Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 47

Я вже почав засинати, коли ми викотились під ліхтарі якоїсь невеликої станції з двома платформами, навколо яких і вирували всі пасажиропотоки. Виліз із-під смертельних коробок, вийшов у тамбур. Висунувся надвір крізь розбите вікно. Спробував розгледіти темряву. Вздовж потяга, від голови, йшов наряд. Було їх троє, перший, попереду, з калашем, двоє інших ховались у нього за спиною. Йшли зосереджено, дещо поспішаючи, проте без метушні, ніби знаючи, куди їм іти й що робити. Враз тишу прорізав сигнал, потяг ось-ось мав рушити, мінти занервували, підбігли до найближчого вагона, й забарабанили в причинені двері. Їм швидко відчинили й вони один за одним полізли досередини. Щось підказало мені, що це за мною, що це саме мене вони очікували на забутій богом платформі, хтось їх, мабуть, попередив, або самі вирахували, або їм просто пощастило. Між нами було три вагони, це три хвилини часу. Ми ось-ось мали рушити, і тоді всі шляхи для відступу буде обірвано. Я спробував відчинити двері. Вони не піддались. Намацав у темряві замок, знову навалився. Цього разу все вийшло. Зістрибнув на чорний асфальт. Майже відразу потяг сколихнувся й почав відповзати, лишаючи мене самого посеред платформи.

Проїхав останній вагон, на другій колії, виявляється, стояв інший потяг, що складався лише з трьох вагонів, темних і загадкових. Жодного звуку не чулося звідти, жодного світла не було в його тихому нутрі. Дивно, подумав я, хто їздить такими вагонами? І тут потяг, з якого я щойно зістрибнув і який від'їхав уже від станції, зупинився. Тиша знову озвалася ламаним металом. Завмерши на якусь мить, вагони зрушили з місця й повільно покотили назад, до станції. Я запанікував. Потрібно було зникати. Повернувся в бік станції і раптом побачив світло фар, що били по темряві звідкись із ночі, наближаючись і заливаючи собою простір. Вагони вже в'їжджали на першу платформу.

Цієї миті ніч наповнилась голосами й кроками — з-поза приміщення вокзалу вибігли троє залізничників, тягнучи в руках важкі картонні коробки. Один мав їх відразу три і ледь пхався, обриваючи руки. Зауваживши потяг, що накочувався, вони поспішили, перші двоє зістрибнули на рейки, вилізли на другу платформу й побігли попід нерухомими вагонами-привидами. Третій не наважився стрибати під колеса з трьома коробками, на мить зупинився, побачив мене.

— Браток, — сказав, — підсоби.

Я підбіг, схопив у нього з рук коробку. Всередині тихо задзвеніло повною тарою. Бухло, відразу зрозумів я, шампанське або сухі вина.

Носій тим часом зістрибнув униз, на шпали, і тепер намагався вилізти з протилежного боку. Я стрибнув за ним. Вагони вже насувались усім своїм зеленим запиленим залізом, але ми встигли вискочити й побігли попід чорними вікнами, оминувши всі пастки й небезпеки міністерства шляхів сполучення.

Двері останнього вагона-привида були відчинені. Носії закидали коробки, самі застрибували слідом. Я підтримав плечем останнього, допоміг йому піднятись, поліз за ним зі своєю коробкою. Вони стояли в коридорі, розглядаючи темряву. Купе провідника було відчинене, але самого провідника не було, натомість із пітьми виступив мужик із поламаним і від того злим обличчям та кобурою на плечі, скоріш за все, охоронець. Кивнув головою одному з носіїв, мовляв, ідіть за мною. Перше купе було відчинене. Мужик із кобурою зайшов туди. Ми почали заштовхуватись за ним.

Коробки ставили на горішні полиці. Я прослизнув останнім, місця було зовсім мало. Кинув свій вантаж нагору, не знаючи, що робити далі. Зробив крок назад і опинився в темному коридорі.

— Двері зачини, — сказав охоронець.

Хтось із них легко причинив двері перед моїм носом, лишивши самого в коридорі. З купе долітали голоси. Схоже, про мене забули. За вікнами стояв потяг, якісь тіні виникали у віконних проймах, якісь вогні горіли в темряві, чиїсь кроки глухо лунали в тамбурах. Я пройшов коридором. Це був дивний вагон, зовсім без пасажирів. Ближні купе були відчинені й напхані різними речами. В одному на столі стояв ксерокс, на нижніх полицях знаходились якісь типографські апарати для брошурування та гори важкого ксероксного паперу. В наступному лежали пачки газет і журналів, прикриті маскувальною сіткою. Інші купе були зачинені. Я пройшов до останнього й потягнув івері. Вони іихо від'їхали вбік. Ступив досередини і зачинився. З іншого кінця вагона залунали голоси, зокрема голос охоронця. Він про щось перепитував носіїв. Мабуть, про мене питає, подумав я. Чути було, як охоронець рушив коридором, перевіряючи купе. Підходив усе ближче й ближче. Що робити, думав я, що робити далі? Ось він струсонув двері в сусідньому купе, вони виявились зачинені, як і мало бути. Підійшов до останнього. Потягнув ручку. Двері не піддались. Спробував ще раз. Купе було зачинене. Порядок, — сказав охоронець сам до себе. Коридором почали віддалятись його важкі впевнені кроки. Голоси змовкли, стало зовсім тихо. Я ліг на нижню полицю, заплющив очі й провалився в зелені ями сну.

