Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 44

Тривожна й безлюдна місцевість, наскрізь видавлена тракторними протекторами; чорна суха земля, низькі небеса, розгорнуті, мов карти військових дій; гаражі, поставлені, як церкви, головою на схід, чорними бійницями заґратованих вікон на захід; розбиті паралічем комбайни; рештки брудно-червоної, ніби яловичина, сільськогосподарської техніки — і жодної живої душі, жодного фермера, зовсім нікого. Чорним ґрунтом пробіг якийсь шакалистий пес, принюхуючись до насиченої мазутом землі, завернув за ріг. Втім, швидко вискочив назад, наче наляканий кимось, озирнувся й побіг у зворотному напрямку. Видавалося, що там, за рогом, хтось стоїть, хтось налякав цього вовчару, зігнав з маршруту. Ми в'їхали на розбитий майданчик, зупинившись посеред чорної вимащеної поверхні. Водій заглушив машину. Було тихо й незатишно, мовби ми заїхали туди, куди заїжджати було непотрібно. Я взяв у Тамари її нокіа, відкрив. Попереду промайнула чиясь постать, ми навіть не встигли розгледіти, що це було.

— Там хтось є, — перелякано сказала Тамара.

— Пси, мабуть, — мовив Сєва.

Пресвітер мовчав, можливо, вже шкодуючи, що погодився зробити цей гак. Я дивився на екран. Зв'язок був.

Спробував пригадати номер Травмованого. Зрештою, подумав, як я можу його пригадати — я його ніколи не знав, що я парюсь. Боковим зором помітив, як від одного гаража до іншого перебігли ще дві тіні. Тамара, схоже, теж їх помітила.

— Поїхали звідси, — сказала тихо.

— Зараз, зараз поїдемо, ще трішки, — відповів я їй. — Можеш набрати Травмованого?

За комбайнами, попереду, теж хтось стояв. Можна було фізично відчути чийсь погляд.

— Давай, — Тамара швидко вирвала в мене нокіа, почала шукати номер Травмованого.

— Там хтось був, — сказав пресвітер, показуючи кивком на дзеркало заднього виду. — О, а тепер нікого.

Я озирнувся. Позаду справді нікого не було. Пес знову перебіг майданчиком, цього разу вже безповоротно.

— Ну що там? — нахилився я до Тамари, не витримавши.

— Пішов сигнал, — сказала вона полегшено, — тримай.

Я потягнув телефон у неї з рук, але якось необережно, Тамара здригнулась, нокіа вислизнула й полетіла кудись під крісло. Я швидко нахилився, намагаючись її виловити.

— Гєра, — почув над головою стурбований голос пресвітера.

Схопив мобілку, різко підняв голову. Всі напружено дивились у дзеркало заднього виду. Я озирнувся. Позаду стояли четверо, зовсім близько, і мовчали, не зводячи з нас очей. Я непомітно склав мобільник і запхав собі до кишені. Тамара торкнула мене за лікоть і очима показала вперед. Там стояли ще троє, так само мовчки, так само зосереджено вивчаючи нас, наче прізвища на братських могилах. За їхніми спинами стояв пес, пригинаючи голову й недобре скалячись. Я зрозумів нарешті, чим тут пахло.

Мазутом і серйозними проблемами.

Фермери схожі були на байкерів — виглядали похмуро й незадоволено, були бородаті й набичені. Одягнені були хто в чорний спортивний костюм і шкірянку, хто в шкіряний комбінезон і джинсову куртку, хто в камуфляж і шкіряну сорочку. Один на голові мав червону бандану, інший носив сонцезахисні окуляри, ще хтось був у затяганому кожусі, одягненому на голе тіло. Один із тих, що стояли попереду, тримав у руках шматок залізної труби, перекидав її з долоні на долоню, важко помахував, поплескував великими руками по іржавій жорсткій поверхні. Раптом різко змахнув залізним обрубком і увалив по капоту. Волга загула, як великодній дзвін. Сєва вискочив надвір, пресвітер поспішив за ним, навіть не причинивши за собою дверцята. Тамара намертво вхопилася за мій рукав.

— Спокійно, — сказав я їй, нервово намацуючи в одній кишені мобільник, в іншій — електроножиці фірми бош та стару заточку, — спокійно.

Сєва стояв проти трьох фермерів, намагаючись щось сказати. Вони дивились на нього хижо й зневажливо, мовби чекаючи, коли він дасть їм нормальний привід затоптати його в чорний мазут.

— Шо ти робиш? — сказав нарешті Сєва фермеру з трубою.

