Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 46

— Проблеми на роботі, — відповів я їй.

Час минав повільно й тяжко, чіпляючись за дахи гаражів та сільськогосподарське залізо. Зовсім стемніло, стало прохолодно. Аж тут із-за рогу вивалив цілий гурт. Попереду біг пес, віддано метляючи хвостом. За ним упевненою ходою йшов пресвітер. Далі скупчено пхались фермери.

Підійшовши, пресвітер махнув усім рукою. Їдемо! — весело сказав Сєві й сів на своє місце. До Сєви підійшов один із фермерів і мовчки віддав ключі від машини. Виглядали фермери розгублено, переминались із ноги на ногу, кашляли в кулак, нічого не кажучи.

Сєва хряснув капотом, підійшов до панка.

— Мобло, — сказав рішуче.

— Що? — розгубився панк.

— Мобло давай, — твердо повторив Сєва.

Панк озирнувся до своїх і, не знайшовши підтримки, невпевнено дістав із кишені Сєвин мобільник. Сєва забрав телефон, сів за кермо, завів машину й дав по газах. Зробив довкола фермерів коло пошани і покотився подалі від цього промащеного місця.

Вже коли ми від'їхали і стебла кукурудзи знову забились об наші борти, я нахилився до пресвітера.

— Все нормально? — запитав.

— Так, все добре, — радісно підтвердив священик.

— Про що говорили?

— Та так, — легковажно відповів пресвітер, — ні про що.

Про дороги, якими нам доводиться йти. Про провидіння, яке нас скеровує на нашому шляху. Але в основному — про реформи в сільському господарстві.

— Ні, правда — про що? — допитувався я.

— Германе, прийде час, і ти про все дізнаєшся, — відповів священик, дістав з однієї кишені запальничку зіппо, з іншої — чисту носову хустину, обережно обгорнув нею запальничку й сховав назад до кишені.

І відразу ж безтурботно задрімав.

Повітря було чорним і кам'яним, як вугілля. Фари заливали дорогу жирним золотом, із полів вибігали лисиці, їхні очі налякано спалахували й печально гасли. Сєва не відривав погляду від розбитої дороги. Несподівано Тамарина рука ковзнула мені по нозі. Я поглянув на неї, себто на Тамару, але вона відвернулась і дивилась кудись за вікно, так ніби її тут узагалі не було, ніби це не вона їхала тут із нами, ніби це не її рука впевнено рухалась угору, легко даючи собі раду з паском і ґудзиками та прослизаючи мені під футболку, ніби це не її персні обпікали мій живіт холодом та небезпекою і ніби це не її гострі довгі нігті торкалися мене, лякаючи й збуджуючи. Я напружився, проте пресвітер мирно посопував попереду, а Сєва, здавалося, зовсім про нас забув. А ось Тамара, схоже, нічого не забула, все пам'ятала, обхопила мене і рухалась повільно, проте не спиняючись, не даючи видихнути й розслабитись, міцно тримала своєю рукою, мов боячись, що я ось-ось від неї вирвусь і втечу. Я чув, як вона дихає, як рука її здригається чи то від утоми, чи то від напруги, але далі рухається, не спиняє цієї механічної роботи, вкладаючи в неї всю свою силу і ніжність. Вона навіть не дивилась на мене, щось там виглядала в темряві, щось там бачила, була начебто зі мною, але разом з тим десь далеко, так що я не міг до неї доторкнутись, сказати їй, аби вона в жодному разі не спинялась, не змінювала ритму, лише не тепер, хотів я їй сказати, давай ще трішки, і все, потім відпочинеш.

І кожного разу, коли я хотів її про це попросити, вона ніби навмисно завмирала, переводила подих, видихала гаряче повітря з легень, і цих кількох секунд вистачало, аби я відступав назад, і тоді все починалося спочатку, все доводилось робити заново, продовжуючи виснажливу любовну роботу. Персні на її пальцях зігрілись, вона вже ледь чутно постогнувала і раптом повернулась до мене й подивилась довгим-довгим поглядом, і зрозуміло було, що цього разу вона вже не зупиниться, тож хочеш не хочеш, а потрібно все це закінчувати, бо скільки ж можна терпіти й стримуватись, потрібно закінчувати, інакше можна померти від виснаження й бажання. І за якусь мить до завершення, відчувши, що досягла свого, вона легко накрила мене долонею, так щоби ніхто нічого не помітив.

Після цього солодко й невагомо провела мокрою долонею мені по животу й, ніжно дихаючи, знову повернулась до вікна, за яким падали зірки, освітлюючи суху кукурудзу.

