Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 50

Надвечір знову почав підніматись туман. Спочатку він поставав віддалік, посеред жовтих полів, висів, мов дим, розростався й гуснув, так що незабаром за ним уже нічого не можна було розгледіти. Якийсь час сонце навскісними променями пробивало цю білу завісу, висвітлюючи й виповнюючи її зсередини. Довга тінь тяглась за мною, як повітряний змій, що звалився на землю й не бажав злітати.

Туман повз від низин, і сонце просвічувалось крізь його загуслість, ніби підводний ліхтар. Поступово промені стали загасати, із туманом прийшов морок, і я опинився посеред великої молочної завіси, що стояла наді мною. Доки було можливо, тримався дороги, намагаючись не збитись, але незабаром завіса стала зовсім щільною та непроникною, і я йшов ледь не навпомацки, розсуваючи руками важке вечірнє повітря. Весь час видавалось, що ось зараз наштовхнусь на когось, хто так само стоїть у цьому холодному молоці, що натраплю на якусь перепону, торкнусь чийогось обличчя або ліктя, вихоплю звідти якийсь предмет.

Від таких думок я завмирав посеред тиші й вологи, які перекочувались наді мною, пливучи за вітром у західному напрямку. Я настільки чітко уявив собі, як наскочу на когось у цьому місиві, як зіб'ю когось із ніг, що зовсім спинився, дослухаючись до загуслої мовчанки. Але сталося зовсім не так. Несподівано з туману до мене простяглась рука. Я шарпнувся назад, проте швидко заспокоївся й торкнувся простягнутої долоні. З того боку туману, наче з-поза розвішаних простирадл, до мене вийшли діти. Було їх троє.

Були вони в замурзаних спортивних костюмах — перший у червоному, другий — у білому, третій — у біло-червоному, я би навіть сказав — у комбінованому, якби він не був настільки замурзаний. Двоє менших стояли босоніж, третій, старший, взутий був у дерев'яні сандалі. Обличчя їхні мали якісь східні риси, були вони чи то монголами, чи то бурятами, волосся на головах мали чорне й цупке, шкіру тьмяну, але, скоріше, не так від сонця, як від бруду.

Дивились на мене з цікавістю і певною настороженістю, як на лося, що зайшов на чуже подвір'я. Старший міцно взявся за мою руку й сміливо потягнув мене в туман. Я йшов за ним, намагаючись щось розгледіти. Але не бачив навіть власних черевиків.

Попереду м'яко зайнялись вогні й почали рости, випалюючи ніч. Ми піднялись пагорбом, туман лишився внизу, в долині, і тоді ми вийшли на галас і світло, опинившись у дивному місці, серед порожнього пшеничного поля. Довкола горіли багаття, просушуючи вологий морок.

Був це табір, доволі великий — на стерні розбито було десятки військових наметів, довкола кожного лежали гори домашнього начиння, посуду, старих подорожніх торб та клунків. Між наметами горіли вогні, іскри злітали в чорно-біле небо, де пітьма густо перемішалась із туманним волокном. Коло багать грілись чоловіки й діти, з наметів вибігали жінки й зникали в тривожних сутінках. Чоловіки були невисокі на зріст, одягнені переважно в спортивні костюми, дехто мав капелюхи на голові, хтось носив камуфляж. Палили багаття й про щось сперечались, доки жінки перегукувались поміж собою і робили хатню роботу. Діти забігали в темряву і повертались звідти з сухою травою в руках, докидали її в багаття й знову пірнали в чорнильні пройми. Скільки їх тут сиділо й лежало, важко було сказати. Вогні горіли аж до обрію, і голоси зливались у напружений гомін, мов на залізничному вокзалі. На мене уваги ніхто не звернув, до чужинців тут ставилися, схоже, без остраху, діти підвели мене до багаття й, кинувши самого, побігли геть. Чоловіки стояли біля вогню й говорили якоюсь східною мовою, на якісь свої монгольські теми, не виявляючи при цьому ні гостинності, ні ворожості. Я відійшов від гурту й рушив табором. Помітно було, що зупинились вони тут тимчасово: речі лежали спаковані й перев'язані мотузками, під наметами було складено залізний посуд і дерев'яні меблі, іграшки й барабани, стояли велосипеди й темніли прапори невідомих республік. Землю довкола наметів було витоптано, очевидно, товклись тут не перший день, хоча як сюди приїхали і на чому мали намір рушати далі, лишалось загадкою, оскільки жодного транспорту, жодних автобусів чи фур я не побачив. Хіба що велосипедами.