— А шо? — відповів той, витираючи долоні об шкіряні штани.

— На хуя машину псуєш? — Сєва намагався говорити суворо.

— Ну хочеш — давай тебе буду псувати, — відповів фермер і посунув на Сєву своїм пузом. Двоє інших теж стали затискатись у тісне коло.

— Почекайте-почекайте, — озвався пресвітер.

Усі троє зупинились і подивились у його бік.

— Ну що ви? — миролюбиво продовжував пресвітер. — Ми з вінчання їдемо. Я священик. Заїхали до вас.

— Священик? — перепитав фермер у шкіряному. — Звідки ідете?

— Звідти, — показав священик на схід. — З кордону.

— Да там і церкви немає, — сказав на це пузатий, перекинувши трубу з правої руки в ліву.

— Так нам і не треба церкви, — сказав на це пресвітер. — Ми й без церкви вінчаємо.

— Баптисти? — похмуро перепитав шкіряний.

— Штунди, — підказав йому сусід.

Обличчя фермерів зробилися ще більш похмурими.

— Ладно, — сказав той, що з трубою, — пішли до агронома, йому розкажете, що у вас за церква.

— Послухайте, — спробував м'яко заперечити пресвітер, — нам треба їхати, нас чекають, будуть шукати.

— Дядя, — сказав йому на це чувак із трубою. — Будуть шукати — знайдуть. А зараз пішли до агронома. Ясно?

— Ну пішли, — невпевнено сказав пресвітер.

— У вас є телефони? — запитав пузатий.

— А шо? — не зрозумів його Сєва.

— Давай сюди, — коротко наказав фермер.

— Та ладно, — спробував відмовитись Сєва.

Фермер перехопив трубу двома руками й коротким ударом зафігачив Сєві просто в живіт. Сєва склався, мов розкладачка. Пресвітер кинувся було на виручку, але один із фермерів перепинив йому дорогу. Я поспішив до них, Тамара вислизнула слідом. Нас відразу ж оточили четверо, ті, що були позаду. Найближче стояв невисокий молодий фермер із якимось напівпанківським ірокезом на голові та новенькою монтувалкою в руках. Я зупинився, відгороджуючи від них Тамару.

— Телефон давай, — знову сказав фермер із трубою Сєві.

Сєва мовчки витяг мобло, віддав пузатому. Один із фермерів заліз до волги, витяг ключі, сховав їх собі до кишені.

— Тепер ти, — сказав фермер, приставивши трубу до пресвітерових грудей. — Давай телефон.

— У мене немає, — знічено відповів священик.

— А як же ти з парафією контакт тримаєш? — Подивись у них, — сказав панку, показуючи на нас із Тамарою.

— Так, женщіна, — панк із готовністю потягнувся до Тамари, — телефон давай.

Тамара перелякано запищала.

— Попустись, — перехопив я його руку. — Немає в неї ніякого телефону.

— А ти що бикуєш? — повернувся до мене панк.

— А ти? — я засунув руку в кишеню синього піджака, стискаючи подаровані перевізниками електроножиці.

Панк краєм ока помітив, як гостро напинається моя кишеня, вирішив не ризикувати й швидко згас.

— Ладно, — сказав, — немає так немає. А в тебе самого?

— Хочеш обшукати? — запитав я його.

— На хуй ти мені потрібен, — сказав на це панк. — Корочє, Вовєц, — крикнув пузатому, — тут все чисто.

— Ну що, — відповів на це Вовєц, — пішли?

І, віддавши Сєвин мобільник панкові, пішов перший.

Ми потяглись за ним, залишивши волжану порожньо й відчинено стояти посеред чорних накатаних колій. Я йшов і подумки повторював: «Лише б ніхто не подзвонив, лише б ніхто не подзвонив». Пес обнюхував колеса, шерсть його зблискувала на жовтневому сонці.

Пройшли гаражі, оминули тягачі з комбайнами, вийшли до великого складу, вимуруваного шлакоблоком. Збоку в стіні були двері. Коло них товклися ще кілька фермерів.

Побачивши нас, заговорили всі разом.

— Шо, Вовєц, заручників узяв? — крикнув один, високий і голомозий, у довгій шкіряній куртці.

— Давай їх у гаражі зачинимо, хай їх щурі жеруть, — запропонував другий, короткий, в окулярах і важкому шкіряному картузі, що робив його схожим на соняшник.

— Да, а тьолку в кукурудзі прикопаємо до весни! — підтримав їх третій, у шкіряній жилетці та якихось засраних джинсах.