По багряному сліду - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 1

Артур Конан Дойл

ПО БАГРЯНОМУ СЛІДУ

_{Художнє оформлення та ілюстрації художника Г. МАЛАХОВА}

ЧАСТИНА ПЕРША

Із спогадів Джона Г. Уотсона, доктора медицини, відставного військового лікаря

Розділ І

МІСТЕР ШЕРЛОК ХОЛМС

У 1878 році я здобув ступінь доктора медицини в Лондонському університеті і виїхав до, Нетлі на курси військових хірургів. Скінчивши там навчання, я був прикомандирований до П'ятого Нортумберлендського стрілецького полку як помічник хірурга. Полк на той час стояв в Індії, і раніше ніж я встиг до нього приєднатися, почалася друга Афганська війна. Висадившись у Бомбеї, я довідався, що мій корпус перебрався через перевали і був уже глибоко на території противника. Однак я разом з багатьма іншими офіцерами, що були в такому ж становищі, вирушив навздогін і щасливо дістався Кандагара, де знайшов свій полк і одразу ж приступив до виконання своїх нових обов'язків..

Ця кампанія принесла славу й. підвищення по службі багатьом, але мені — нічого, крім лиха та нещастя. Мене перевели з мого полку до беркширців, з якими я й брав участь у фатальній битві під Мейваном. Там афганська куля влучила мені в плече, потрощила кістку і зачепила підключичну артерію. Я потрапив би де рук жорстоких газі ^[1], якби не відданість і відвага, проявлена моїм ординарцем Мерреєм, що поклав мене на коня і благополучно доставив до британських окопів.

Виснаженого від болю і знесиленого тривалими поневіряннями, перевезли мене з великим обозом поранених до центрального госпіталю в Пешаварі. Я одужав і вже так зміцнів, що міг ходити по палатах і навіть ніжитися в сонячному промінні на веранді, аж тут черевний тиф, прокляття наших індійських володінь, знову звалив мене з ніг. Кілька місяців моє життя було в безнадійному стані, а коли я опритомнів і почав одужувати, то був такий кволий і немічний, що консиліум лікарів вирішив, не гаючи ні одного дня, відіслати мене назад до Англії. І ось мене відправили на транспортному судні «Оронтес», а через місяць я висадився на Портсмутській пристані. Здоров'я моє було безповоротно втрачене, але зате я мав дозвіл від по-батьківськи дбайливого уряду присвятити наступні дев'ять місяців спробам його поправити.

В Англії я не мав ні знайомих, ні родичів і був вільний, як вітер, або вільний так, як дозволяють це людині 11 шилінгів і 6 пенсів ^[2] на день. За таких обставин мене, зрозуміло, приваблював Лондон, ця велика помийна яма, до якої плинуть без упину всі гультяї та нероби імперії. Там я спинився на якийсь час у готелі на Стренді, вів» жалюгідне, безглузде життя і розкидався грішми набагато щедріше, ніж слід було. Стан моїх фінансів викликав тривогу, і скоро я усвідомив, що мені доведеться покинути столицю і жити десь у глухому селі або ж зовсім змінити спосіб життя. Вибравши останнє, я вирішив залишити готель і поселитися в якомусь менш показному і дешевому приміщенні.

Того ж дня, коли я прийняв це рішення, я стояв біля ресторану «Критеріон», як раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я впізнав молодого Стемфорда, що був у мене санітаром у Бартсі. Дружнє обличчя у великій пустелі Лондона — справді приємне видовище для самотньої людини. В минулому Стемфорд ніколи не був мені близьким приятелем, але тепер я захоплено привітав його, та й він, здавалося, теж дуже зрадів, побачивши мене. На радощах я попросив його поснідати зі мною на Голборні, і ми вирушили туди в екіпажі.

— Що з вами, Уотсон? — спитав з неприхованим подивом Стемфорд, коли ми поторохтіли людними лондонськими вулицями. — Ви худий, як тріска, і темний, мов горіх.

Я коротко змалював йому свої пригоди і ледве встиг скінчити розповідь, як ми вже були на місці.

— Бідолаха! — сказав він співчутливо, наслухавшись про всі мої нещастя. — Що ж ви думаєте робити далі?

