сонячними, проте прохолодними, кожного дня слід було чекати на циклони. Прокидався я вкрай неохоче, вибрідав на вулицю й, здригаючись від холоду, мився під рукомийником. Зубна паста за ніч замерзала, мов пломбір. Вранці довкола бензоколонок вистигав туман, у ньому проглядали поодинокі дерева. Осінь набирала сили, потрібно було готуватись до мороку й снігу.

Саме тоді й трапилась ця історія. Почалася вона так: пресвітер мав їхати кудись аж на кордон, аби обвінчати якихось своїх прихожан. Оскільки їхати випадало бог знає куди, вирішив відправитись цілою компанією. Громада виділила йому водія на прогнилій білій волзі й попросила Тамару теж поїхати, для легітимності. Коча мав так само долучитись до гурту, допомогти при таїнстві й загалом підстрахувати. І ось за кілька днів перед поїздкою до нас у гості завітав якийсь давній знайомий старого, з яким вони разом сиділи. Зустрівшись, друзі набрали вина і до пізньої ночі співали тюремних пісень, не особливо зважаючи на підступні й сповнені першого крижаного подиху осінні ночі. На ранок Коча вже ледь хрипів, а співкамерник його, зголосившись на велосипеді спуститись у долину за ліками, загалом десь зник. Разом із велосипедом, до речі. Тож Коча в розпачі розводив руками, лежав на канапі й пив гарячий чай, щедро розводячи його спиртом. І замість нього на вінчання їхати мав я. Ось так іноді трапляється у великій родині.

— Чому не можна обійтись без мене? Я в цьому не розбираюсь, ти ж знаєш.

— Гєра, — хрипів на це хворий Коча, — там є кому розбиратись. Так що не парся. Просто будеш крутитись біля них, і все. — Голос його сів, мов акумулятор. Старий тепер не так говорив, як шамкотів. — Ти ж бачиш, що я не можу.

— Так а сам ти для чого там потрібен? — не міг зрозуміти я.

— Там така штука — погано, якщо будуть одні цигани.

Потрібен хтось нормальний. Для підстраховки.

— А що в них за проблеми з циганами?

— Понімаєш, Гєра, — вони ж дикі. Вони один одному не довіряють. А тут цигани. Я тебе й не просив би, та справа сімейна. А ти нам як рідний. Тільки візьми мій костюм. А то ти на військовополоненого схожий. Давай, Гєрич, — треба ловити життя за хвіст.