Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 59

Я йшла за вами аж до ваших дверей і переконалася, що мною справді цікавиться славетний містер Шерлок Холмс. Потім я досить необачно побажала вам доброї ночі й поїхала до Темплу, щоб зустрітися з чоловіком.

Ми обоє вирішили, що коли нас переслідує такий грізний супротивник, то найкраще буде втекти; тому, з’явившись завтра, ви знайдете гніздечко порожнім. А щодо фотографії, то ваш клієнт може бути спокійний. Я кохаю людину, кращу за нього, а вона кохає мене. Король може чинити як завгодно, без перешкоди з боку тієї, кому він завдав стільки лиха. Я збережу фотографію лише заради своєї безпеки, щоб мати зброю, яка захистить мене від можливих майбутніх домагань короля. Замість неї я залишаю іншу фотографію, яку йому, мабуть, приємно буде зберегти; зостаюся, дорогий містере Шерлоку Холмсе,

відданою вам Ірен Нортон, у дівоцтві Адлер».

— Яка жінка, о, яка жінка! — вигукнув король Богемії, коли ми втрьох прочитали це послання. — Хіба я не казав вам, яка вона кмітлива й рішуча? Хіба вона не була б чудовою королевою? Як шкода, що вона мені нерівня!

— Наскільки я встиг познайомитися з цією леді, мені справді здається, що вона нерівня вашій величності, — холодно відказав Холмс. — На жаль, я не зміг довести справи вашої величності до вдалішого завершення.

— Навпаки, дорогий мій сер! — скрикнув король. — Більшої удачі й бути не могло. Я знаю, що слово її непорушне. Фотографія не зашкодить мені, вона немовби згоріла. Я радий чути це від вашої величності.

— Я безмежно вдячний вам. Скажіть, як я можу винагородити вас? Цей перстень... — він зняв з пальця смарагдовий перстень і підніс на долоні Холмсові.

— Ваша величність має для мене дещо набагато цінніше, — мовив Холмс.

— Вам досить лише назвати.

— Оця фотографія!

Король здивовано поглянув на нього.

— Фотографія Ірен! — вигукнув він. — Звичайно, коли бажаєте.

— Дякую, ваша величносте. Якщо так, то справу скінчено. Маю честь побажати вам доброго ранку. — Він уклонився і, не помічаючи руки, яку простяг йому король, подався зі мною додому.

Ось розповідь про те, як королівство Богемію мало не сколихнув величезний скандал і як жіноча проникливість зруйнувала найкращі наміри містера Шерлока Холмса. Він частенько кепкував з жіночих хитрощів, але останнім часом я не чув од нього таких жартів. І коли він, бува, говорить про Ірен Адлер або її фотографію, то незмінно величає її почесним титулом «ця жінка».

Спілка рудих

Якось торішньої осені я завітав до свого друга, містера Шерлока Холмса, й побачив його за бесідою з якимось огрядним, рум’яним підстаркуватим джентльменом, що мав полум’яно-руде волосся. Я вже хотів був піти, щоб не заважати їм, та Холмс затяг мене до кімнати й зачинив за мною двері.

— Ви прийшли саме вчасно, мій любий Ватсоне, — привітно сказав він.

— Я боявся, що заважатиму вам, адже ви зайняті.

— Так, зайнятий. Дуже.

— То я зачекаю в іншій кімнаті?

— Ні, ні... Цей джентльмен, містере Вільсоне, був моїм товаришем і помічником у багатьох найуспішніших справах, тож я не маю сумніву, що і в вашій справі він стане мені в пригоді.

Огрядний чоловік підвівся на стільці й кивнув, глипнувши на мене своїми масними очицями.

— Сідайте-но на канапу, — мовив Холмс, опустившись у крісло й склавши докупи кінчики своїх пальців, як це він робив у хвилини задуми.

— Я знаю, мій любий Ватсоне, що ви, як і я, полюбляєте все незвичайне, що порушує одноманіття нашого буденного життя. Інакше б ви не занотовували з таким завзяттям моїх маленьких пригод, хоча, правду кажучи, деякі з ваших нотаток надто вже прикрашають їх.

— Але ж ваші пригоди завжди здавалися мені надзвичайно цікавими, — заперечив я.

— Ви пам’ятаєте, як я нещодавно, перед тим, як міс Мері Сазерленд прийшла до нас зі своєю простенькою загадкою, зауважив, що тих дивовижних випадків та збігів, які трапляються в щоденному житті, ніколи не в змозі уявити собі навіть найсміливіша фантазія.