3

Ліворуч темніли утроби депо, налиті чорнотою, ніби нафтою. Темряву пробивали ліхтарі, наповнюючи повітря іскрами, котрі розлітались, спалахуючи в шибках і на залізних деталях. Праворуч тяглися запасні колії, заплутані тупики з жовтою від мастила травою й чорними від диму рейками. Далі починався приватний сектор, бандитські райони, територія алкогольної залежності, чути звідти було якусь голосну музику, котру перебивали пси й гудки локомотивів. На північ прокотився товарняк, навантажений донбаським вугіллям. У повітрі стояв запах дощу й мокрого каміння, я підняв комір піджака й рушив колією, вибираючись із промзони ближче до вокзальних Травмований сидів у своєму легковику на привокзальній і, відкинувши голову, солодко спав. Я перебіг за якимись деревами й застрибнув до машини. Шура прокинувся й уважно мене оглянув.

— Що це на тобі? — спитав.

— Костюм, — відповів я. — Кочин.

— Перевдягнись, — порадив Травмований. — Я там тобі привіз речі, — показав він на заднє сидіння. — Ось паспорт, ось бабки. За годину буде донецький. Їдь загальним вагоном, там людей більше.

— І куди мені "їхати?

— Не знаю, — не знайшовся з відповіддю Травмований. — їдь до кінцевої. Приїдеш в Донецьк, знайдеш мого брата. Скажеш, приїхав тачку брати. Одним словом, пересидиш до вихідних.

— Шур, чого мені ховатись?

— Ти знаєш, що вони хочуть?

— Не знаю.

— І я не знаю. Поїдь, покатайся. Заодно і я від тебе відпочину.

— А де Ольга? — пропустив я останню фразу. — Може, вона щось знає?

— Нічого вона не знає, — сказав Травмований. — Я питав.

— Може, Кочиним родичам сказати?

— Да що вони зроблять? — відмахнувся Травмований. — Це щось серйозне, Германе, я так думаю. Вони в разі чого бензовози палити не будуть. Хіба що разом із нами всіма.

— Ну добре, — погодився я, — поїду загальним. Так я переодягнусь?

— Давай, — відповів Травмований і відвернувся.

Жовтневе повітря, охолонувши, стало більш пружним і містким, так що голоси, потрапляючи в нього, відбивались від невидимої поверхні й рикошетили в темряві, довго відлунюючи й розпадаючись. Чергова щось оголошувала й оголошувала, щось начитувала, закликала до уваги й попереджала про запізнення, повторювала безліч разів номери маршрутів, хоча все намарно — її неможливо було зрозуміти, літери сипались із динаміка, прилаштованого вгорі, ніби сухий пташиний послід, не так інформуючи, як відлякуючи. Я стояв на платформі в тіні, що падала від будівлі, остерігаючись лишатись у залі й не ризикуючи виходити на світло. Дивився на прожектори, що пропалювали чорну тканину жовтневої ночі, розглядав здалеку постаті залізничників, що зникали за переїздом, слухав цю залізничну мову, думаючи, хто ж це до мене приходив, кому я раптом став потрібен. Можливо, хтось від брата? Тоді чому вони не сказали? Якщо це кукурудзяники, то чого вони хочуть? Спокій, який тривав стільки часу, раптово обірвався, все повернулось на свої місця, життя зовсім не хотіло, аби хтось хапав його за хвоста. Одним словом, історія плутана, як трава між шпалами, подумав я, і тут Вагон був напівпорожній. Їхали в ньому переважно якісь перекупники, котрі спали, покидавши на полиці брезентові мішки зі своїм коштовним китайським товаром і примостившись зверху просто на цих мішках.

Вагони скрипіли, мов гойдалки в парку культури, потяг довго рушав, потім зупинявся, ніби щось забувши, відкочувався назад і, порушуючи тишу скреготом, знову тягся вперед. Я забився до тихого місця поміж мішків та коробок із холодним м'ясом, які відгонили смертю, прилаштувався проти вікна, розглядаючи чорне розгалуження гілок і важке тіло місяця, що перекочувався через Донецьку залізницю. Осінь, наповнена запахом овочів, стояла за вікнами, пропускаючи крізь себе товарняки й пасажирські, обдаючи їх духом стиглості й розпаду та наповнюючи сухими східними вітрами. Потяг уперто не бажав їхати, розганявся від чергового переїзду, освітленого розчавленими в темряві вогнями, заїздив до невимовної чорноти і там завмирав, струшуючи всім своїм залізом та будячи зі сну й без того неспокійних перекупників мертвих тварин.