По багряному сліду - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 3

Минали тижні, і мій інтерес до нього та до його мети в житті дедалі поглиблювався і зростав. Уся його особа і зовнішність привертали увагу навіть зовсім випадкового спостерігача. Він був, певно, понад шість футів ^[3] заввишки і такий худющий, що здавався ще вищим, його очі були гострі й пронизливі, крім тих періодів отупіння, про які я згадував; а тонкий яструбиний ніс надавав усій його зовнішності настороженого й рішучого вигляду. Його підборіддя виступало вперед і було різко окреслене, що характеризує вольову людину, його руки були завжди в плямах від чорнила та хімікалій, але їх дотик був дуже делікатний, що я часто мав нагоду спостерігати, дивлячись на його маніпуляції з тендітними інструментами дослідника.

Читач може вважати, що я втручався не в свої справи, коли я признаюсь, як сильно ця людина збудила мою цікавість і як часто я намагався пробити стіну стриманості, за якою вона ховалася. Проте, перш ніж ухвалювати такий вирок, слід згадати, яке безцільне було моє життя і як мало було в ньому розваг. Моє здоров'я дозволяло мені виходити хіба що в дуже гарну погоду, і я не мав друзів, які б навідували мене і порушували одноманітність мого існування. За таких обставин я радо привітав таємничість, якою був оповитий мій співмешканець, і віддавав багато часу на те, щоб її розгадати.

Медицини Шерлок Холмс не вивчав. Він сам у відповідь на запитання підтвердив думку Стемфорда з цього приводу. Не було схоже й на те, що він самотужки готується здобути вчений ступінь чи в який-небудь інший спосіб прагне приєднатися до вченого світу. Проте його запал до деяких галузей науки, нічим, здавалося, не поєднаних, був надзвичайний, і там його знання були такі повні й докладні, що просто-таки вражали мене. Безумовно, ніяка людина не працювала б так наполегливо, здобуваючи такі вичерпні знання, коли б не мала на увазі якоїсь певної мети. Люди, які читають безсистемно, рідко відзначаються точністю знань. Ніхто не обтяжує свого розуму дрібницями, хіба що має для цього якусь поважну підставу.

Його неуцтво було таке ж дивовижне, як і його знання. Про сучасну літературу, філософію та політику він не знав, здавалося, нічого. Коли я послався на Томаса Карлейля, він спитав цілком наївно, хто це такий і що він зробив. Та мій подив досяг кульмінації, коли я випадково виявив, що він не знає теорії Коперніка і будови сонячної системи. Щоб якась цивілізована людина в дев'ятнадцятому столітті не знала, що земля обертається навколо сонця, — це просто не вкладалося у моїй голові.

— Ви начебто вражені, — посміхнувся він з мого здивування. — Тепер же, знаючи про Коперніка, я докладу всіх зусиль, щоб його забути.

— Забути?!

— Бачите, — пояснив він, — я вважаю, що людський розум спочатку схожий на невелике порожнє горище, і людина мусить заповнити його таким майном, яке їй до вподоби. Дурень затягує туди всякий мотлох, який тільки йому трапиться по дорозі, так що знання, яке могло б бути йому корисним, витісняється або в кращому разі воно перемішане з багатьма іншими речами, і він ледве-ледве може добратися до нього. Ну, а розумний працівник дуже і дуже обережно ставиться до того, що брати на своє горище-мозок. Він не бере нічого, крім інструментів, які допоможуть у його роботі, зате їх у нього великий асортимент, і все це в ідеальному порядку. Помилково думати, що це маленьке приміщення має еластичні стіни і може розтягатися скільки завгодно. Будьте певні, настане час, коли за всяке набуте знання ви забудете щось, що знали раніше. Отже, це надзвичайно важливо — не давати безкорисним фактам витісняти корисні.

— Але ж сонячна система! — запротестував я.

— На бісового батька вона мені! — перебив він нетерпляче. — Ви кажете, що ми крутимось навколо сонця. Якби ми крутились навколо місяця, то це ні на шеляг не змінило б нічого для мене чи моєї роботи.