Жінки пробігаючи кидали на мене легкі погляди, проте відразу ж опускали очі й бігли далі своєю дорогою. Час від часу виринали військові, вояки дивної армії, в сірих одностроях із якимись химерними відзнаками. Ці на мене також особливої уваги не звертали, лише занепокоєно дивились то в небо, то на годинники. І загалом у таборі панувала напруга, так ніби вже всі зібрались і пов'язали клунки з валізами, і прийшли на вокзал, а потяг чомусь запізнюється, хоча ось-ось має прийти, через що всі нервують і сваряться, намагаючись далеко не відходити. Біля одного з наметів товкся цілий натовп кочівників — чоловіки перемовлялись, жінки голосно про щось перепитували, діти сновигали поміж дорослими. Якісь чорношкірі підлітки стояли обабіч натовпу, не наважуючись підійти, чиїсь пси сторожко обнюхували спортивне взуття на ногах чоловіків, ще далі стояли двійко в сірих військових строях і кілька стрижених наголо чоловіків у довгих халатах, і старі жінки в строкатих сукнях тримали в руках трави й корінці. І всі пильно вдивлялись в опущену завісу, котра перекривала вхід до намету. Вогник зблискував у вікні, й запашний дим виходив із отвору, зробленого посеред брезентової наметової покрівлі. Щось там відбувалось, поза сумнівом, важливе, від чого, мабуть, і залежала доля всієї цієї кочової братії. Я спробував протиснутись ближче, як раптом мене покликали.

— Ей, — почулось. — Я тебе знаю.

Позаду стояла Кароліна. В сірому камуфляжі та високих берцях. На голові мала чорний берет, з-під якого вибивались її фарбовані в червоне дреди — міцні й надійні, наче морські канати. В руці тримала потужний ліхтар, яким безсовісно сліпила мені очі.

— Ти що тут робиш? — спитала.

— А ти?

__ Я тут працюю, — пояснила вона.

— А я додому йду.

— Давно?

— Давно. Я від потяга відстав. Ішов цілий день.

— Від якого потяга? — насмішкувато мовила Кароліна. — Тут залізниці немає.

— Серйозно?

— Ага. Як ти сюди потрапив?

— Випадково.

Вона якийсь час мовчала, враз вимкнула ліхтар.

— Добре, — сказала, — пішли зі мною.

Розвернулась і рушила нічним табором. Обходила вогнища, віталась із кочівниками, махала рукою знайомим.

Зупинилась коло великого намету з набитими на стінах трафаретом хрестами та літерами.

— Переступай поріг, — сказала обернувшись і швидко зникла всередині.

В наметі повісила свій ліхтар, й важкі солодкі тіні поповзли стінами. Було тут просторо й тепло. Сам намет розділений був на дві половини — ліворуч лежали кілька спальників, згори було розкидано светри, сорочки й теплі армійські шкарпетки. Права половина завалена була речами на перший погляд випадковими — в кутку стояли спортивні торби, з яких визирали рубанки, тенісні ракетки й серпи, збоку акуратно складено було книги, різномовні уламки чиєїсь бібліотеки. Переважала тут класична література, французи та американці, але було й багато езотерики, богословських та церковних книг, котрі лежали поруч із кулінарними збірниками й туристичними довідниками, затяганими й зачитаними. Поруч із книгами знаходилась електротехніка та предмети, так би мовити, щоденного вжитку — праски, транзистори, намертво сплетені між собою дротами настільні лампи, пару сідел, вуздечки, бритви, гребені й люстерка. Над усім цим пришита була до стіни білими грубими нитками велика карта. «Євразія», — прочитав я. Зі сходу, від Тибету та прикордонних із Китаєм областей, від Великої стіни та від Межиріччя тяглись на Захід прокреслені червоною кульковою ручкою маршрути, котрі сходилися в районі Ростова й далі пролягали через нашу місцевість. Велике переселення народів, подумав я і повернувся до Кароліни. Вона уважно розглядала мене, стоячи посеред намету, коло телевізора. Телевізор був великий, чорно-білий. Що найцікавіше — він працював, щоправда, нічого не показуючи, проте заливаючи приміщення сірим домашнім сяйвом.