— Я тоді дозволив собі засумніватися в цьому.

— Так, докторе, але все-таки вам доведеться пристати на мою думку, бо я висиплю на вас таку купу фактів, що ви змушені будете зі мною погодитися. Ось хоча б історія, що її розповів мені цього ранку містер Джейбз Вільсон; такої чудернацької розповіді я ще ніколи не чув. Пам’ятаєте, як я зазначив, що найдивовижнішими та найзагадковішими частіше є дрібні, аніж великі злочини, а бува, навіть такі, що й не скажеш, чи то справді злочин. Щодо цього випадку, то зараз я ще не можу сказати, чи є тут щось злочинне, чи ні, однак сам перебіг подій справді найцікавіший з усього, що мені коли-небудь доводилося чути. Тож зробіть велику ласку, містере Вільсоне, повторіть свою розповідь. Прошу вас не лише заради того, щоб мій друг, доктор Ватсон, вислухав її початок, а й задля того, щоб самому якомога краще розгледіти в ній кожну подробицю. Звичайно я, коли тільки-но чую розповідь про якусь пригоду, одразу пригадую тисячі подібних випадків, що сховані в моїй пам’яті. Але цього разу мушу зізнатися, що нічого подібного ще не чув.

Гладкий клієнт дещо гордовито випнув груди й вийняв з кишені свого пальта брудну, пожмакану газету. Поки він, розгорнувши її на колінах і схиливши голову, переглядав сторінку оголошень, я уважно роздивлявся на нього, щоб, наслідуючи свого друга, визначити з одежі й зовнішності, хто він такий.

На жаль, це майже нічого мені не дало. Одразу було помітно, що наш відвідувач — звичайнісінький англійський крамар, пихатий, недоумкуватий і млявий. Сірі картаті штани звисали на ньому мішком, не такий уже й охайний чорний сурдут був розстебнутий, а на темній жилетці виднів важкий мідяний, із позолотою ланцюг, прикрашений чотирикутним, просвердленим наскрізь шматочком якогось металу. Зношений циліндр і вицвіле буре пальто з пом’ятим оксамитовим коміром лежали біля нього на стільці. Одне слово, скільки я не приглядався, я не міг побачити в цьому чоловікові нічого прикметного, крім полум’яно-рудого волосся та ще вкрай прикрого, стурбованого виразу його обличчя.

Пильне око Шерлока Холмса помітило моє заняття: він кивнув головою і всміхнувся, побачивши мій зацікавлений погляд.

— Звичайно, кожному зрозуміло, що деякий час він працював фізично, що він нюхає тютюн, що він франкмасон, бував у Китаї й що останнім часом йому доводилося багато писати; більш нічого відгадати я не зміг.

Містер Джейбз Вільсон підскочив у кріслі й, не відводячи пальця від газети, втупив очі у мого друга.

— Боже милий, як ви про це довідалися, містере Холмсе? — спитав він. — Звідки ви знаєте, що я брався до фізичної праці? Це свята правда, я починав теслею на корабельні.

— Це видно з ваших рук, мій любий сер. Ваша права рука більша від лівої. Правою рукою ви працювали, тож м’язи на ній більші.

— А нюхання тютюну, а франкмасонство?

— Нічого дивного нема, бо ви, всупереч суворим правилам вашої спілки, носите шпильку з зображенням кружальця й дуги.

— Так, так, я й забув про неї. А писання?

— Хіба може свідчити про щось інше ваш лискучий правий рукав і протерте біля ліктя сукно на лівому?

— Гаразд, а Китай?

— Оту рибку на вашому правому зап’ястку могли витатуювати тільки в Китаї. Я трохи вивчав татуювання й навіть дещо писав із цього приводу. Звичай фарбувати риб’ячу луску в ніжно-рожевий колір є лише в Китаї. До того ж я побачив китайську монету на вашому годинниковому ланцюжку, й мені все відразу стало зрозуміло.

Містер Джейбз Вільсон гучно розсміявся.

— От воно що! — сказав він. — Але я був подумав, що то бозна-яка премудрість, аж тепер бачу, як це просто!

— Мені здається, Ватсоне, — мовив Холмс, — що я припустився помилки, пояснивши все це вам. Як ви знаєте, «omne ignotum pro magnifico», і моя скромна слава розвіється як дим, коли я буду таким відвертим... Чи знайшли ви оголошення, містере Вільсоне?

— Так, знайшов, — відповів той, тримаючи товстий червоний палець посередині сторінки. — Ось воно. З нього все це й почалося. Якщо бажаєте, прочитайте самі, сер.