Я мало не спитав його, що то за робота, але щось у його манері підказало мені, що запитання буде небажаним. Проте я обміркував нашу коротку розмову і спробував зробити з неї висновки. Він сказав, що не здобував би ніякого знання, що не стосується його мети. Отже, всі його знання потрібні йому тільки для досягнення мети. Я перелічив у думці всі ті різноманітні питання, в яких він виявив себе переді мною винятково добре обізнаним. Я навіть узяв олівця і прикинув їх на папері. Я не міг стриматися від сміху, коли склав цей документ.

Ось як він виглядав:

Дійшовши до цього місця в моєму списку, я з відчаю кинув список у вогонь. «Я ніколи не зможу взнати, куди цей чоловік гне і яку він відкрив професію, що потребує всіх цих достоїнств, — сказав я сам собі, — то ж краще відмовитися від спроби одразу».

Я згадував уже про його майстерну гру на скрипці. Це була надзвичайна гра, але така ж дивацька, як і всі його інші достоїнства. Я добре знав, що він може грати п'єси, і то важкі п'єси, бо на мою просьбу він заграв деякі пісні Мендельсона та інші популярні речі. Але, залишаючись наодинці, він рідко награвав якусь виразну мелодію чи знайомий мотив. Десь увечері, відкинувшись у кріслі, він заплющував очі і цигикав на скрипці, недбало кинутій на коліно. Іноді звуки були ясні і журливі. Часом вони були фантастичні і веселі. Зрозуміло, що вони відтворювали думки, які опановували його, але чи музика допомагала тут думкам, чи була ця гра просто наслідком примхи або фантазії — цього я не міг зрозуміти. Я міг би запротестувати проти таких нестерпних соло, якби він звичайно не закінчував їх цілим попурі з моїх улюблених мелодій у вигляді певної компенсації за випробування мого терпіння.

Мабуть, з тиждень до нас ніхто не заходив, і я почав думати, що мій співмешканець такий же самотній, як і я. Проте незабаром я переконався, що у Холмса багато знайомих, причому в найрізноманітніших верствах суспільства. Бував один хворобливий, схожий на пацюка, темноокий чоловічок якого мені представили як містера Лестрейда; він заходив по три-чотири рази на тиждень. Якось ранком завітала нарядно одягнена дівчина і пробула з півгодини чи й більше. Того ж вечора зайшов сивий, обшарпаний відвідувач, схожий на рознощика, який здався мені дуже збудженим, а слідом за ним з'явилася недбало взута літня жінка. Іншого разу з моїм співмешканцем розмовляв сивий джентльмен, а наступного дня — залізничний носильник у вельветовій формі. Коли з'являвся хтось із цих різномасних відвідувачів, Шерлок Холмс звичайно просив дозволу скористатися вітальнею, і я йшов до своєї спальні. Він завжди просив пробачення за цю незручність.

— Мені доводиться користуватись вітальнею, як робочим кабінетом, — пояснював він, — а ці люди — мої клієнти.

Знову я мав нагоду прямо спитати, в чому полягає його робота, і знову не насмілився викликати його на відвертість. Я вважав тоді, що Холмс має якусь серйозну підставу обходити мовчанкою питання про свої заняття, але незабаром він розвіяв такі думки, сам почавши розмову на цю тему.

Якось, — добре пам'ятаю, що це було 4 березня, — я встав трохи раніше, ніж звичайно, і застав Шерлока Холмса за сніданком. Господиня вже так звикла до моєї звички пізно вставати, що моє місце не було накрите і кава не була готова. З безпідставною дразливістю, притаманною людському роду, я подзвонив і сухо сповістив, що чекаю сніданку. Потім узяв зі столу газету і спробував згаяти час читанням, поки мій компаньйон мов жував свої грінки. Заголовок однієї статті був помічений олівцем, і я, зрозуміло, став пробігати її очима.