Здавалось, ніби тварини проходять за вікнами, темні звірі з ліхтарями на черепах, покриті колючою шерстю, проходять, видихають теплий нічний пар, зазирають до вікон, засліплюючи й залякуючи. Світло, що час від часу заливало собою темряву, наче порожні форми свіжим гіпсом, било по очах і враз зникало, від чого навколишня чорнота робилась особливо густою, як ставкова вода. Потяг-привид, до якого я таким дивним чином потрапив, ось уже кілька годин, не поспішаючи, котився в невідомому напрямку, все більш віддаляючи мене від подій останніх двох днів. Що лишалось по цій подорожі? Перемішаність вогнів і темряви, присмак осіннього повітря, відчуття дотиків на шкірі. Так, мовби я сто років подорожую цими коліями, переховуюсь у глибоких вагонних схованках, за якими мене неможливо розгледіти голодним тваринам. Наче я затримую дихання в шафах із одягом, сиджу, поклавши голову на коліна, а наді мною нависають неторкані від зими шуби й святкові костюми, темніючи вгорі, мов коров'ячі туші в холодильних камерах. Виникає відчуття захищеності й зануреності в чужі запахи, якими повниться розвішаний одяг, притягуючи й лякаючи водночас. Голоси й співи відлунювали в моїй голові, повертаючись і повторюючись, усі псалми, які вони співали, усі побажання, відвертості й замовчування, чарівні люди, химерні обставини, що мені було до їхньої боротьби, до їхніх спроб протистояння й опору, що їм було до моїх проблем, до моєї втечі й переховування.

Але так чи інакше — ми рухаємось своїми маршрутами, потрапляючи в невідомі місця, проникаючи за лаштунки власного досвіду, і всі, кого нам довелося зустріти, лишаються в нашій пам'яті своїми голосами й своїми дотиками.

Навіть якщо я ніколи не зійду з цього потяга, навіть якщо мені до скону доведеться лежати на цій полиці, в загубленій пастці, ніхто не відбере в мене спогадів про побачене, що вже не так і погано.

Шафи з одягом стояли, мов акваріуми, повітря в них було застояне, запах праних сорочок дивним чином перебивався запахом магазинних полиць, ніби запах життя перебивався запахом смерті. Найкращі дитячі спогади — це спогади про смерть, котра відступає під тиском життя.

Потім це все кудись зникло разом зі старим зужитим одягом. І чому я думав про це саме тепер, під час цієї подорожі, все ще відчуваючи тривогу та збудження?

Минуле засліплювало, наче ліхтарі, наповнюючи собою темні кути вагонів. Свого часу, в іншому житті, багато років тому зі мною відбувались різні речі, ось про них я, мабуть, і думав увесь цей час, намагаючись зрозуміти, яким чином поєднуються в горлі почуття небезпеки з почуттям насолоди. Та жінка, про яку я думав, була старшою за мене, або навіть не так — я був значно за неї молодшим, скільки мені тоді було — років чотирнадцять? Зовсім мало, одним словом. Але хтось склав для нас наші маршрути, хтось спрямував мене в потрібний час до потрібного місця, якась звичайна випадкова історія — щось потрібно було передати, переказати якісь новини, занести якісь книги чи щось таке, саме тієї миті, коли вона перебирала старий одяг у шафі, розкидавши посеред кімнати гору батьківських речей і переступаючи святкові сукні своєї мами, як прапори розбитого ворога. Коли я зайшов, попросила зачекати, я сів на канапу і обережно розглядав, як вона схиляється над плащами й спідницями, як виймає костюми й капелюхи, всю цю мерехку гору чужих обрисів та запахів, наступаючи на неї своїми босими ногами. Ми навіть не розмовляли з нею, але випроваджуючи, вона якось по-особливому торкалась мого плеча, ніби відштовхуючи від себе і від усього цього мотлоху, що виклично й відразливо лежав посеред підлоги. Це й не була історія, історія трапилась якийсь час по тому, хоча я особисто був переконаний, що це обов'язково мало статись, інакше б вона не переступала так обережно через жовті й червоні батькові сорочки, і долоні її, торкаючись мого плеча, не були б такими гарячими. Гарячими вони були й наступного разу, коли ми опинились поруч, у нічному ікарусі, що їхав невідомо звідки незрозуміло куди, напханий гамірним натовпом, котрий ніяк не міг заспокоїтись, передаючи від крісла до крісла алкоголь та яблука, перекрикуючи одне одного, вигукуючи в літню ніч прокляття й освідчення.