— Підшукую житло, — відповів я. — Намагаюсь розв'язати проблему: чи можна найняти щось путяще за помірну ціну.

— Дивна річ, — зауважив мій супутник, — ви другий, від кого я чую сьогодні ці слова.

— А хто був перший? — спитав я.

— Один чолов'яга, який працює в хімічній лабораторії при лікарні. Він сьогодні вранці бідкався, що не може знайти собі напарника на якусь хорошу квартиру, бо для його кишені вона надто дорога.

— Та ну?! — зрадів я. — Коли він справді хоче з кимось розділити квартиру й витрати, то я йому якраз підійду. Мені краще жити з компаньйоном, ніж самому.

Молодий Стемфорд якось дивно позирнув на мене поверх бокала.

— Ви ще не знаєте Шерлока Холмса, — сказав він. — Можливо, ви й не захочете такого компаньйона.

— А хіба він що?

— О, нічого особливого. Просто він трохи дивак-ентузіаст певних галузей науки. Але наскільки я його знаю, він досить пристойна людина.

— Певно, студент-медик? — спитав я.

— Ні, я не маю ніякого уявлення, чим він займається. Здається, він добре розуміється в анатомії, першокласний хімік; але, по-моєму, ніколи не вивчав медицини систематично. Вчився він похапцем і безладно, проте осягнув безліч незвичайних знань, які здивували б професорів.

— Ви ніколи не питали його, чим він захоплюється? — поцікавився я.

— Ні. З нього це нелегко витягти, хоч він буває досить товариським, коли йому заманеться.

— Я б хотів з ним познайомитися, — сказав я. — Якщо вже з кимось жити, то краще хай це буде людина працьовита і врівноважена. Не з моїм здоров'ям терпіти галас і метушню. Я мав їх досить в Афганістані, ще й досі видихаю. Як би мені познайомитися з цим вашим приятелем?

— Він, напевне, в лабораторії, — відповів мій супутник. — Він або уникає цього місця тижнями, або працює там з ранку й до ночі. Якщо хочете, ми заїдемо туди після сніданку.

— Неодмінне, — відповів я, і розмова пішла в іншому напрямі.

Коли ми з Голборна попрямували до лікарні, Стемфорд розповів мені ще дещо про джентльмена, з яким я мав намір разом оселитися.

— Не нарікайте на мене, якщо не уживетеся з ним, — сказав він. — Я не знаю про нього нічого більше, крім того, що довідався під час коротких зустрічей в лабораторії. Ви самі запропонували цю угоду — тож не звалюйте відповідальності на мене.

— Якщо у нас не клеїтиметься, то неважко буде й розпрощатися, — відказав я. — Мені здається, Стемфорд, — додав я, подивившись пильно на свого супутника, — що ви неспроста умиваєте руки в цій справі. У цієї людини такий важкий характер, чи що? Кажіть уже прямо.

— Не так легко сказати несказанне, — засміявся Стемфорд. — Холмс, як на мене, просто вчений сухар — навіть аж черствий. Він вам залюбки дасть крихітку найновішого алкалоїду — без лихої думки, розуміється, а просто ради експерименту, щоб скласти точне уявлення про його дію. Слід віддати справедливість, Холмс і сам прийняв би його з такою ж готовністю. Він явно має нахил до чітко визначеної і точної науки.

— От і добре.

— Так, але це може зайти надто далеко. Коли він починає бити палицею трупи в анатомічному театрі, то це вже стає якимось дивацтвом.

— Бити трупи?

— Так, щоб перевірити, чи можна викликати синяки після смерті. Я на власні очі бачив його за цим заняттям.

— І, кажете, він не медик?

— Ні. Бог його знає, що він там вивчає. Але ми прийшли, так що дивіться тепер уже самі.

Поки він говорив, ми звернули в тісний провулок і пройшли через вузькі бічні двері до флігеля великої лікарні. Я знав це місце, і мене не треба було вести, коли ми піднялися непривітними кам'яними сходами і попрямували довгим вибіленим коридором повз численні сіро-коричньові двері. Біля самого кінця склепінчастий коридор повертав до хімічної лабораторії.